Четвер, 19 вересня, 2019

Народний дім в Лохвиці: знищена пам’ятка, але не пам’ять

1974-1975 роках Лохвиця осиротіла, навіть не усвідомлюючи вагу своєї втрати. Районне партійне начальство, не моргнувши оком, дало добро на знесення неоціненної з точки зору дня сьогоднішнього архітектурної пам’ятки – Народного Дому.

В семидисятих минулого століття народні протести, які могли завадити варварському знищенню, були не в моді. А партійне районне  начальство 1970-х не вирізнялося освіченістю (на жаль традиція зберігається й понині), щоб поцікавитись семидесятирічною історією приреченої на знесення будівлі. Автор цих рядків буде вельми вдячна за інформацію щодо обставин прийняття того варварського рішення. На сьогодні лише можна припустити, що дерев’яна будівля, споруджена з цінного кедру, впала в око комусь «знаючому», а тому й зникла без жодних слідів.

Хоча припускаю, що навряд чи в семидесяті партійні функціонери районного рівня могли збагнути постать архітектора Народного Дому – Василя Григоровича Кричевського. Не буду переповідати загальновідомі факти його біографії, зупинюсь на менш відомих, таких, що характеризують масштаб цієї постаті.

Тридцятилітній Василь Кричевський проектував Народний Дім в Лохвиці на злеті своїх творчих сил і таланту, як приватний архітектор, за клопотанням повітового земства й місцевої інтелігенції. Слід зазначити, що через три роки по його будівництву, він переміг в конкурсі на спорудження будинку Полтавського губернського земства, який і зараз є окрасою центру мальовничої Полтави.

Василь Кричевський та його брат Федір Кричевський – знані й шановані постаті в українському мистецтві початку 20 століття.

Колега і соратник Михайла Бойчука – яскравого митця з когорти «Розстріляного відродження», один з основоположників Українській академії мистецтв, цей чоловік був приятелем першого українського президента і видатного історика Михайла Грушевського, який 1897-1913 роках очолював Наукове товариство ім. Шевченка. Під проводом Грушевського це товариство функціонувало на зразок Академії наук. Членами товариства свого часу були: Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Іван  Франко та інші видатні культурні постаті України.

Свідомий українець, Василь Кричевський був одним з найяскравіших і взагалі першим поборником «українського національного стилю» в архітектурі, який спирався на традиції народного будівництва. Архітектурні Ідеї Василя Кричевського надихали національно свідому українську інтелігенцію, а він користувався неабияким авторитетом серед своїх сучасних талановитих колег. На відміну від прихильників барочних традицій кам’янового будівництва, для Кричевського стильовим орієнтиром була народна дерев’яна архітектура, що власне й було втілено при проектуванні Народного Будинку в Лохвиці.

Ось таке фото інтер′єру творіння архітектора Кричевського в Лохвиці вдалося знайти в мережі:

Як стверджують окремі джерела, від 1910 року Василь Кричевський оселився в домі Михайла Грушевського в Києві, перевіз туди свої колекції, зокрема вироби українського народного. мистецтва та старовинні українські килими. 1911 разом із Михайлом Грушевським Кричевський подорожує Італією. Одночасно працює над оформленням низки книжок, зокрема праць Грушевського (“Ілюстрована історія України”, побачила світ 1912–13, “Культурно-національний рух на Україні в ХVI–ХVII століттях”, надрукована 1912).

1912 року він починає співпрацювати із школою килимарства, яку відкрила Варвара Ханенко (у дівоцтві – Терещенко), на деякий час очолює килимарню, сам плідно працює над композиційними рішеннями килимів.

1917 року, по революції, Василь Кричевський був серед авторитетних митців, котрі долучилися до створення Української Державної Академії Мистецтв – першого навчального закладу такого штибу в Україні. Його обирають в числі восьми найавторитетніших на той час українських професорів для створення ключових майстерень академії: декоративного живопису, інтимного пейзажу, будівництва і народного мистецтва (саме цю майстерною очолив Василь Кричевський), декоративного пейзажу, історико-побутового жанру й офорту, портрету, графіки та монументального мистецтва.

Посади керівників інших майстерень обійняли: Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Жук, брат Василя Федір Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко та Георгій Нарбут.

На фото: професори Української академії мистецтв: зліва направо М. Бурачек, О. Мурашко, Г. Нарбут, Ф. Кричевський, В. Кричевський, М. Бойчук, М. Жук

А самого Василя Кричевського обирають першим ректором новоствореної академії (однак, він відмовляється від посади і ректором стає його брат Федір).

Від початку 1918 працює над проектами паперових грошей і поштових марок Української Народної Республіки (згодом у грошовий обіг була випущена виготовлена за його проектом банкнота 2 гривні). У лютому 1918 року під час наступу на Київ військ Муравйова було обстріляно будинок Грушевського, в пожежі тоді загинула більшість колекцій як Грушевського, так і Кричевського, зокрема й значна частина проектів паперових грошей і поштових марок.

За часів правління гетьмана Павла Скоропадського Кричевський перебрався до Миргорода, де керував керамічною школою. Невдовзі створив на її базі керамічний інститут. Його двічі арештовували, взимку 1919 він був ув’язнений, однак після втручання студентських та громадських делегацій звільнений. Влітку цього ж року повернувся до Києва, де і продовжив викладати в Академії мистецтв до моменту її закриття радянською владою. Від 1922 року він професор Архітектурного інституту, на базі якого згодом було створено Київський художній інститут.

