П’ятниця, 19 липня, 2019

Якими нас хоче бачити Варфоломій?

Ми наполягаємо, що всі люди рівні й перед законом Божим, і перед світськими законами… Цей погляд ми поділяємо з усіма розумними та чесними людьми не залежно від їхніх релігійних переконань.

Висловлювання Вселенського патріарха, в яких кожен щось знайде для себе.

«А чи пішов би патріарх Варфоломій на те, щоб дати вам автокефалію, якби росіяни приїхали на собор на Крит, якби були до нього більш уважні?» – це запитання від іноземних вчених та журналістів я чую досить часто.

Моя відповідь щоразу стає довшою, але, проаналізувавши геополітичну кон’юнктуру, зупинившись на такому чиннику, як війна Росії та роль РПЦ, я завжди додаю ще одне.

Я кажу: саме життя патріарха Варфоломія свідчить, що це рішення дуже органічне для нього. Прочитавши його книгу («Віч-на-віч із Тайною», випущену видавництвом «Дух і Літера») та детальну його біографію, я розумію, що він, можливо, готувався до цього все своє життя. (Фото вгорі: kniga.org.ua)

Його називають патріархом, який будує мости та відчиняє двері, посланцем миру та примирення. Він не полишав стежити за Україною, й навіть другий розділ його книги починається з цитування «Повісті минулих літ». А потім подумала, що і вам буде цікаво почути деякі цитати Всесвятості, 270-го патріарха Константинополя та Нового Риму, одного з чотирьох дітей власника маленького кафе з острова Імврос, чия родина мала “у власності” маленьку капличку, який з дитинства прислуговував вівтарником у місцевій церкві. Професора-каноніста, чий шлях до патріаршества почався ще з дитинства, коли, посадивши на віслючка маленького вівтарника і закинувши туди ж богослужбові книжки, острівний священик обходив каплиці місцевих сіл.

У його богослов’ї (чи служінні, чи місії – кому як подобається) нема оцього неврастенічного очікування кінця світу (пропагованого маргінесом сусідської церкви), нема зверхності до католиків (думка, що Папа відступник та єретик, досі нав’язується товаром чи не кожної церковної книжкової крамниці) і, зрештою, нам пропонують таку незвичайну для нашої традиції страву, як прийняття та розуміння інших монотеїстичних релігій. І оце мислення, й ці виступи, де знаходиться місце для думок про мігрантів, екологію (саме за дбайливе ставлення до навколишнього середовища його Всесвятість називають «зеленим» патріархом), воно дуже приваблює.

Про молитву, піст та богослів’я

*Істину не осягають розумом – її споглядають… Бога не досліджують теоретично – його бачать… Про красу не міркують абстрактно – її сприймають.

*Богослов’я – це не якась заплутана система інтелектуального дискурсу, монополія кількох спеціалістів, що вікують у бібліотеках. Його не навчаються, його радше вбирають…. Це завжди плід соборної думки та консенсусу… Воно завжди зароджується, втілюється та тлумачиться в контексті досвіду цілої спільноти.

*Піст – це спосіб не бажати, або бажати менше і визнавати бажання інших… Утримуючись від певних різновидів їжі, ми не караємо самі себе, а, навпаки, – навчаємося цінувати всі різновиди їжі. Піст передбачає увагу…Уважніше придивляючись до того, що ми робимо, що ми їмо та якими зручностями користуємося, ми гостріше усвідомлюємо реальність страждань і значення взаємодопомоги. Піст вбирає біль та перетворює його на нову надію…

*Молитва – не привілей небагатьох, а покликання всіх…Молитві не навчаються за підручниками та молитвословами… Молитва взагалі не може існувати сама по собі: це завжди дія того, хто молиться. … Це не текст, а жива людина, не книга, а охоплене полум’ям серце… Молитва передбачає і ставить собі за мету містичний зв’язок чи сакраментальну зустріч… Молитва – завжди діалог. Навіть коли вона твориться у мовчанні – це не порожня стерильна тиша, а мовчання, що «народжує» Бога.

