Вже вкотре, їдучи в місто в районі 9-ї години, відмічаю, що ранок  в Лохвиці розпочинається з кави.

Від самого Фінського на в’їзді в місто і до мерії – кругом люди п’ють каву. А точки з її продажу – ростуть, наче гриби. Так було не завжди. І ця нова традиція – про непомітні зміни, які дають надію. Для конкретних лохвичан і міста взагалі. Мовляв, і у нас «все, як у людей».

Повернувшись з міста, приготувавши ароматної ранкової кави в себе вдома, подумалось про таке. Кава, як елемент культури, прижилася в Лохвиці. А можливо, і повернулася. Бо важко повірити в те, що люди, які понад століття тому будували такі архітектурні перлини в місті власним коштом, як будівля сільських господарів, синагога і ще декілька вцілілих до наших днів, не насолоджувалися б кавою. Про цих людей ми детально розповідали тут:  Товариство сільських господарів Лохвиччини. Сто літ минуло, проблеми схожі. Документ і тут: Товариство сільських господарів Лохвиччини. Сто літ минуло, проблеми схожі. Документи. Частина 2

І, завдяки їм, тим людям, які жили в кінці позаминулого – на початку минулого століття, Лохвиця, на щастя, має своєю окрасою роботу невідомих нам архітекторів і меценатів.

Але дуже добре, що ті люди з минулого не бачать те, як нащадки спочатку знищили найкоштовніше, що було в громаді. А те, що лишилося, кинули напризволяще. І сьогодні це – напів руїни. А те, що набудували – таке страхітнє, що його соромно людям показувати.

І чи не станеться часом так, що  за звичкою пити каву в лохвичан з’явиться невдовзі те, що вже було? Бажання дбати про місто, в якому живеш?

На жаль це, останнє, наразі виглядає дуже сумнівно. 

Тому що, прогулявшись минулим недільним ранком вздовж центральної вулиці Лохвиці (центральніше нікуди) на досить короткому відрізку, і придивившись, огорнув смуток. 

На противагу мімішним фоточкам чарівної Лохвиці з соснами і Благовіщенською церквою, є і інша Лохвиця. Яка не може не ранити. Відсутністю будь-якої архітектурної перспективи, смаку, любові до цього міста (за виключенням великої вдячності тим людям, які доглядають за квітами і тримають центральну частину чистою від бруду). 

Ну найперше, що впало в око, щогла з українським прапором, яка похилилася. Кривий флагшток під мерією – це демонстративна неповага до державних символів і наруга над ними. Невже всім байдуже?

У всіх на слуху, що мерія сьогодні – це понад 100 працівників. Невже в цій чималій цифрі утримуваних податками людей, не знайшлося жодного, хто б займався територіальним плануванням і містобудуванням? Хто слідкував би за дотриманням містобудівних норм? Хто ніс би персональну відповідальність за генплан, розташування проектів, тимчасові споруди і зовнішні рекламні носії. Хто працював би з власниками всіх цих будівель силою наданих чиновнику повноважень. Щоб ці будівлі не виглядали  знущанням над містом. Невже цей рекламний носій на паркані, який впритул до будівлі мерії, має і інший, метафоричний сенс?:

Адже сучасне, навіть таке периферійне, як наше, місто – це має бути простір, де комфортно працювати, відпочивати, реалізовувати свої можливості звичайним людям – від малечі до літніх. Судячи з того, як виглядає сьогодні Лохвиця, такого спеціаліста не було і до війни, не має його і зараз.

Інакше, неможливо було б, щоб такі недоречні кавові МАФи з′явилися там, де їх не має бути в принці? Спотворивши і своїм розміщенням, і своїм виглядом самісінький центр міста. Неможливо подібне уявити там, де є господар в місті:

Говорять, що власники цього – близькі родичі одного з керівників Лохвицької громади, який в силу посадових обов′язків навпаки мав би запобігти такій архітектурній нарузі.

Або ось така кричуща реклама. Хто таке погодив? Які університети закінчував?

Складається враження, що і МАФи, (які зараз по містах масово прибирають), і рекламні носії в місті кожний ліпить куди хоче, і як заманеться:

Прямуємо далі. Приміщення державної Укрпошти. Тієї, очільник якої, начебто отримує мільйонну зарплату щомісяця. Невже нікому не болить, що приміщення в Лохвиці аж настільки занедбане. Цікаво, скільки приписів направила Лохвицька міськрада керівництву Укрпошти з вимогою ліквідувати аварійний стан фасаду.

В ненабагато кращому стані сусіднє приміщення – теж творіння доби совка.