Багатогранність таланту Кричевського проявляється в долученні його в якості консультанта нещодавно створеної кінофабрики в Одесі. Там він співпрацює з Юрієм Яновським та Олександром Довженком. Оформлює тогочасні історичні фільми: “Тарас Трясило” і “Тарас Шевченко” (обидва 1926). До оформлення фільмів долучається також наприкінці 30-х: «Назар Стодоля» та першої кольорової стрічки «Сорочинська ярмарка».

Незважаючи на буремні роки, ініціює і безпосередньо сам працює над реставрацією в Києві будинку, в якому свого часу жив Тарас Шевченко.

1931 виконав проект надгробного пам’ятника Михайлу Коцюбинському в Чернігові, 1936 – Грушевському в Києві. Цього ж року завершив проект музею на могилі Тараса Шевченка в Каневі (при спорудженні орнаментальні ідеї Кричевського не були реалізовані).

Слід зазначити, що з величчю його постаті не міг не рахуватись сталінський режим, який 1939 -го року присвоює йому звання доктора мистецтвознавчих наук, а 1940 – заслуженого діяча мистецтв УРСР. До початку Другої світової війни він очолює кафедру малярства Київського художнього інституту.

Живе в Києві під час його окупації фашистськими загарбниками. Восени 1943 разом з дружиною та донькою емігрує на Захід – до Австрії, пізніше до Німеччини, згодом до Франції. 1948-го року в 75-літньому віці переїхав до доньки Галини, яка з чоловіком мешкала у Венесуелі, в м. Каракас. Майже п’ять років життя в столиці Венесуели, у силу своїх можливостей, беручи участь у громадській праці. Читає для української спільноти доповіді про українське церковне мистецтво, українську архітектуру, історію українських килимів та їхню орнаментику.  Продовжує малювати, з натури – переважно місцеву природу, з пам’яті – рідне село Ворожбу на Сумщині, дідове обійстя в Лебедині, працює над альбомом українських селянських хат. Декілька місяців не дожив Васмль Кричевський до свого вісімдесятиліття. Столиця Венесуели Каракас стала останнім пристановищем великого Українця, там він був і похований, залишивши по собі славну і добру пам’ять. Скільки встратила наша земля, розпорошивши по всьому світу кращих синів і дочок. І дотепер продовжуючи їх втрачати.

Після відвідин  могили Кричевського митрополитом УАПЦ Мстиславом (Скрипником) 1975 року на тлі загрози перепоховання праху Кричевського та його дружини в одній із спільних могил, вони були перепоховані на українському цвинтарі св. Андрія в Бавнд-Бруку (поблизу Нью-Йорка, шт. Нью-Джерсі, США).

Тобто,фактом лишається те, що руками недалекоглядної лохвицької партноменклатури було знищено твір мистецтва Великого Українця Василя Григоровича Кричевського. Який знав і бачив Лохвицю періоду її розквіту. Який прикрасив її достойним і неповторним Народним Домом. І пам’ять про якого на декілька найтрагічніших років в житті країни намагалися стерти й забути.

 В Лохвиці чимало тих, хто ще пам’ятає цей справжній театр з великою глядацькою залою, балконами, з верхнім ярусом (галеркою), оркестровою ямою, гримувальними, вестибюлем.

А  нині покійний вже мистецтвознавець Георгій Шибанов знайшов яскраві спогади щодо його урочистого відкриття, зокрема нашої великої землячки, матері Лесі Українки – Олени Пчілки. З урочистим молебнем, з натовпом охочих долучитися до історичного моменту.

Можемо тільки собі уявити, як тодішній предводитель повітового дворянства пан Василь Русинов під час урочистотей виголошує реферат про значення театру взагалі і національного зокрема (!). Мимоволі напрошуються аналогії сучасних «колег» пана Русинова. І усвідомлення катастрофічної їх відмінности від діячів-керманичів тієї доби, інакшовости їх лету і калібру.

В погоні за власними здебільшого позбавленими смаку маєтками і люксовими авто, примарними «всіма грошима світу», сьогоднішні небідні лохвичани навряд чи мріють про Народний Дім, та й чи здатні вони притягти своїми постатями сучасного Кричевського в Лохвицю.

І важко навіть повірити, що трохи більше, як понад сто років Лохвиця не була глухою провінцією, а її культурному життю заздрили повітові містечка в окрузі. Саме Лохвиця мала пристойний театр, а його сцена бачила самого Марка Кропивницького, Марію Заньковецьку, Миколу Садовського, тобто найліпших митців того часу.

Фактом лишається і те, що 1902 року на сцені Народного дому з великим успіхом виступав і хор, з яким гастролював по Україні Микола Лисенко. Завжди в переповненій його залі проходили і концерти хору народної пісні під орудою Нестора Городовенка.

«Очевидці руйнування колишнього Народного дому згадують, що багато лохвичан, особливо старшого покоління, не приховували сліз, дивлячись, як гине дорога серцю багатьох мистецька святиня. У місті не було такого мешканця, котрий би не пережив хвилини зустрічі з прекрасним у стінах цієї незабутньої історичної споруди», — пише Шибанов.

Залишається тільки сподіватись, що пам’ять про найславніші часи Лохвиці поволі оживе. І прийде час справжніх, а не дешевопіарних, нових лохвицьких меценатів і добродійників, здатних на достойний слід в історії цього дивовижного краю.

Єлизавета Сачура