Не завжди стежка Якова радувала океанськими просторами. Сьогодні частину шляху ми «насолоджувалися» дощем, справжнісіньким рідним і близьким місивом під ногами. Але ці прикрощі – лише невеличкий епізод. І вони – ніщо на фоні квітнучого моху, гігантських евкаліптів, посмішок пілігримів, казкових місць і безмежної вдячності за можливість це бачити і жити.
В ніч на 19 травня 2025 року ночували в автентичному дуже старому будиночку – єдиному доступному варіанті при бронюванні. Який напевне вперше збудували багато століть тому. А останні власники як змогли, підлаштували його до сучасних вимог і стандартів. Було дуже волого. Тим більше, що вночі йшов рясний дощ.
Сонячний ранок зібрав на маршруті чимало пілігримів, напевне дощ затримав всіх бажаючих долати останні 70 км до Сантьяго де Компостела.
Першою, кого зустріли була літня жіночка. Яка дбайливо доглядала свої улюблені квіти. До речі, більшість дворів в селах і містечках – в квітниках. Доглянутих і красивих.
Прогноз погоди знову віщував дощ. А стежка йшла таким же вологим лісом, який нагадував чимось наше сьогоднішнє житло)
Після каміння – лісова стежка. І сьогодні вже паломники не на конях, а на байках:
Дещо пізніше, зустрінемо ось це «послання» від невідомого нам українського пілігрима чи пілігримки, який теж долав шлях Якова у вересні 2024 року на велосипеді.
Дощовики довелося вдягнути десь вже через годину походу. А багнюка на стежці на наших очах розвернула декількох пілігримів. Які не ризикнули долати подекуди справжнє місиво. Ми не зупинялися. І місцями, підтримуючи одна одну, йшли вперед. І подумалося, а як же тут з велосипедом справлятися?
В якості нагороди – величезні евкаліпти. Яких було сьогодні рясно, як ніколи. І з якими просто увесь час хотілося пообійматися.
А ще мох – дуже щедро обліпивший як стовбури дерев, так і величезне каміння по обидва боки стежки.
Вперше бачила, як мох викинув стрілки квіту.
Спів птахів, кумкання жаб. І гірська річка, вдовж якої пролягала стежка. Річка -прозора, як скло. А пісок навіть при дощовому небі, виблискував кварцем.
Подолавши шлях до Понтаведра, пілігрими, в тому числі і ми, зняли дощовики.
І гуляли старим містом. Яке зустрічало нас стародавніми вуличками, величними церквами і суцільно закритими закладами, знаком 64,5 км – до кінця стежки Якова. А ще всіма ознаками перебування тут пілігримів:
Сієста. Всі відпочивають.
А ще апельсиновими деревами, доволі незвичними для нашого ока.
Місто красиве, з великою кількістю бронзових скульптур:
А далі – декілька кілометрів до містечка Комбарро.
Поселення – наче іграшкове. Малесеньке, з вуличками, наче з середньовічної казки. З кам’яними коморами (hórreos). А деякі вулички точно лишили незайманими з часів римської імперії.
Недаремно сюди і в подібні доволі екзотичні поселення возять коштом держави іспанців-пенсіонерів. Щоб вони могли полюбуватись цією місцевістю. Відволіктися і відпочити. Нашим би пенсіонерам такі можливості від держави! Ось вони – повертаються до автобусів, які на них чекають.
