Середа, 4 Грудня, 2024

Хай буде всім добре. Інтерв′ю протоієрея Іоанна Теркуна Олександру Москаленку. 1989 рік

1989 рік, СРСР доживає останні дні. До відновлення Незалежності України майже два роки. Молодий журналіст лохвицької «районки» Олександр Москаленко (Олександр Володимирович Москаленко – нині головний редактор «Зорі») бере інтерв’ю у протоієрея Іоанна Теркуна, в миру Іоанна Максимовича Теркуна – в той час настоятеля Благовіщенського молитовного будинку.

З вдячністю і з дозволу Олександра Володимировича приводимо тодішню розмову повністю.

− Перш ніж розпочати нашу розмову, я б хотів визначитися, як до вас звертатися. У відповідності з духовним станом чи по-мирському?

Як вам зручніше. Звертайтеся – Іван Максимович.

− Добре. Мене і читачів “Зорі” цікавить, як Ви прийшли до цієї, якщо так можна висловитися, професії?

− Я виховувався в релігійній сім’ї. Крім усього, мої дядьки були церковнослужителями. Тому інтерес мій до церкви невипадковий. Але ріс і жив я  – як і більшість моїх ровесників. Маю середню освіту.

Потім закінчив Московську духовну семінарію. Провчився 2 роки навіть в академії. Але згодом її залишив.

−   І в армії служили?

− Звичайно. В піхотних військах у Білорусії. Закінчив там і полкову школу молодшого командного складу.

− Цікаво,  які предмети вивчали в семінарії?

− В основному – духовні. Моральне богослів’я, догматичне богослів’я, церковний статут. Велика увага відводилася вивчення Конституції СРСР.

− Ви вже давно в Лохвиці?

− Так. З жовтня 1959 року. Вже 30 літ минуло.

Я приїхав. Церкви не було. Під неї виділили маленьку, розвалену хату. Ось це приміщення і почали освоювати. 17 грудня в день Великомучениці Варвари відбулося освячення цієї хати. Відтоді – там церква.

− Я знаю, що ви і всі віруючі добиваються повернення колишньої Благовіщенської церкви в Лохвиці, нині – це приміщення дитячої спортивної школи.

− Так. Є звернення віруючих району про відродження цієї церкви. Адже нинішнє приміщення мало відповідає молитвенному храму. Багато віруючих готові йти на крайній захід – оголосити мітинг, наприклад. Я проти цих крайностей. Це питання повинно вирішуватись між церквою і владою на місці на благородній основі, з позиції розуміння один одного. Як говорять в народі, якщо вдома не знайдеш ладу, сусіди не допоможуть.

− Але, де ж тоді займатися спортом дітям?

− Здається, наші діти заслуговують на кращу долю. І якби не пристосували колишню церкву під заняття спортом, церква – є церква.

Діти повинні займатися у спеціальних спортивних залах. За багато років можна було для юних лохвичан хоч один такий збудувати. Крім усього, треба краще використовувати ті, що є в райцентрі.

Знайшлися ж гроші на будівництво приміщень РАПО, райагробуду, інших контор, де на кожного бухгалтера окремий кабінет. Чому б на дольовій участі не спорудити і дитячий палац?

Благовіщенська церква побудована на пожертвування віруючих.

Як ви знаєте, при закладанні святого храму захороняються мощі святих. Цей церковний ритуал збережено і під час спорудження Благовіщенської церкви. Грішно, що ми не шануємо дані традиції і історію свого народу. До чого це призвело – помітно і на прикладі Лохвиці. Колись тут було шість церков. Тепер залишилася одна. Маю на увазі саме Благовіщенську. Старші люди знають, які це були чудові пам’ятки архітектури. І якби вони сьогодні прикрасили наше сучасне місто!

Скажу, що обласний комітет у справах релігії підтримує прохання віруючих Лохвиці про повернення Благовіщенської церкви. Було досягнуто домовленість про вирішення цього питання протягом 3 місяців. Але поки що все як і колись.

