Середа, 21 листопада, 2018

«Я знову гайну проти течії»: сумні роковини Розстріляного відродження згадували в Заводській бібліотеці

«Розстріляні та замордовані. Історії життя геніальних українців, яких вбив сталінський режим». Такою була тема історично-літературної години пам’яті, яка відбулася 08 листопада в приміщенні Заводської міської бібліотеки №1. Організували і провели її бібліотекарі Любов Миколаївна Єрмакова, Ніна Олексіївна Лисенко, Антоніна Василівна Матяш.  А натхненником цього зібрання, як з’ясувалось, була секретар Заводської міськради Лариса Олександрівна Мащенко.

Приємно здивувала сама бібліотека, вона дуже затишна і за відчуттями навіть сімейна. Жодного офіціозу в інтер’єрі, жодного натяку на недофінансування і матеріальну скруту. Привітні і уважні люди, які тут працюють. Усміхнені, відкриті обличчя старшокласників обох загальноосвітніх заводських шкіл, які ледве вмістилися в невеличкій залі бібліотеки.

Приємною несподіванкою стало те, що такі глибокі і дуже важливі для кожного українця теми без пафосу і політики обговорюють люди, які живуть далеко від столиць. Які тут, в невеличкому місті,  шукають відповіді на питання: «А що таке Розстріляне відродження», адже раніше про нього годі було й чути. Чому в далекому карельському Сандармоху саме 3 листопада 1937 року було розстріляно тридцятилітніх- сорокалітніх, повних творчих сил і наснаги українців? ( їх розстріляли напередодні 20-річниці жовтневої революції, як подарунок вождеві).

Але не обійшлося Сандармохом. Тих, хто насмілився, а можливо просто не міг інакше, як за визначенням Хвильового «гайнути проти течії» і заявити про своє питоме українство, сталінський режим нищив по всій країні.

Перерахуємо тільки вихідців з Полтавщини, які і були тим Розстріляним Відродженням: Микола Зеров, родом з Зінькова, Михайло Семенко, село Кибенці, що на Миргородщині, Михайло Яловий, Михайло Драй-Хмара (Полтавська губернія), Володимир Ярошенко (село Яхники Лохвицького району). Василь Вражливий (Опішня), Пилип Капельгородський (Городище Полтавської губернії), Василь Чечвянський, Іван Падалка, Василь Седляр (Полтавська губернія) і інші.

А ще митці, за визначенням їх сучасників, європейського рівня з усіх куточків тодішньої України: Лесь Курбас, Микола Куліш, Михайло Бойчук, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний, професор-історик Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, письменник та міністр освіти УНР Антін Крушельницький.

Приголомшують рядки біографій тих, хто за свободу і Україну заплатив своїм життям. Моторошно і боляче…

Лариса Олександрівна Мащенко розповідає про відвідини Миколою Хвильовим з приятелями Лохвиці, куди вони приїздили цілою бригадою (Хвильовий, Вишня, Ірчан, Калянник, Любченко) «на літературні виступи і полагоджувння одночасно справи придбання для письменницького колективу спорожнілої вілли Туган-Барановського в селі Луці». Вона зачитує уривок зі спогадів Аркадія Любченка, йому вдалося вціліти від розправи НКВДистів, емігрувавши з України), який поміж іншого цитує слова Хвильового:

«— Товариші! — раптово затримував він крок, наче готовий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для нього стін. — Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще раз скажу одну “єресь” і прошу в неї повірити. Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку “єретиками”. Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: “Годі! Завісу!”.Так, пам’ятаю, свого часу бігав він у тісній кімнатці на Лимарівській вулиці, зненацька зупинявся серед клубкувань тютюнового диму і вперше тоді проголошував сакраментальне гасло: “Геть од Москви!”.

Дійсно, історію неможливо повернути назад. Але беззаперечно, що якби ці люди мали змогу ЖИТИ, вільно творити, наша країна сьогодні була б інакшою. Віримо, що більше ніколи українське Відродження не буде розстріляним.

Єлизавета Сачура