Понеділок, 20 Травня, 2024

Тетяна Заїка: мене вражає, ЯК ці діти дякують, аж мурашки по шкірі

Ким і якими виростуть наші діти значною мірою залежатиме від того, хто і як їх вчитиме.

Свого часу, була приємно здивована, дізнавшись, що очільниця відділу освіти найбільшої громади колишнього Лохвицького району регулярно грає у великий теніс.

Відтоді, спостерігаючи в групі лохвицьких тенісистів у Вайбері, як методично вона «резервує» час для гри, захотіла з нею познайомитись.

Нагода трапилася тільки зараз. Коли війна змінила все і вся. І як ніколи раніше виразно показала, що є першочерговим. І на що передусім потрібно буде спрямовувати зусилля всієї країни одразу після Перемоги.

Ким і якими виростуть наші діти значною мірою залежатиме від того, хто і як їх вчитиме.

Напередодні Дня знань говоримо з з очільницею відділу освіти Лохвицької міськради Тетяною Володимирівною Заїкою про те, як вплинула війна на освітян і освіту в нашій громаді.

Є.С. Тетяно Володимирівно, прямуючи до вас, за декілька десятків метрів звідси, біля будинку культури – велика кількість людей. Це переселенці, яких ми сьогодні умовно називаємо ВПО (внутрішньо переміщені особи) отримують допомогу. Скільки дітей, рятуючись від війни, змушені були піти до школи в нашій громаді? Скільки вибуло?

Т.З. Якщо минулого 2021 року освітня мережа громади (кількість освітніх закладів для дошкільнят і школярів, які надають освітні послуги відповідно до стандартів, встановлених державою – ред.) налічувала 2163 дитини, то станом на 01.09 вона налічує 2203 дитини, тобто на 40 дітей більше. Але ця цифра не стала і вона постійно змінюється. Щодо тих, хто приїхав, це переважно діти з Харківської, Донецької, Миколаївської областей. Стосовно тих, хто вибув, то ці цифри фактично не змінилися в порівнянні з періодом до повномасштабного вторгнення . Це – одиниці. Але і вони, опинившись з батьками за кордоном чи на заході країни після 1 вересня, дистанційно продовжують навчатися в тих наших закладах, де навчалися до цього.   

Є.С. Як діти, наші і ті, хто вже на собі, своїх родинах відчув, що таке війна, спілкуються між собою? Напевне ж мимоволі життя ще більше вчить людяності і тих, і інших?

Т.З. Зараз, допоки немає можливості всім учням разом вчитися безпосередньо в класах, важко щось сказати. Але маю власне спостереження. Мій чоловік теж педагог. Часто, обідаючи вдома, стаю свідком он-лайн уроків, які він проводить. І от, коли чую, ЯК після уроку ці діти щиро і сердечно дякують, в мене аж мурашки по шкірі. Наші якось так не дякують.

Можливо, це ще і маркер того, яке доброзичливе відношення до себе вони тут зустріли. І це, як правило, хороші діти. Які вчилися у великих містах і  великих школах. І вони, і їхні батьки, які часто цікавляться тим, як дітей навчають, і які присутні на уроках он-лайн, задоволені рівнем викладання наших вчителів. Нам звісно це приємно. А ми задоволені тим, як ці діти вчаться.

 Є.С. А чи приросла громада педагогами, які змушені були покинути рідні домівки?

Так, ми прийняли на роботу 5 педагогічних працівників. Це вчителі англійської мови, математики, української, початкової школи. Саме фахівців з математики, інформатики, англійської мови сьогодні найбільше бракує не тільки в нашій громаді, а і взагалі по Україні.

Телефонують і зараз вчителі, які приймають рішення осісти в тій чи іншій громаді в залежності від того, чи є для них робота. Не завжди в нас є вакансії, але завжди намагаємося допомогти за першої ж можливості.

Інколи навіть трапляються майже детективні історії. Так, зараз наш освітянський корпус підсилила родина педагогів з нещодавно визволеної ЗСУ Великобурлуцької громади на Харківщині. З першого дня повномасштабного вторгнення, громада, яка знаходиться в 10-ти км від кордону з росією, була окупована, а відділ освіти  перейшов на службу до окупантів. Ця родина не уявляла себе поза Україною. І змушена була, буквально в чім стояли, прихопивши лише документи і ноутбуки з собою, рятуватись, спочатку через росію дістатися спершу Латвії. Звідти через Польщу добратися до українського кордону. І вже потім прямувати до Лохвиці, де мали далеких родичів. Не встигли оговтатись,  стали на облік. Чоловік – вчитель англійської мови, одразу отримав повістку у військоматі. Довелося докласти зусиль, щоб довести, що ця людина вкрай потрібна тут, на внутрішньому фронті, вчити дітей англійської мови.