З свого боку ми зробили б усе, щоб повернути цьому приміщенню свій первозданний вигляд.

− Цікаво, який дохід має церква?

− Приход у нас невеликий, і в середньому щороку ми маємо близько тридцяти тисяч карбованців доходу.

− Як ви використовуєте його?

Двадцять процентів перераховується в Єпархіальне управління. Це наш прямий обов’язок. Ще двадцять процентів – у Фонд миру. Це десь шість тисяч карбованців кожного року. Перераховуємо ми регулярно певні суми в дитячий фонд імені Леніна, на утримання пам’ятників.

− Яких? Церковних?

− Ні, здебільшого цивільних. Хоча ми відраховували по 1000 карбованців на реконструкцію Оптинського монастиря, Київської лаври.

− Церква проповідує милосердя до ближнього. Які кроки вживаються вами для цього?

− Ми не відштовхуємо нещасних і блукаючих. Допомагаємо, коли є потреба, одиноким і бездомним. Проводжаємо їх в останню дорогу. Вносимо пожертвування, коли десь трапляється біда.

Наприклад, ми перераховували тисячу карбованців потерпілим від Чорнобильського лиха, по стільки ж потерпілим під час подій у Нагорному Карабаху, Грузії, від землетрусу в Вірменії. В останньому випадку я віддав, крім усього, повністю свій місячний заробіток.

− Чи може розраховувати церква на більший притік віруючих?

– Відверто, я був би радий щоб люди одержали можливість не приховувати свої віросповідання. Але це справа добровільна. Православна церква ніколи не притягувала людей силоміць. Навіть сама назва «православна» містить смисл – кожний славить своє право.

Житіє святих говорить, що треба йти до людей з добром. З цих позицій виступаю і я.

У наш час люди багато втратили: співчуття один до одного, щирість, готовність безвідплатно допомогти. Дехто втратив віру в ідеал. Чи не звідси наші великі і малі гріхи?

− Щоб проповідувати істину, треба її знати. Цікаво, звідки ви черпаєте свої пізнання? Взагалі, що читаєте?

Звичайно, церковну літературу. Відправляючи молебінь, треба розповісти віруючим про те чи інше релігійне свято.

Читаю і періодику. Зараз багато цікавого в газетах і журналах. Вітаю плюралізм Михайла Сергійовича Горбачова, і до церкви теж.

− А що ви скажете за НЛО? Здається, сьогодні найпопулярніша тема усіх видань.

− Це “бісові” витвори. Людина – біологічна по своїй структурі. Як і все земне. Я не вірю в якихось пришельців.

− Що це за знак на вашому одіянні, у вигляді Христа?

Це орден князя Володимира.

− Які ще є церковні відзнаки?

− Я назву їх у тому порядку, які я вже одержав у своєму житті. Найпершою нагородою була скуфія. Потім набедреник, камілавка, хрест – наперстний, хрест з прикрасами, палиця. Все це атрибути одіяння церковної особи, якими вона нагороджується у відповідності із роками служіння.

Крім усього, нагородою є  протоієрейство, як один з щаблів духовного сану. Відзначений Патріаршою грамотою Пімена.

− А нагороди нецерковні маєте?

−  Так. Мене нагороджено почесною грамотою Полтавського обласного комітету захисту миру за активну участь у діяльності радянського Фонду миру.

− Ви дотримуєтесь посту?

−  Звичайно. Кожної середи і п’ятниці. І ті чотири пости, що протягом року. Виходить, десь півроку посту, півроку – ні.

−  Щоб ви побажали людям?

Любити один одного. Зло – завжди каранне. А люди часто це забувають і несуть зло собі й іншим. Добро – зцілення багатьох наших пороків. Тож хай буде всім добре.

Бесіду вів О. Москаленко.

P.S. фото зі святкування 1000-ліття Хрещення надане парафіянкою Р.В. Холод