Не дивує, що за радянських часів, 1956 року музичній школі у Лохвиці надали ім’я Дунаєвського. Дивує, що школа це ім’я досі носить.

Так, ця людина тут народилась. Але це і все, що Ісаака Дунаєвського з цим місцем пов’язує. І це загальновідомий факт. Після свого від’їзду до Харкова майбутній радянський композитор ніколи до Батьківщини не повертався. А його біографи не наводять числених спогадів Дунаєвського про “малу Батьківщину” й Україну взагалі.

Мабуть, тому і немає присвячених композитором Україні творів.

Цікава деталь: біографи І.Дунаєвського, всі як один, подають його місце народження та дитячі роки дуже скупо: безлике провінційне містечко, а потяг до музики у майбутньому “радянському Моцарті” (ще один розхожий штамп) “розбудив” нібито єдиний на всю Лохвицю дядьків грамофон. Нагадаю, у дореволюційній, освіченій, промислово та аграрно розвинутій Лохвиці вже був свій театр (“Народний дім”) з оркестровою ямою та, звісно – оркестром. Де виступав весь тодішній цвіт українського театрального мистецтва. Вже був будинок Товариства сільських господарів, гостями якого були найвідоміші діячі саме української культури та мистецтва. А самі Сільські Господарі, освічені меценати і патріоти Лохвицького краю, змагались між собою не підлістю та дикунством, як сьогодні це роблять деякі нинішні місцеві “депутати”, а добрими справами на кшталт будівництва “шкіл Сластіона”. А головне – вкладали шалені ВЛАСНІ гроші в освіту і культуру саме українських дітей, вкладалися в українство, в майбутнє нації. А ще – колекціонували картини та ікони такої цінності, що навіть після кількох “розкуркулень” і пограбувань місцевий музей все ще один з найбагатших серед місцевих музеїв України.

Тобто міф про “єдиний на все місто грамофон” в біографії Дунаєвського – це така собі природня рефлексія біографів Дунаєвського на те, що сам він пам’ятних добрих слів про Лохвицю не залишив. А писати він любив …

Та повернемося до «запєвали сталінской епохі» (і це ж не я його таким назвав).

Принципово не хочу оцінювати музичну спадщину Ісаака Осиповича. Хоча музичну освіту (клас скрипки) маю.

Про цінність цієї спадщини говорить один факт: єдина країна, де системно-регулярно виконують твори Дунаєвського – це нинішня росія. І виконують саме пісні та марші сталінської пори.

Ніде в цивілізованому світі твори Дунаєвського популярності не мають – його ім’я відсутнє на афішах, а його твори – в репертуарах всесвітньо відомих музичних колективів. Це і є, на мою скромну думку, справжньої оцінкою його творчості.

А тепер про деякі “незручні” факти біографії цього “радянського класика”.

Зліт його популярності прийшовся на 1934 рік. Коли “страна совєтів” почула «Марш весьолих ребят» (з фільму «Весёлые ребята», погугліть – знайдете): Цитата: («Это же веселые ребята», – сказал Горький, и название тут же изменили на политически правильное. После этого можно было смело показывать фильм Сталину. Тот смеялся от души, повелел наградить всех создателей, и в конце 1934 года фильм запустили в прокат.)

В той час Україна і “рідна” для Дунаєвського Лохвиччина вже нагадувала могилу – комуністи виморили голодом мільйони тих, для кого ця земля була справжньою Батьківщиною. Але жодної трагічної нотки ані в музиці, ані в епістолярному жанрі Дунаєвського тієї пори ви не знайдете. Як і в згадках про цей період його численних біографів.

Натомість були «Песня о Родине» (1936 рік, із фільму «Цирк»; слова В. И. Лебедева-Кумача: “Широка страна моя родная, Много в ней лесов, полей и рек! Я другой такой страны не знаю, Где так вольно дышит человек” – стали неофіційним гімном Радянського Союзу).

А ще було: «Эх, хорошо в стране советской жить!» (1936 рік), і ще багато такого – веселого, “радянського” – справжні танці на кістках! Фактично, Дунаєвський своїм талантом кріпив і звеличував згубний радянський режим. А головне – створював потворну в своїй суті “радянську людину” – так само як Лені Ріфеншталь режим нацистський і майбутніх гітлерівців. Тільки творчість Ріфеншталь була заборонена в усьому цивілізованому світі, а спадок Дунаєвського – ні.

Не дивно, що Дунаєвський став улюбленцем Сталіна. У 1937 році нарком Єжов дорікнув  композитору, що серед мелодій пісень його авторства немає найголовнішої – про товариша Сталіна. Дунаєвський швидко написав музику на текст поета Михайла Інюшкіна. Виконали пісню Державний симфонічний оркестр СРСР і хор. Але в народ вона не пішла. Після перемоги Дунаєвський ще раз спробував написати пісню про Сталіна – і знову невдало. Але ж намагався…

Проте пісня 1942 року «Моя Москва» («Дорогая моя столица», слова Марка Лісянського), стала 1995 року офіційним гімном Москви.

Ще раз: пісень, інших музичних творів Україні загалом та Лохвиці зокрема Дунаєвський не присвячував.

Натомість були численні скандали, пов’язані з очевидним, цинічним плагіатом (крадіжкою) чужої творчості з боку Дунаєвського. Кому цікаве це лайно – подробиці знайдете в інтернеті.

До того ж поки вся країна слухала музику з єдиного радіоканалу, керівництво НКВС дозволило композитору мати персональну радіолу. За допомогою якої він долучався до сучасної музики вільних країн, звідки черпав мелодії та ідеї.

