Ціна перемоги: безглузді жертви тоталітарних режимів
8 травня Україна разом з європейськими країнами відзначає День пам’яті і примирення. Ця дата була запропонована Генасамблеєю ООН у 2004 в доповнення до дня перемоги над нацизмом.
Саме 8-го травня 1945 року був ратифікований “Акт про беззастережну капітуляцію” збройних сил нацистської Німеччини, підписаний начальником оперативного штабу генерал-полковником Йодлем за дорученням президента Німеччини Карла Деніца.
За роки незалежності України ставлення до святкування Дня перемоги 9 травня зазнало суттєвих трансформацій в українському суспільстві. Безглуздість характерного для радянських часів «святкування» «Дня Побєди», який «порохом пропах» стала очевидною. Особливо на тлі військової агресії Росії щодо України, яка триває з весни 2014 року, і тому, що в Росії 9 травня перетворили в фальшивку, інструмент пропаганди, з жахливими гаслами типу “Можем повторіть” і абсурдними акціями “Бєссмєртний полк”.
2015 року президентом Петром Порошенком був підписаний указ про нове свято – День пам’яті і примирення, мета якого “гідно вшанувати подвиг українського народу, його значному внеску в перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні, і висловити повагу всім борцям проти нацизму”.
В цей день, 8 травня, нам доречно згадати ті безглузді смерті українців, які торкнулися фактично кожної сім’ї, помолитися за полеглих, а головне, осмислити все жахіття тоталітарних режимів, зокрема, нацистського і комуністичного, які сіяли і пожинали смерть.
Доречно згадати в цей день полеглих наших земляків – лохвичан. Одним із трагічних епізодів трагедії Другої світової війни було так зване «звільнення Києва» 1943 року до чергової річниці «Вєлікого Октября», коли неозброєних українців тисячами кинули на вірну загибель безголові «отци-командіри».
Ось як про це пише історик Вадим Назаренко:
«Одразу після звільнення населених пунктів північно-західної Полтавщини тисячі місцевих чоловіків були негайно мобілізовані і кинуті в бій без належної підготовки. Сотні уродженців Гребінківського, Пирятинського, Лохвицького, Лубенського, Чорнухинського та інших районів області загинули під час боїв при форсуванні Дніпра і розширенні так званого Букринського плацдарму (включав частини територій нинішніх Кагарлицького і Миронівського районів Київської області та Канівського району Черкаської області). Спочатку цей плацдарм являв собою невеличку ділянку 11 км вшир і 6 км вглиб. Саме йому належала головна роль у звільненні Києва.
Однак звільнити Київ із півдня не вдалося, а кровопролитні бої у вересні-листопаді 1943 р. забрали десятки тисяч життів радянських воїнів. Скільки точно загинуло при форсуванні Дніпра і під час боїв на плацдармі, достеменно встановити не вдасться. Багато потонуло в Дніпрі, інші лежать у безіменних могилах на території, яку затопили водами Канівського водосховища.
Але про те, що втрати радянських військ були величезними досі свідчать братські могили у двох селах на Київщині – в Балико-Щучинці (Кагарлицький район) і Ходорові (Миронівський район). Це два сусідні села розташовані на правому березі Дніпра. У братській могилі в Балико-Щучинці поховано понад 3 тис. чол., у Ходорові – понад 2 тис. чол.
За даними «Книги Памяті (Полтавська область)», лише в боях за село Балико-Щучинка загинуло 144 уродженці Лохвицького району, 55 – Пирятинського, 42 – Гадяцького, 14 – Чорнухинського, 11 – Лубенського. У боях за Ходорів загинуло 122 уродженці Лохвицького району, 113 – Гадяцького, 101 – Пирятинського, 59 – Лубенського і 11 – Чорнухинського.
Майже всі вони були мобілізовані у другій половині вересня 1943 р. і загинули вже у жовтні-листопаді. Воювали у складі саме тих дивізій, які визволяли їхні рідні краї. Були випадки, коли за один день гинули десятки уродженців одного району. Гинули односельці. Так, наприклад, під боїв за Балико-Щучинку загинуло 5 уродженців села Мелехи (Чорнухинський район), по 7 уродженців Бодакви, Жабок і Погарщини (Лохвицький район), по 8 жителів Харківців (Пирятинський район) і Книшівки (Гадяцький район), 13 уродженців Токарів (Лохвицький район). У боях за Ходорів загинуло по 12 уродженців сіл Беребениці (Лохвицький район) та Сари (Гадяцький район), 11 уродженців села Ісківці (Лохвицький район), 9 жителів Теплівки, по 8 уродженців Повстина (Пирятинський район) і Жданів (Лубенський район).
Для розуміння масштабів втрат наведемо інформацію із документу про безповоротні втрати 337-ї стрілецької дивізії («Лубенської») за 26-27 жовтня 1943 р. На одному із аркушів вказано імена 12 уродженців Полтавщини: Лець Максим Єгорович (Кізілівка, Чорнухинський район, 1913 р.н.), Кулик Андрій Онисимович (Біївці, Лубенський район, 1913 р.н.), Карпенко Феодосій Кузьмич (Хитці, Лубенський район 1912 р.н.), Ївженко Іван Микитович (Ївженки, Пирятинський район, 1924 р.н.), Загорулько Павло Васильович (Пирятин, 1919 р.н.), Макуха Іван Кузьмич, Гадяч, 1915 р.н.), Вівчаренко Іван Петрович (Сухоносівка, Чорнухинський район, 1919 р.н.), Ступка Дмитро Васильович (Біївці, Лубенський район, 1902 р.н.), Кравченко Володимир Федорович (Корніївка, Гребінківський район, 1924 р.н.), Власенко Матвій Васильович (Ціпки, Гадяцький район, 1910 р.н.), Краєвський Андрій Григорович (Плішивець, Гадяцький район, 1919 р.н.), Титаренко Павло Васильович (Плішивець, Гадяцький район, 1916 р.н.).
Такою була ціна перемог у 1943 р. Так визволяли Київ. Не рахуючись із втратами, кидаючи в бій тисячі щойно мобілізованих, ненавчених солдатів. Села Балико-Щучинка і Ходорів – не єдині на території так званого Букринського плацдарму. Сотні жителів Полтавщини загинули в боях за села Трахтемирів, Великий і Малий Букрин, Григорівку, Луковицю та Зарубинці».
В цих книгах Пам’яті — імена полеглих у Другій Світовій війні жителів Лохвицького району:
Книга Пам’яті України. Полтавська область. Том 7. Лохвицький та Лубенський райони.
Мешканці Лохвицького району, які загинули у таборах для військовополонених у 1941-1945 роках.
На фото: мешканці Лохвицького району, які загинули у таборах для військовополонених у 1941-1945 роках. В підготовці матеріалу використані матеріали з ФБ сторінки історика: Олександр Оберс.
