Це знову був евкаліптовий, але вже молодий ліс. Спеціально насаджений. І ми навіть почали розрізняти два види евкаліптів. Запашних. Ліс, в якому за півтори години ми зустріли лише одного паломника – француза, який наздогнав нас.  А ще дорогу перебіг зовсім молоденький зайчик. Але увесь час здавалося, що тут точно має мешкати якийсь дикий звір.

Так вийшло, що після Літерального, тобто Бокового (найдовшого із можливих), ми обрали ще одне відгалудження стежки Якова – Спірітуальний шлях. Який розпочався з Понтаведра. Він теж найскладніший, але водночас і найцікавіший.

І сьогоднішній його відрізок недаремно називався «Вода і камінь». Про нього далі. Він був після невеликого перепочинку коло монастиря.

На світлині нижче: три сестри з Великобританіїї, Згодом підсіла ще й четверта. Теж – пілігрими.

І ось ми потрапили наче в якісь небачені декорації для хобітів. Величезні масиви води, які неслися поруч з лісовою стежкою. І сам ліс, який від надлишку вологи, був суцільно покритий мохом.

Таких декорацій ми точно не очікували.

А так як це гірська частина, то як же могло обійтися від велетенського каміння, теж порослого мохом?

Все настільки нереальне, наче не могло бути справжім, що перехоплювало подих увесь час. Емоції буквально позбавляли дару мови. Хотілося все це сфотографувати і зафільмувати.  Наші телефони не витримали і майже розрядилася. І навіть моя не дуже емоційна супутниця зазначила, що заради цього дня вартувало йти всі 9 попередніх. І що цього вона не забуде ніколи в житті.

Я пожартувала: «Хочеться, щоб ця казка не закінчувалася», бо мені дійсно цього хотілося. І тут наче перевірка сказаного, на шляху з-під каменя з’явилася якась повзуча істота стріблястого кольору. І зупинила нас на добрих хвилин 20. Мовляв, ну що, ще хочеш, щоб казка не закінчувалася? Ніхто з пілігримів не наздогнав нас цього разу. А тому, натерпівшись страху, напевне, з обох боків, ми таки вирішили рушати далі. Повзучка не була проти.

Виходячи з лісу, ми зустріли оцю місцину, де на тканині був напис, який я процитувала на початку сьогоднішньої розповіді.

Штучний інтелект допоміг перекласти: «Тим, кого не видно, але хто дає. Кого не називають, але хто обіймає. Дякуємо.” Це були прямо ті слова, які повністю відповідали відчутому і пережитому мною сьогодні.

І неймовірної краси – папороть:

І білі кали:

Ще вразили їхні виноградники. Вони в цій місцевості – всюди. І неозброєним оком видно – що вирощування винограду – віками відточене ремесло. Всі лози – ретельно доглянуті, на опорах, підняті високо над землею. Тому і не дивно, що їхнє молоде і не дуже вино – відоме на увесь світ.

Під вечір ми зупинилися на ночліг в містечку Баррантес.

Встигли випрати і висушити наш одяг ось тут:

Ну і як тут було після такого емоційно насиченого дня не відвідати найвідоміший в цій місцевості невеличкий сімейний ресторанчик, щоб повечеряти.

Кількість відзнак вина Тінто (червоне сухе) власника ресторану і світлин про це вражала. Він сьогодні  особисто обслуговував відвідувачів. Зголоднілі, ми замовили три блюда. Але подали нам всього два, тому що третє ми б фізично не подужали. Господар, який здається принципово нехтує англійською (спілкувались з ним за допомогою гугл-перекладача), зробив вигляд, що не зрозумів нас. Хоча міг би принести і третє і взяти за нього гроші. Але цього не зробив. Було дуже смачно.

А Тінто тут подають не в традиційних фужерах, а в піалах. Воно – дійсно ні на що не схоже. Густе, ароматне, не пʼянке одразу. І дууже благородне.

Ресторанчик пустував. Зайшли в нього, як ми зрозуміли, постійні відвідувачі, літні чоловіки. Яким господар приніс графинчик Тінто і якісь снеки. І які під винце майже беземоційно дивилися футбольний матч на великому екрані телевізора.

Коли ми вже розраховувалися, дідусі вийшли на перекур. Зачепили нас, мовляв «чи не з Франції ви до нас?». Ні, з України, говоримо. Знову виручила італійська моєї супутниці. Яка більш-менш зрозуміла іспанцям. Вони підтримали нас.  Окремо поцікавилися, як нам Тінто. І один з літніх чоловіків на прощання сказав приблизно наступне: «Наше Тінто – це та мова, яка зрозуміла всім, незалежно від того, якою мовою хто розмовляє». Ми погодились, бо це була правда.

Це містечко Баррантес, в якому ми спробували Тінто – назавжди залишиться в памʼяті. Як від пережитих небачених емоцій на маршруті, так і вкрай теплої і привітної атмосфери, яку тут ми зустріли повсюди.

Єлизавета Сачура, травень 2025 року

Початок тут:

Каміно/ Шлях/ Частина 1

Каміно/ Шлях. Частина 2

Каміно/ Шлях. Частина 3

Каміно/ Шлях. Частина 4

Каміно/ Шлях. Частина 5

Каміно/ Шлях. Частина 6

Tweet