Дунаєвського не дарма називали «придворним композитором». Він справді був обласканий владою: розкішна квартира, машина з водієм, персональний номер із роялем в урядовому готелі в Москві, численні державні нагороди, садиба в Ольгіно під ленінградом (реквізована комуністами дача фортепіанного майстра Шалька), садиба в Снегірях під Москвою, садиба во Внуково (на землі, яку комуністи експропріювали у поміщиків Абрикосових). Де Дунаєвський на земельній ділянці в два гектари збудував собі будинок, який його знайомі прозвали «замком із баштами». Дружина Зінаїда облаштувала ділянку: розбила сад, город та квітник, завела корову, свиней, цесарок, індичок та курей. За цим добром доглядав найманий персонал. А сам Дунаєвський тим часом заводив численних коханок…

Кат Сталін дуже високо цінував творчість Дунаєвського. Той двічі був лавреатом Сталінської премії (1941, 1951), нагороджений двома орденами і багатьма медалями (зокрема орденом Трудового Червоного Прапора «за заслуги у справі розвитку кіномистецтва та створення низки радянських пісень, які стали надбанням широких мас», орденом Червоної Зірки, орденом «Знак Пошани»). У 1950 році Дунаєвський отримав звання Народного артиста РРФСР.

Іменем Дунаєвського за життя назвали пароплав. Дунаєвського зробили народним депутатом РСФСР. Зразковий пристосуванець.

І ще важлива деталь, про яку біографи не пишуть: першим покровителем Дунаєвського в Москві був інший виходець з України – Лазар Мойсейович Каганович, “нарком путєй сообщєнія СРСР”, “міністр транспорту” по-сучасному. Той самий Каганович, який був одним з організаторів Голодомору в Україні. Саме він, добре знаючи смаки Сталіна, зібрав у стінах підвідомчого Центрального будинку культури залізничників (ЦБКЗ) небезталанних дирижерів, музикантів і артистів. Творчість яких просував перед “вождем” у піснях і кінофільмах. Ісаак Дунаєвський там був офіційно працевлаштований очільником ансамблю пісні й танцю. А його рідний брат Семен Дунаєвський – також очільником, але дитячого колективу. За комуністів це називалось “сємєйний подряд”…

Коли жорна сталінських репресій змололи багатьох справді талановитих митців (і майже всю українську еліту), мешканці саме ЦБКЗ лихої долі не зазнали. Вони знали, яку саме музику і на які правильні слова треба писати.

Біографи І. Дунаєвського старанно обходять стороною питання, чому Сталін “охладєл” до композитора.

Але відповідь на це питання добре знав весь “радянський” артистичний світ того часу. У 1941 році Ісаак Дунаєвський просто втік із тодішнього Ленінграду подалі від фронту. І всі роки війни перебував в глибокому тилу, вирушивши туди ніби на гастролі з Ансамблем пісні та танців залізничників. Сталін не любив боягузів.

… Мені пощастило бути учнем Фелікса Мойсейовича Гольденберга, першої скрипки (соліста) Симфонічного оркестру Українського радіо. Ця непересічна людина у молодості була одним з чотирьох скрипалів, які в блокадному місті виконали Симфонію № 7 до мажор, тв. 60 («Ленінградську)» (рос. «Ленинградская») Дмитра Шостаковича. Для справжніх музикантів Шостакович – це трагічна легенда і вершина моральності, велич людського духу. М’яко кажучи, Ф.Гольденберг не сприймав Дунаєвського. І саме тому київська музична школа N 4 у 1970 роки, обираючи, чиє ім’я собі взяти, обрала Дмитра Шостаковича. Бо то, насамперед, був моральний вибір. І професійний теж – твори Шостаковича визнані класикою в усьому світі. На відміну від …

І останнє. Україна, українці мають багато славних імен справді талановитих композиторів, виконавців, диригентів. Чия творчість, просякнута саме українською національною ідентичністю, сягала (і сягає) світових вершин.

Має таке ім’я і Лохвиччина. Це уродженець села Венслави Нестор Феофанович Городовенко. Художній керівник і головний дирижер легендарної капели “Думка”. Трагічне життя та яскрава творчість Н. Городовенка тісно пов’язана і з Лохвиччиною, і з Україною. Саме тут він починав диригентом. Саме тут зміцнив свій талант. Саме його трагічна доля символізує ту безмежну трагедію, яка спотворила колись квітучий, багатий – саме на український! – творчий і підприємницький хист край. Трагедію, яка вибила з цих земель справжнє, шляхетне українство. Та віддала їх, ці землі, поціновувачам Дунаєвського (вірю, що тимчасово).

Чим не ім’я для музичної школи?

Чим не привід зробити славне ім’я справжнім “магнітом” Лохвиці-культурної (не смійтеся, такою вона все одно буде, як і була до 1917 року; це лише питання часу і відмирання носіїв радянського світогляду, а землі тут родючі на таланти!).

Чому не зробити щорічними концерти капели “Думка” саме в Лохвиці?

Чому не організувати (хоча б спробувати!) ім’ям Городовенка щорічний фестиваль хорового співу колективів з Полтавщини?

Чому не зробити сучасну експозицію пам’яті Городовенка у міському будинку культури?

Чому не зробити тематичні уроки пам’яті Городовенка в місцевих школах?

Чому нарешті не перейменувати музичну школу іменем Городовенка? Щоб талановитим випускникам цієї школи, коли підростуть і усвідомлять, якої землі вони діти, не соромно було називати ім‘я школи, яку вони закінчили.

Що заважає? Стійкий радянський, а подекуди і рускомірний дух?  

Малограмотні люди при владі?

Страх глянути правді у вічі?

Так позбавляйтеся їх.

Гліб Плескач