Субота, 27 Квітня, 2024

Повстанський рух 20-х–30-х рр ХХ століття на Полтавщині та Сумщині в архівних документах. Ч.3

Грабунок України – як порятунок для більшовицької Росії.

1919 року червоні війська на фронті підтримували своє існування мародерськими грабунками в першу чергу українських земель, допомагали таким чином вижити своїм сім’ям, і це було поставлено більшовиками на рівень державної політики.

З початком січня 1919 р. більшовицькі війська захопили Харків. 12 січня захоплено Чернігів, 19 січня – Полтаву. 22 січня більшовицькі партизанські загони захопили м. Ромни. Лише 16 січня 1919 року, коли більшовики вже просувалися українською територію і захоплювали одне місто за одним, Директорія проголосила стан війни з Радянською Росією. А ще перед цим, 11 січня,

Раднарком Росії запровадив продрозкладку: “Все колличество хлеба и фуража, необходимое для удовлетворения государственных потребностей, разверстываются для отчуждения у населения между производящими губерниями“. Термін виконання – до 15 червня 1919 року, з них 70 % – до 1 березня 1919 р. Російський “революційний уряд України” приймає це рішення до виконання і на окупованій території починаються планомірні і нещадні експропріації хліба, фуражу та іншої сільськогосподарської продукції – “в колличествах, необходимых для удовлетворения
государственных потребностей“.

Більшовицький кат В.Лєнін, виступаючи на з’їзді залізничників, прямим текстом обгрунтовує необхідність грабунку «ситих» українських земель заради продовольства, яке спрямовується в більшовицьку Росію. Пишаючись «завоюванням» України:

Певна річ, що потреби ці були продиктовані жодним чином не враховували українського інтересу.

За повідомленням комісара пошт, “продовольчі посилки значно допомагають постачанню міст, за один день прийшло 37 вагонів продовольчих посилок.” Отже, червоні війська на фронті підтримували своє існування мародерськими грабунками, допомагали таким чином вижити своїм сім’ям, і це було поставлено більшовиками на рівень державної політики.

Газета “Червоний прапор” 28 лютого 1919 р. описувала, як це робиться: “Приходять купки озброєних людей з мішками й беруть не тільки хліб, а все, що тільки можна взяти, й вивозять…”

Така політика призвела до того, що в 1919 р. на теренах, окупованих більшовиками, в тому числі й на Полтавщині та Сумщині спалахують численні селянські повстання, які в донесеннях названо “куркульськими”. Селяни відмовлялися віддавати продзагонам хліб. Одна з листівок за підписом
“Партизани-безвласники”, що діяли на півночі Сумщини, в Глухівському повіті, закликає до боротьби з комуністами: “Хамуністична партія, яка захопила руками робітників і селян владу, намагається закріпити своє панування над трудовим народом. Для цього руками найманців придушує вільний прояв його волі. Ця Робітничо-Селянська влада, яка розікрала народне багатство і зробила всіх трудящих наймитами своєї хамуністичної держави, боїться озброєного народу, адже страшні для всіх пригноблювачів, що живуть працею робітників, озброєні раби, які повстали проти рабства. Геть гнобителів народу”:

Певні надії такі повстанські загони покладали на рейди великих партизанських з’єднань. 7 травня 1919 р. підняв повстання отаман Матвій Григор’єв, відмовившись виконати наказ більшовиків іти на підтримку радянського уряду в Угорщині. Григор’єв, розвиваючи успішний наступ, дав наказ своїм військам увійти до Києва, Полтави та Харкова, попередньо засилаючи туди своїх агентів. Відгомін повстання відчувся й на Сумщині. 14 травня 1919 року в резолюції Роменського повітового парткому говорилося: “Уездный съезд представителей от коммунистических ячеек и
волостных комбедов уезда и партийного комитета г. Ромны, обсуждая вопрос о текущем моменте, постановил принять следующую резолюцию: “На измену атамана Григорьева рабоче-крестьянской власти, поднимающей голову контрреволюции подрывающей власть рабочих и
крестьян, наводящей панику на рабоче-крестьянские массы, мешающей выкачке хлеба и отказывающей в выдаче излишков, а также мешающей объединению деревенской бедноты, ответить беспощадным террором. Борьбу возложить на волостные исполкомы, комитеты бедноты, коммунистические ячейки и на местную уездную чрезвычайную следственную
комиссию”.

Влада остерігалася, що більшовицький режим залишиться без продовольства, якщо селяни повстануть. Проти всіх, хто вирішив не віддавати комуністам “надлишки”, мали застосовуватися терористичні методи. Подібна ситуація, що склалася на всій території України і Сумщині зокрема,
викликала обурення у червоноармійців українського походження. Багатьох з них змушували примусово вступати до більшовицької армії, хто ухилявся від мобілізації – могли розстріляти як дезертирів.

Підстав для таких побоювань було достатньо. Масове дезертирство починається серед червоноармійців 20-го радянського полку, розквартированого в Бахмачі. Кидають роботу і втікають члени Охтирського виконкому. Вороже були налаштовані щодо більшовиків селяни Яструбиного і Стецьківки Сумського повіту. Мешканці с. Атюші відмовились давати хліб,
тому Кролевецький ревком відрядив озброєний загін для проведення каральної акції. Селяни відповіли загальним опором. Як свідчать документи, на допомогу карателям мали надійти війська 12-ї армії. У липні 1919 р. отаман М. Григор’єв загинув від рук махновців. Надію
на перемогу повстанського руху, котрий визволив південь України, Єлисаветград, Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Кременчук, ст. Бобринську, Чигирин, Снігурівку, Новомиргород, можна було облишити. Повстанський рух через взаємне поборювання, стихійність хоч і становив для більшовиків небезпеку, але не настільки, щоб повністю звільнити Україну. Окремі повстанські загони мали різне бачення подальшого розвитку та політичного устрою України. Об’єднувала їх ненависть до окупантів-грабіжників, місцевих прислужників, комуністичного режиму.

Такі трагічні події відбувалися на цих землях всього століття тому.

Початок:

Далі буде.