Чи може так бути, щоб пам’ять про наших полеглих Героїв російсько-української війни  закінчувалася з прощальним салютом на їхню честь на цвинтарі? Диво дивне, але на офіційних сайтах всіх трьох лохвицьких громад до цього часу немає окремого розділу з детальною інформацією про наших загиблих захисників, в тому числі з їхніми біографіями, життєвим шляхом, спогадами і згадками про них.

Починаючи з 2014 року до 24 лютого 2022 року в наших громадах загинули щонайменше декілька десятків захисників.

Силами небайдужих громадян і за участі місцевої влади їх пам’ять була увічнена в декількох меморіалах та меморіальних дошках.

Але що зараз відбувається з нашою пам’яттю? Коли знайти таку суспільно важливу для життя громади інформацію  виявляється проблемою?

По накату ми довго вшановували в травні жертв «Великої Вітчизняної» війни  – спадщину від Радянського Союзу. І тільки останнім часом, нарешті відмовившись від російської  пропаганди, почали вшановувати наших загиблих захисників – жертв Другої світової війни.

А далі – проблема. Вшанування жертв Голодомору приходить  невеличка купка тих, кому болить. І до минулого року – це була не влада. А мало б бути велелюддя всіх свідомих громадян, а також вчителів і старшокласників. День захисників Вітчизни – теж зазвичай для галочки, силами бюджетників. Так не має бути.

Бо українці нарешті прокинулися. І сьогодні живий коридор для зустрічі тіла полеглого бійця збирається вже без зусиль влади. Шкода, що тих коридорів побільшало…

І це зміни карколомні зміни нашої свідомості, які відбулися буквально за останні декілька місяців.

Згадайте, до 24 лютого багато хто не усвідомлював, що від анексії Криму 2014 року Україна була втягнута в російсько-українську війну. Але багатьом здавалося, що війни немає, максимум якісь  негаразди на сході. Те, що  війна рано-чи пізно перекинеться на інші території, більшість не задумувалась.

Та й держава, щедро насичена на всіх щаблях влади, включно до рівня громади, московитською агентурою, бездарно втрачала час, всі 8 років. Не мілітаризуючись. Навпаки  нам навіювали увесь час про «не стріляти», мирні угоди. З ворогом загравали, торгували, а то й «дивилися» в очі путіну.

За всі 30 років відновлення незалежності українські військомати перейменували в  центри комплектування та соціальної підтримки, видно, щоб «збити з пантелику ворога» чи «не злити путіна». Залишивши все ті ж совкові підходи до їх функціонування в старезних не відремонованих приміщеннях. Як наслідок, після 24 лютого колишні військомати просто захлинулися в паперовому хаосі і  багатогодинних чергах.  І це триває і досі.

Військові ліцеї продовжували по-тихому розформовувати. А єдиний Кременчуцький ліцей обласна влада взагалі довгий час утримувала в непристосованому приміщенні. Буквально тероризуючи викладачів, батьків та учнів загрозою реорганізації та переселення. Наразі ситуація, на жаль, не дуже змінилася.

Створення територіальної оборони взагалі саботувалося.  Величезним подарунком ворогу стали неозброєні люди. І ми це з вами бачили на власні очі.

Так само переважно байдуже було владі до наших захисників. Як живих, так і полеглих.

Турбота про них зводилася до гарантованих державою обов’язкових виплат. А далі – все залежало від рівня свідомості голів місцевих громад і депутатського корпусу.

Сьогодні я намагалася знайти інформацію, як з 2014 – го року наші громади вшановують пам’ять наших полеглих захисників.

Для цього передивилася сайти трьох громад Лохвиччини.

Так от, жоден сайт (Лохвицької, Заводської, Сенчанської) громад не містить окремого розділу, присвяченого тим, хто поліг, захищаючи нас з вами в російсько-українській війні. Жоден.

Зраділа, коли побачила на сайті Заводської громади розділ «Почесні громадяни міста»

Але імені загиблого воїна, уродженця Заводського – Олександра Матійчука в цьому розділі НЕМАЄ.

Тобто,  про саме святе для нас, про наших захисників, яким ми зобов’язані життям, яких ми всі маємо знати, пам’ятати ЖОДНОЇ СИСТЕМАТИЗОВАНОЇ ІНФОРМАЦІІ  на офіційних інформаційних ресурсах лохвицьких громад НЕМАЄ.

Це така позиція голів громад? Депутатського корпусу? А чим займаються тоді відділи освіти і культури в цих громадах, якщо знехтуване найсвятіше?

Публічно звертаюся до голів громад – Віктора Радька, Віталія Сидоренка, Наталії Сліпухової! Кожен з Вас стояв коло труни наших героїв. І вже неодноразово. Цей біль не може не змінювати Вас. Як і всіх нас.

Родини, які втратили своїх найрідніших на цій війні, заслуговують на постійне піклування не тільки від держави, а і від громад, що сподіваюсь передбачене вашими місцевими програмами. І що є обов’язковим пунктом вашої щоденної роботи.

І я щиро сподіваюся, що відсутність інформації в публічному просторі очолюваних вами громад про наших найкращих синів і дочок– це не свідома позиція, а прикре недопрацювання, яке найближчим часом буде виправлене. І розділи про віддавших життя в російсько-українській війні Героїв громад  отримають  чільне місце на офіційних інформаційних ресурсах. А в подальшому доповняться інформацією про навмисне стертими радянською пропагандою з пам ’яті українців нашх героїв-земляків, які полягли в національно-визвольних змаганнях 20-30-х років минулого століття. Думаю, Лохвицький краєзнавчий музей імені Г.Сковороди в цьому зможе допомогти.

Ця війна попри всю жорстокість і несправедливість, вимагає насамперед нашої твердої пам’яті, людяності між нами, емпатії, взаємної підтримки і взаєморозуміння.

Наша пам’ять – це наше коріння, це запорука нашої відповідальності за власне життя, за життя громади, країни. Сьогодні і завтра. Ті, хто йде за нами, мають знати Героїв, надихатися їхнім прикладом, шанувати їхню пам’ять. Тільки так переможемо.

P.S. Пам’ятник комсомольцям ще до недавнього часу бовванів посеред Лохвицького парку. Але ми не знаємо жодного імені тих, хто цим комсомольцям, буксирам, протистояв, захищаючи своє кровно нажите. І хто загинув, чи був вигнаний з рідної землі. Можливо і про них прийшов час дізнатись.

Єлизавета Сачура

Фото: скрін з відео