Безкінечна «секретаріада» і відчайдушний порятунок «рядового Чорного».

Саме так виглядала 44 сесія Лохвицької міської ради, яка відбулася 4 жовтня. І сенсу в цьому дійстві було приблизно ж стільки, якби лохвицькі депутати ці декілька годин в буквальному сенсі тягали дохлого кота за хвіст. Цінність для громади того, що відбулося та результат – схожі.

Та про все по-порядку.

Прильоти дронів не тільки по енергетичних об’єктах, а вже і по зерносховищах та інших спорудах критичної інфраструктури стали реальністю українських громад на другому році повномасштабного вторгнення.

Як вибудувати і забезпечити систему протидії цим дронам? Як подбати про забезпечення необхідної кількості засобів попередження і локальне ураження ворожих «мопедів» власними силами?

Де зимуватимуть вимушені переселенці, які залишилися в громаді?

На які робочі місця повертатимуться Захисники і які умови адаптації і реабілітації для них вже підготовлені?

Як довго на території Лохвицької громади ще діятимуть осередки онуфрієвської (кирилівської) релігійної агентурної мережі?

Ці вкрай важливі і болючі питання депутати на сесії традиційно не розглядали. При повному кворумі і можливості подібні питання якісно підготувати, вирішити і плідно працювати над не менш важливими.

Натомість довелося вислуховувати суцільну маячню, яку несли депутати. Яка фізично викликала пекучий біль і сором.

Спочатку вони «рятували» депутата Чорного – «штик» депутатської групи, а радше, зграї, 14-ти. Який на пряме запитання, чому саме його, а не будь-якого іншого депутата російський паспорт «гуляв мережею», пробулькотів, що він «не знає» і заїжджене «звертайтеся до СБУ». А на питання, що зараз з його кримською власністю, яку він особисто донедавна відображав в своїх деклараціях, змушений був відповісти, що вона таки залишилася в окупованому Криму. Виглядало жалюгідно.

А потім депутати кинулися знімати секретаря. Вже вкотре. Так, того самого, вже поновленого після одного такого зняття рішенням суду.

За купою пустих слів так званих місцевих «більшовиків» прослідковувалося одне жагуче їх бажання. Негайно зняти секретаря з умовного табору Радька- Заславця і призначити свого з числа 14-ти, з умовного табору Рязанова-Борисенка.  Скориставшись вдало і старанно створеними проблемами ще чинному голові громади, якого обрали тисячі лохвичан. А там, дивись, дочекатися на судовий вирок Радьку. І нарешті отримати такий бажаний контроль над майже пів-мільярдним бюджетом Лохвицької громади.

А далі неважко здогадатися. Зголоднілі колишні керманичі шукатимуть всі можливості, як же надолужити те, що проходило «мимо каси» майже три роки. Нові умовні гідроспоруди, дерибан земель, розпил лісів. Все, чому були свідками лохвичани за минулої каденції тодішньої райради. Але цього разу під ширмами «турботи про жителів Лохвицької громади».

Виглядало так, що саме заради цього всі, як один, «більшовики» з’явилися сьогодні на сесію. І дарма, що трьох з них давно відкликала така собі партія «Довіра», яка ж їх свого часу лохвичанам і підсунула.

Недолуге чіпляння за букву Закону з боку занадто емоційного землевласника Борисенка чи  колишнього правоохоронця, а нині підприємця, Різника, вкупі з одночасним нехтуванням тих самих Законів виглядали м’яко кажучи непереконливо і огидно.

А коли Шамрицький заголосив, що не підтримуватиме «схематози», і саме тому треба вкрай змінити секретаря, стало і гірко, і смішно. Бо це саме той Шамрицький, в якого за висловом одного з фермерів,  до того, як він враз, на рівному місці, за часів Рязанова, став крутим землевласником, «і власних вил не було». Не йому б про  «схематози» взагалі мову заводити.

Соромно було від усвідомлення того, що жоден з цих борцунів призовного віку так і не виявив і сотої долі тої рішучості, з якою сьогодні боронив Чорного і «знімав секретаря», щоб піти захищати країну зі зброєю в руках.

Соромно і боляче було від реакції дружини нашого земляка Ігоря Кузьменка – Ірини, (вона сиділа неподалік мене), яка після чергового виступу когось з 14-ти, не втрималась: «За що наші хлопці воюють? За оцей увесь цирк? Півтора роки не бачу чоловіка, щоб вони себе тут так поводили?».

Секретар Даценко ретельно намагалася приборкати власну емоційність, в якій їй точно не поступався згаданий мною Борисенко. Рідко їй це вдавалося. Але для жінки останнє аж ніяк не можна вважати, на мою думку недоліком. Тим більше з огляду на всю абсурдність сьогоднішнього дійства. Недоліків у пані Тетяни вистачає, як і у будь-кого з нас.  Тільки в неї  відповідальність за ті недоліки має бути в рази більша в силу займаної посади.

Що єднало сьогодні майже всіх депутатів в сесійній залі? Те, що вони, незважаючи на свій вік, – точно не про майбутнє Лохвицької громади. Це люди з ментальністю людей совкової доби, які в силу обставин стали депутатами. І вже майже три роки крадуть час і можливості громади повноцінно жити. А головне, попри війну, розвиватися.

Багатюща Лохвицька громада – традиційно не цікава для молодих людей. Які у більшості своїй хочуть якнайшвидше позбутися опіки і комплексів зашорених батьків. Знайшовши собі нову домівку не в Лохвицькій громаді, конкурентне середовище, гідну зарплату та і елементарно можливість мати доступ до басейнів, споротзалів, фудкортів і красивих парків. Бо неможливо для молодої людини реалізувати себе в атмосфері сірості, кумівства, неконкурентності, довічних директорів шкіл, головних лікарів, і бюджетників до пенсії.

Не можу не згадати про роль в усій цій історії відсутнього сьогодні голови громади Віктора Радька. Вона, ця роль, ключова. Саме своїми власними діями, він спочатку привів в якості депутатів на той час лояльних до нього, але абсолютно безпринципних, випадкових людей.  Які зосередились не на інтересах громади, а за першої ж нагоди стали зручними маріонетками і головним болем не тільки особисто мера, а і всієї громади. Відчуття людей і лідерські якості – явно не найсильніші риси Віктора Івановича, тому що інакше, він не оточив би себе людьми лояльними і слухняними. Він не змінив атмосферу «тихого болота» на більш динамічне середовище. Намагався, як на прикладі з церквою, бути «і вашим, і нашим». Але в політиці, навіть в місцевій, рахуються з сильними, поважають позицію і виживають слабких.

Побачене сьогодні – це не про єдність в громаді, не про згуртування перед лицем тієї страшної загрози, яка, на жаль, нікуди не поділася. Це сигнал до чергової мобілізації всіх здорових сил в громаді. Бо так в Україні ведеться, що влада традиційно тягне людей в бік прірви. І тільки люди, непомітні, без депутатських мандатів і привілей, але  небайдужі і свідомі, до цього часу щоразу не дають в ту прірву впасти.

Єлизавета Сачура