Або ми спустимо ставки та демонтуємо греблі або ми залишимося без річок і води

Проблема майже тотального перекриття річок греблями є відомою лише у вузькому колі науковців та природоохоронців. Тим часом річки гинуть разом з бездумно набудованим ставками. Коли влітку буваєш на штучних водоймищах, то часто чуєш, як люди старшого віку дивуються тому, що ставок заростає очеретом, звужується, міліє і що раніше такого не було. Хоча, що там казати, коли тобі вже за 40 ти і сам добре пам’ятаєш стан речей 25-30 років тому. Особливо страшно дивитись на малі річки. Тисячі років, принаймні з часів закінчення останнього Льодовикового періоду, вони жили своїм спокійним, стабільним та повноводним життям, і раптом, за лічені десятиліття людина поставила на них хрест.

Масштаб цієї проблеми такий же величезний, як і знищення природних ландшафтів сільським господарством. Однак, якщо вирішення проблеми надмірної розораності потребує лише політичної волі та організаційних заходів (виведіть зайву ріллю з обігу і природа на ній сама все виправить), то спуск водоймищ та демонтаж гідроспоруд це значно складніше питання, яке окрім політичних та організаційних заходів, вимагатиме значних технічних та фінансових ресурсів. Тут природа самостійно наші помилки не виправить.

До речі, величезну кількість ставків набудували для зрошувального землеробства (нікуди правди діти, але і тут було «наламано дров» заради сільського господарства). За короткий термін, буквально за два десятки років, переважна більшість малих та середніх річок була перекрита греблями та зарегульована. Що таке для природи 20 років? Це мить! Уявіть, що буде з людиною, якщо протягом декількох секунд в неї утворяться тромби у всіх кровоносних судинах. Приблизно те саме сталося з річками. Протягом умовної миті річкам перекрили «кров», і відповідно, знадобиться лише декілька миттєвостей, щоб вони померли.

Середній термін експлуатації штучних ставків 40 років. Для переважної їх більшості цей термін вже сплив. В моїй рідній Донеччині на 110 річках побудовано 1011 гідроспоруд!!! В кожній області ситуація приблизно така сама. Це означає зменшення водотоку, замулення, відсутність паводків і самоочищення, заростання та в решті решт масове зникнення річок в масштабах країни. Малі річки перекриті і не дають необхідну кількість води середнім річкам, середні річки, вже маючи дефіцит води, знову перекриті, і не дають в повній мірі воду великим річкам, ставлячи під загрозу вже їхнє існування. Взагалі, що можна казати про малі річки, коли Дніпро перекритий 6 разів, а швидкість його течії впала в 7-13 разів !!!

Проте, питання не лише в безпосередній проблемі, але й в сприйнятті її суспільством або пересічним громадянином. Коли розповідаєш, що нинішня площа орних земель в країні це екологічна катастрофа, то для абсолютної більшості людей це звучить дивно, адже декілька поколінь виросло на теренах того «пейзажу», де майже суцільна розораність вважається «нормою». Масштабна оранка відбувалася протягом сотень років і останні більш-менш значні ділянки цілини зникли в 1920-30-х роках минулого століття. Отже, серед мешканців сучасної України залишилося не так вже й багато живих свідків ландшафту, який мав хоч якісь натяки на первісність.

Тут можна навести цитату українського філософа Федора Канака: «Людина воліє, щоб все навкруги й далі було таким, як тоді, коли вона вперше побачила довкілля та усвідомила, що це вона побачила рідний край. І при цьому її зовсім не турбує те, що даний ландшафт, перш ніж потрапив в поле її зору, десятки разів змінювався й зазнавав деградації. Ніхто не відчуває туги за тим, справді, не сплюндрованим ландшафтом, який безповоротно зник після вибуху людської активності в сфері природокористування».