Про цінність свободи та мігрантів

*У Вселенському патріархаті ми не побоюємося чужинців, ми вітаємо їх. Ми зробили своєю повсякденною справою втілення апостольської заповіді: «Не забувайте любові до приходнів». Ми наполягаємо, що всі люди рівні й перед законом Божим, і перед світськими законами… Цей погляд ми поділяємо з усіма розумними та чесними людьми не залежно від їхніх релігійних переконань. Із будь-якої нагоди ми закликаємо поважати права релігійних меншин, особливо їхнє невід’ємне право на богослужіння та освіту.

*На цій планеті, створеній Богом для всіх, знайдеться місце для всіх… Існує, зрештою, солідарність людського роду, адже люди, створені за образом Триєдиного Бога, залежать одне від одного і потребують одне одного…

Війна в ім’я релігії – це війна проти релігії…

*Людина, як екзистенційна реальність, може бути особистістю лише коли живе у свободі. Лише в умовах, за яких весь спектр можливостей відкритий для нашого вільного та свідомого вибору, ми здатні перетворювати нашу тимчасову реальність і себе самих на образ Божественного Царства. Свою людяність ми усвідомлюємо через вільну взаємодію з іншими. Особисте буття – це вільний акт співпричастя, що робить різноманітність і унікальність наріжними каменями нашої людяності… Але це не лише дар, а й безмежна вимога…, дар, що здобувається великими духовними зусиллями…

*Ми не раби шляхів та норм власного суспільства, які пасивно схвалюють або активно ганяються за тим, що вважається у нас можним та загальновизнаним…

Про рослин та тварин

*Навіть наймізерніші та найсмирніші елементи Божого творіння є доконечними для нашого життя і становлять невід’ємну частину краси природи.

*Утім, надмірний випас худоби та вирубка лісів порушують баланс рослинного світу. Надмірна іригація та розростання міст переривають величний епос природи. Через власний егоїзм ми не вважаємо за потрібне звертати увагу на рослини чи принаймні недооцінюємо їхню важливість. Наше бачення побудоване на захланності та підпорядковане користі.

*Рослини – наймудріші вчителі та найкращі зразки для наслідування. Вони тягнуться до світла. Вони прагнуть води. Вони потребують чистого повітря. Їхнє коріння сягає глибоко в землю, але самі вони тягнуться до неба. Вони перетворюють і примножують усе, що отримують від природи, навіть, здавалося б, цілковитий непотріб. Вони легко пристосовуються й рясно родять для інших – чи то на харчування, чи то на втіху. Вони насолоджуються власним мікрокосмом, роблячи свій внесок у макрокосм довкола себе.

*Тісний зв’язок між людством та іншим творінням від першого моменту буття безумовно має нагадувати про нашу тісну спорідненість із царством тварин… Хоча створіння людини за образом Божим, безперечно, унікальне, однак з іншими живими істотами й навіть з усім створеним світом нас з’єднує набагато більше, ніж розділяє. Це той урок, який ми засвоюємо в останні десятиліття, – на жаль, тяжкий урок. Отці-пустельники знали, що людина з чистим серцем відчуває свій зв’язок із рештою творіння, та особливо зі світом тварин… Любов до Бога, любов до інших людей та любов до тварин не можна різко протиставляти. Між ними можлива ієрархія пріоритетів, але нема прірви або переваги одного над іншим.

Про самого себе

*Щовечора, зачиняючи двері свого кабінету, я не полишаю позаду людей та події, з якими я мав справу протягом дня. Я забираю їх із собою, у своєму серці, до маленької патріаршої каплиці, щоб на повечір’ї, яким завершується день, принести їх Богові в молитві. Каплиця – мій маленький сховок від щоденного потоку проблем, чудова нагода поміркувати про чудеса Господа, що любить нас такими, якими ми є. Чого ще я міг би просити? Що може бути більшим?

*Нема сумніву, що без оптимізму не може бути життя, а без віри неможливе майбутнє… Навіть якщо все навколо нас суперечить нашій надії, з Божою допомогою рано чи пізно зійде сонце і глибина нічної темряви поступиться денному світлу. Це почуття реалізму дає нам можливість жити сьогоденням у всій його повноті та укріплює наше бачення вічності. Новий світанок настане разом із нашою вірою в Божу любов і роздумами про солідарність із нашими братами та сестрами в усьому світі, про збереження цієї чудової планети – всіх цих дарів Всемогутнього Бога – заради нових прийдешніх поколінь.

Лана Самохвалова. Київ, Укрінформ