А напроти – недобуд, який теж не може претендувати на архітектурну вишуканість. І він теж добряче пригнічує враження від архітектури міста. Кажуть власник – один з колишніх керівників району:

Йдемо далі. Кам′яні ряди описувати не будемо, суцільна печаль. Наступним, що впадає в око – розібрана хтозна з від коли огорожа і вицвілий рекламний носій:

Ну і далі – ще одне лохвицьке «офісне приміщення»:

Єдине місце, де трохи відлягло – «Шипшина» – наче промінчик в царстві архітектурного лохвицького мороку.

Повертаємося іншою стороною вулиці Перемоги.

І тут – руїна в центрі міста, поросла чагарником. Яка межує з захованим за частково поваленим парканом кінотеатром. Важко уявити навіть не те, що в центрі 22-х тисячної в 2025-му році громади немає кінотеатру. А те, наскільки байдуже власникам і керівництву громади, що цей хаос в центрі – можливий. Що він символізує?

Ну і сам кінотеатр, за яким так іноді ностальгують в лохвицьких соцмережах:

Готова тобі інсталяція абсурду:

Ну і тротуар, який веде далі до того самого приміщення, збудованого сільськими господарями. Та сама цегла зі знищеного комуністами Собору – колись головної окраси міста:

Про саме приміщення нинішньої бібліотеки вже було стільки говорено. Ще за часів існування Лохвицької РДА. А стан її фасаду нині такий:

Навіть табличка, напевне від жаху, перевернулася:

Ну і на завершення «екскурсії» – оце, вибачте казна-що у вигляді МАФа, приліплене до фасаду Будинку культури. Несмак, тарабарщина. Але квіти тут оптом купує Лохвицька міська рада:

А найсумніше у всій цій екскурсії те, що навряд чи більшість лохвичан взагалі про це задумувалася.

Бо якби все це помічали і прагнули жити в красивому, сучасному, комфортному місті, напевне, до такого стану не дійшло б.

Так само, як і звикли люди до традиційних умов проживання в будь-якому селі громади, виключно з вічним бездоріжжям.

Вішати всіх собак і звинувачувати конкретно нинішнього голову Віктора Радька за побачене – марна справа. Напевне він теж давно звик і вважає це нормальним. До нього теж нічого суттєво не змінювалося. Так само, як і за керівництва районом всіх попередніх керівників ( майже всі вони – і досі чинна обрана влада). Мільйони бюджетних гривень, соціальних угод роками, десятиліттями осідали в вагових комплексах, нескінченних проектах гідроспоруд, латаннях дірок на дорогах, всього, чого завгодно. Але жодним чином не скеровувалися на суттєві поліпшення в місті.

Та і ті «найгучніші «облічітєлі» і критики влади, які забувають, що і самі є владою – не можуть похвалитися чимось реалізованим, цікавим. Галас – це не справи.

Бідність, виживання, погана освіта і низький рівень культури «юрби – капусти головатої», за визначенням геніального Тараса Шевченка, і тих, кого ця юрба обирає за своїх очільників – речі взаємопов’язані.

І дарма, що як і понад сто років тому, тут є заможні люди. Які живуть в комфортних будинках, їздять на суперсучасних автівках. Переважна більшість з них, напевне, ніколи не задумувалися над тим, що жити – це означає не себе тішити і собі догоджати. А іншим, в даному випадку, своїй громаді служити. Як служили їй сільські господарі позаминулого і початку минулого століття, тодішня інтелігенція, освічені і культурні люди.

А служити власним коштом, власним часом, додаючи щось необхідне всім, щоб громада ставала затишною домівкою для всіх. Тільки тоді з’являються сенси нашого перебування на цій землі. І це стосується не тільки заможних і багатих. Адже щонайменше прибрати за власним парканом – може і повинен кожний.

Відомий провідник української нації, геніальний Юрій Іллєнко не так давно переконував нас,  що ані громада, ані Держава не може триматися лише на бізнесі і економіці, якщо у ній живуть яничари і манкурти. Іншими словами, перевертні, пристосуванці, байдужі люди.  Врятуєте українську культуру, врятуєте громаду і Державу, казав він. А те, як виглядає наше місто, наш музей, наша бібліотека, наші дороги зрештою – це саме про культуру. Чи дбаємо ми про тварин, чи травимо їх. Чи намагаємося зберегти живою і недоторканою уцілілу природу, чи нищимо її та підіймаємо на глум тих, хто її намагається зберегти – це теж про культуру. Або про дикунство тієї самої юрби.

Але є надія, що можливо, за чашкою кави, мало-по малу в головах більш молодих і вільних відбуватимуться зміни. Оті найважчі і найцінніші зміни в нас самих. І ми перестанемо очікувати, що хтось прийде і порядок наведе. Ніхто не прийде. Що самі зробимо, те і наше.

Єлизавета Сачура