В цьому контексті ситуація з масштабним будівництвом гребель та ставків на річках значно відрізняється від масової оранки. Переважна більшість ставків на малих та середніх ріках України була побудована в 60-70-х роках минулого століття. Тобто добра половина населення України ще пам’ятає незарегульовані річки, але при цьому практично все суспільство сприймає нинішній стан речей нормальним. Тобто зараз, коли обізнаність щодо екологічної проблематики зросла в рази у порівнянні з 60-70-ми роками минулого століття, нікому немає справи до того, щоб в решті решт виправити помилки минулого і дати волю річкам.

Що ми маємо замість цього? Регулярні пропозиції, програми та освоєння бюджетних грошей на абсолютно тимчасові та абсолютно безглузді заходи щодо розчищення русел річок, замість того, щоб вирішити проблему раз і назавжди, вклавши кошти один раз на добре продуманий, обережний, розтягнутий на роки процес спуску ставків та демонтаж переважної більшості гідроспоруд на річках. Лише в разі демонтажу гребель є сенс в розчищенні русел. Розчистка без спуску ставків це все одно, що зведення даху будинку, без створення фундаменту та стін.

Тільки не пишіть в коментарях, що автор цих рядків наївна людина… Я прекрасно розумію, що окремим особам та навіть цілим установам, набагато вигідніше регулярно освоювати кошти бюджету заради заходів з «прочищення» для того, щоб потім знову виділяти/отримувати кошти на цю процедуру, а не вирішити за час своєї каденції проблему хоча б 2-3 річок. Тому тут має бути жорстка загальнодержавна програма зверху.

Окрім цього, раз вже пішли процеси децентралізації, то звісно варто залучати громади до вирішення цієї проблеми. Я намагаюсь пояснювати людям, що якби не було стільки гребель, то багатьом не довелося б їздити на пляж за декілька кілометрів, а нормально рибалити можна було б просто не виїжджаючи за межі населеного пункту, часто в декількох десятках метрів від власної садиби. Однак ставки, що колись будувалися для зрошення, сьогодні майже тотально перетворились на приватні рибні господарства, і поки що не видно, щоб басейновий принцип управління змінив ситуацію хоча б в плані збільшення спуску води з таких водосховищ та збільшення обводненості річок, не говорячи вже про демонтаж гідроспоруд. Що, мабуть, не дивно, адже рибна галузь завжди була корумпованою та навіть криміналізованою сферою.

Без втоми буду повторювати те, що завжди кажу: однією з найбільших проблем суспільства є хибні акценти в екологічний проблематиці. Ми не помічаємо «слонів», але бачимо «мишей». Інформаційний простір щодо екологічної проблематики переповнено «мишами»: розповідями про пластикові пакети, звалища, неправильну обпилку дерев на вулицях міст і т.п. Я не кажу, що не потрібно висвітлювати ці теми, але вони не мають домінувати в сфері екологічного інформування, допоки по справжньому масштабні та глобальні питання фактично не помічаються, майже не висвітлюються або просто потопають в океані другорядних тем.

В Україні величезне промислове та комунальне навантаження на річки. Це, звісно, величезна проблема, але навіть ця проблема поступається за своєю небезпечністю та масштабами проблемі безпосереднього знищення річок греблями. Промислові та комунальні підприємства жахливим чином забруднюють воду в річках, але… гідроспоруду ведуть до того, що річок не буде взагалі, адже в них просто не буде води. Зникнення малих та середніх річок це реальна та найбільш наявна ознака того, що процес опустелювання стосується не майбутнього, а відбувається вже сьогодні і зараз.

В розвинутих країнах поступово набирає оберти процес демонтажу гребель на річках. Навіть в Прибалтійських країнах, тобто в колишніх радянських республіках, ця справа також розпочалася. Щоправда, перші пілотні проекти з’являються і у нас, завдяки зусиллям українського відділення організації Rewilding Europe, тільки от фінансуються вони, наскільки я зрозумів, за рахунок краудфандінгу тобто за рахунок добровільних пожертвувань. А тим часом кошти платників податків йдуть на безглузді проекти з розчищення русел, а не на демонтаж гребель.

Олексій Бурковський, агроном, заступник голови Донецького обласного осередку Всеукраїнської екологічної ліги; сторінка автора у Facebook