Звісно, допомогли всією громадою, чим змогли  їм поволі адаптуватись.

Зараз дуже задоволені їхньою роботою.

І стосовно учнів, і вчителів, і наших, і тих, які змушені були залишити рідні домівки, війна дійсно допомогла краще зрозуміти один одного. Ми вчимося один в одного. Нас вже не треба переонувати в тому, що ми всі, за великим рахунком, одна велика родина.

Є.С. Торкнувшись теми вчителів, який сьогодні середній вік педагогів в громаді?

Т.З. В середньому приблизно 50-т років.

Є.С. Віддаючи належне їх досвіду і безумовно фаховості, але виходить так, що сучасних дітей вчать люди, які власне ще формувалися за часів Радянського Союзу? І якщо поглянути на директорський склад – то ці люди теж не вчора з університетів. Розкажіть, як виглядає ситуація зсередини.

Т.З. Так, це правда. Як і те, що рівень викладання в наших учбових закладах з погляду рейтингів і успіхів наших учнів – на досить пристойному рівні в порівнянні з іншими. Ми постійно запрошуємо і намагаємося залучати молодих вчителів в нашу громаду. Але якщо навіть відслідкувати, скільки наших випускників йдуть навчатися в педагогічні вузи, то це один-два з усього випуску.

Працюючи з ВУЗами, а ми робимо це постійно, чуємо одне й те саме, навіть по закінченні педагогічного закладу, випускники не йдуть працювати в освіту, а знаходять себе в більш вигідних з точки зору оплати професіях. Та і оплата праці вчителя при тих навантаженнях – м ’яко кажучи – не конкурентна. Середня зарплата вчителя – близько 12 тисяч гривень.

Тобто ви самі розумієте, що за такої ситуації розраховувати на поповнення педагогічного складу молоддю не доводиться. Навпаки, коли приходить час поновлювати контракт вчителю передпенсійного віку, знаючи, що замінити його ніким, є тривога. Хоча є серед наших вчителів і молоді, і талановиті, не так багато, як хотілося б.

Щодо директорів шкіл, то це не чиясь примха, що директори не змінюються. В прозорості наших конкурсів не доводиться сумніватися. Як і в фаховості наших директорів. Посада директора – це передусім менеджерська посада і далеко не кожний з молодих сьогодні поспішає брати на себе відповідальність. А вона – колосальна з огляду на вимоги сьогодення. От і виходить, що намагаючись залучити учасників конкурсу по максимуму, зазвичай, залишається декілька днів до його закінчення, а документів ніхто не подав…

Є.С.А взагалі що відбувається зараз під час війни з фінансуванням освіти?

Як відомо, навесні, вже після 24 лютого, за розпорядженням уряду субвенція на виплату зарплати вчителям була зменшена на 10%. Навіть до зниження субвенції не вистачало. І це, зауважу, субвенція покривала тільки заробітні плати вчителів. А зарплати технічних працівників, вихователів – вони фінансуються тільки з бюджету Лохвицької міської ради. А окрім зарплат освітянам, громада ще й утримує будівлі освітніх закладів, опалює їх, несе на собі всі комунальні платежі, утримує парк шкільних автобусів, організовує і частково оплачує харчування. Також окремими програмами фінансується утеплення шкіл і садочків, заходи з утримання котелень, подальшої енергоефективності приміщень, оздоровлення учнів і багато інших витрат. От і набігає кругленька сума. І так по всіх громадах без виключення. Витрати на освіту – традиційно одні з найбільших в статтях витрат громад.

До слова, проєктом Державного бюджету на 2023 рік передбачено скорочення субвенції ще на 19%, хоча це не остаточно і є надія, що цього зрештою не станеться. Але тенденції – невтішні.

З позитивного, проєктом Держбюджету-2023 повертають субвенцію на Нову українську школу (НУШ).

Є.С. А можна декілька слів про Нову українську школу (НУШ) В чому по-простому її відмінність від тієї школи, в якій навчалися ще ми з Вами?

Нова українська школа, якщо по-простому, це система підходів до викладання, продиктована життям, що стрімко змінюється. Ну і відповідно принципово інша матеріально-технічна база, починаючи від зручних парт і гаджетів до сучасної організації систем харчування в наших закладах.

