Коли Катерина II здійснювала свій вояж Україною, її фаворит граф Потьомкін (прах якого, до речі, путін викрав з окупованого Херсона у жовтні 2022-го) вибудував серед безлюдних таврійських степів цілі села. Проїжджаючи українським півднем, коронована збоченка милувалася ошатними українськими хатинами, оповитими квітами, на обійстях поралися чисто вбрані люди, а з телятками та овечками на зелених вигонах гралися рум’янощокі діти. Насправді все те було фальшивкою, показухою, окозамилюванням. Щойно за тією, котра «доконала Україну», прохолов слід — усі ті декорації було розібрано…

Міністерство у справах ветеранів — це «потьомкінське село» в сучасній Україні.

Я знаю про роботу Мінвету не з чуток. Мене запросили працювати у пресслужбу відомства, а потім запропонували посаду керівника цього підрозділу.

Я почала спілкуватися з ветеранами, і всі вони стверджували, що «Міністерству ветеранів не потрібні ветерани». Я не вірила, поки не переконалася в цьому особисто.

За стосами документів — стратегіями, програмами, планами, меморандумами, які це відомство щодня продукує, — порожнеча.

«Стратегія переходу від військової служби до цивільного життя», «Стратегія із залучення ветеранів війни до утвердження української національної та громадянської ідентичності», «План заходів з відзначення подвигів ветеранів війни, проявлених під час захисту суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності України, «Порядок здійснення заходів у сфері героїзації ветеранів війни, залучення ветеранів війни до заходів з утвердження української національної та громадянської ідентичності, здійснення заходів із вшанування пам’яті загиблих захисників України», «Підготовка виховних годин, приурочених подіям державотворення та російсько-української війни, до проведення яких можуть бути залучені ветерани», «Робота над створенням Центрів ветеранського розвитку», «Розробка бізнес-портфоліо для підтримки та розвитку ветеранів у підприємництві», «Підготовка пілотного проєкту впровадження в Україні інституту ветеранського менторства», «Підготовка пілотного проєкту інституту помічника ветерана»…

Я перепрошую читачів за цей довгий перелік таємничих документів, що створюються в надрах Мінвету й над якими денно і нощно трудяться співробітники міністерства, отримуючи за свою роботу зарплатню та всілякі «підйомні» від різноманітних міжнародних організацій.

Та саме цими нескінченними папірцями з красивими назвами, про які керівництво міністерства не втомлюється розповідати в ефірах, прикривають, як фіговим листком, дуже некрасиву реальність.

А реальність така: український ветеран, члени його родини, члени родин загиблих воїнів залишаються в нашій державі сам на сам зі своїми проблемами.

Слава Богу, існує чимало міжнародних фондів, громадських та волонтерських організацій, які в силу своїх можливостей допомагають. Проте виникає питання: а для чого ж тоді держава?

Українським чиновникам, які працюють над впровадженням — на дев’ятому році війни — «ветеранської політики» (жахливе словосполучення насправді), не потрібно вигадувати велосипед. Варто лише придивитися до досвіду країн, де така політика успішно запроваджується. Приміром, до Сполучених Штатів Америки.

Знайти американського ветерана й поспілкуватися з ним — не проблема. Що я і зробила. Поговорила з американським ветераном, аби зрозуміти, як не на словах, а на ділі Америка піклується про своїх ветеранів.

Артем Нагорнюк народився в Києві, але давно вже є громадянином Сполучених Штатів. 24 роки свого життя він віддав службі в морській авіації Військово-морського флоту США, пройшовши шлях від рядового до капітан-лейтенанта. Уже рік як він вийшов у відставку.

Я почула від нього багато цікавого: і про американську стратегію переходу, і про пільги та преференції, і про медичні, економічні та освітні програми для ветеранів, і про те, як американська держава забезпечує ветеранів житлом.

Та не дивлячись на безліч «плюшок», які отримують ветерани США від своєї держави, бізнесу та волонтерських організацій, щодня, за офіційною статистикою, в країні вчиняють самогубство 22 ветерани. Це при тому, що бюджет їхнього Мінвету колосальний — 325 мільярдів доларів.

Країна справді піклується про своїх захисників. Цей механізм працює чітко та злагоджено, і всі 19 мільйонів американських ветеранів відчувають державну підтримку й увагу. Та все одно — пускають собі кулю в чоло. Тому що пережите не заретушуєш жодними пільгами й не забудеш. Це проблема, над розв’язанням якої в Америці щоденно працюють тисячі спеціалістів. Мені про це відомо зокрема з особистих розмов із ветеранами Збройних сил США.

Після нашої перемоги кількість ветеранів війни, за приблизними підрахунками, становитиме близько трьох мільйонів, або 10% населення країни. Якщо додати сюди членів їхніх сімей, цифра сягне 6 мільйонів.

За дуже приблизними прогнозами, 600 тисяч ветеранів матимуть І, II та III групи інвалідності. Ще пів мільйона наших громадян опиняться у статусі члена сім’ї загиблого воїна.

Чи готове наше суспільство до такої реальності? Чи готова наша держава «…створити умови, за яких кожний ветеран, члени його родини, вдови та сироти відчуватимуть захист і турботу держави та повагу і шану суспільства»? Це слова, які визначені місією Міністерства ветеранів України. Питання риторичне.

Поки що все, що робить влада сьогодні — будує «потьомкінські села».

Хоча так просто — трішки менше займатися розподілом між «своїми» мільйонних закордонних грантів і трішки більше працювати.

Особисто я буду намагатися змінити ситуацію, тому що зрозуміла, перед якими викликами — після повернення з фронту мільйонів бійців — опиниться і держава, і суспільство. І що швидше це усвідомить кожен з нас, то краще для України.

Галина Плачинда, журналістка

Джерело