Основна проблема взаємодії  вчителя і сьогоднішніх дітей, які ледь не народжуються з гаджетами в руках, заволодіти їхньою увагою і утримувати її. Тобто, жодної хвилини під час уроку не має бути змарновано. Завдання не з простих. Але, скажу, що хоча і досить важко, але і молоді вчителі, і більш старші – успішно адаптуються до вимог НУШ. На сьогодні вся початкова школа вже переведена на стандарти НУШ, з цього року до НУШ залучаються вже 5-ті класи.

Працюємо також над освоєнням електронних журналів і електронних щоденників. Але це ще не системно, ми ще на шляху вибору тієї чи іншої платформи. На час війни ці платформи поки що відкриті і ми можемо їх порівнювати. Але після війни вони стануть платними. І за це час ми мусимо оцінити найоптимальніші варіанти, так як перехід з класичних щоденників і класних журналів до їхніх електронних версій – це тільки питання часу і звісно – коштів.

Є.С. Заради безпеки дітей в умовах ракетної загрози, держава  вимагає від громад додатково до решти витрат забезпечити укриття. Як умову для очного навчання, безпосередньо в класах, або як його зараз називають оф-лайн. Якщо таких укриттів немає – діти повинні навчатися дистанційно, або он-лайн. Як зараз навчаються діти в нашій громаді?

Т.З. В військовий час ми конкретно називати заклади не маємо права. Але в загальному скажу, що з 15-ти закладів загальної середньої освіти (ЗЗСО) у нас працює оф-лайн – 10. Чотири школи працюють повністю оф-лайн, решта – на змішаній формі навчання. Хтось  дистанційно, хтось в класі. З керівництвом громади, депутатами постійно працюємо над приведенням у відповідність до вимог держави захисних споруд цивільно призначення.

Від найпростіших до найбільш пристосованих і облаштованих. Всі приміщення комісійно обстежені по декілька разів ще з літа, все заактовано і по максимуму приведено у відповідність. Найбільші в громаді  ЗЗСО потребують радикальної і затратної реконструкції, працюємо над цим.

Якщо говорити про заклади дошкільної освіти (ЗДО), то з 13-ти ЗДО працюють оф-лайн 6, з понеділка долучаться ще 2.

Водночас, по чотирьом закладам ЗЗСО і ЗДО, на жаль, немає взагалі можливості облаштувати укриття. Але ми і тут шукаємо варіанти.

Є.С. Декілька слів, будь-ласка, про організацію дозвілля дітей за межами школи.

Т.З. До 15 вересня наш Лохвицький центр дитячої та юнацької творчості збирав заявки від всіх бажаючих. І таким чином на сьогодні 515 дітей мають змогу відвідувати 24 сформовані групи. Це і заняття з хореографії, образотворчого мистецтва, екології. Це і шахи, і технічний гурток, і фотостудія, і КВН і багато інших цікавих можливостей.

Заняття теж змішані, приміщення укриття не дозволяє займатися всім одночасно, тому намагаємося максимально безпечно і зручно організувати дозвілля наших дітей.

До кінця цього року плануємо розширити напрям національно-патріотичного виховання серед школярів, зокрема і старшої школи. Війна вже показала, як важливо почуватися і бути українцем. І тут саме час цікавитися – де корені нашого духу, нескореності. В чому сила своєї нації. Але не тільки знати, але і готуватися любої миті разом з усіма пліч-опліч захищати свою країну, свою громаду.

Є.С. Тетяно Володимирівно! Принагідно вітаю Вас і у Вашій особі всіх освітян Лохвицької громади з професійним святом! Витримки Вам, Сил і Енергії збагачувати знаннями і мудрістю прекрасні душі і світлі голови  наших чудових дітей.

Т.З. Дякую

P.S. Вікопомні Сластіонові школи з’явилися на наших теренах тільки тому, що тодішня місцева українська еліта розуміла –  без освіти не буде ні поступу, ні розвитку. Саме передові люди того часу, землевласники, підприємці разом з очільниками громад так само, як і сьогодні створювали умови для того, щоб дітей вчили кращі вчителі. Вишукували можливості платили їм гідну зарплату, забезпечували житлом і харчами. І саме увага до просвіти і знань забезпечили на цих теренах, в тому числі, розквіт сільського господарства, торгівлі і промисловості, які досягли свого піку станом на 1913 рік.

Тому, не  треба нічого вигадувати. Історія повертається до нас черговими можливостями, які маємо використати на благо громади.

Єлизавета Сачура