Невизначеність із цілями війни, безлад у командуванні, недовіра, інтриги, відсутність повноважень, пекучий непрофесіоналізм у всіх гілках державного та військового управління, відсутність віри у себе.

Так вважає Юрій Касьянов, громадський діяч, волонтер спільноти «Армія SOS», ініціатор розробки розвідувальних та бойових українських дронів, який від 2014-го року надає регулярну допомогу українській армії. Від 24 лютого воює на фронті.

Пропонуємо його пост:

«Що нам заважає перемагати?

Невизначеність із цілями війни. Від того, які цілі, залежать стратегія і тактика, щоденна важка військова робота, і важка праця в тилу.

Все в державі, всі сили держави повинні підкорятися задачі досягнення мети війни. А які у нас цілі?..

• Повернення лінії фронту на стан до 24 лютого.
• Визволення всієї території України (без Криму).
• Визволення всієї території України (з Кримом).
• Визволення острова Зміїний.
• Отримання HIMARS.
• Утримання Сєвєродонецька.
• Утримання Лисичанська.
• Утримання Маріуполя (вчора).
• Оборона Пісок.
• Визволення Херсона.
• Звільнення Херсона через 2-3 тижні…

Як бачимо, цілей у нас багато, і всі вони – непридатні, бо мета у нас може бути лише одна – повний розгром армії агресора, знищення його військового потенціалу, без чого жодна з озвучених раніше цілей (крім отримання HIMARS) не може бути досягнута.

Поки Росія має армію, поки ця армія може боротися (не розгромлена і деморалізована) – дірка нам від бублика, а не свобода і незалежність.

Друге, що заважає нам перемагати – безлад у командуванні, а просто анархія. У воюючій країні стільки центрів прийняття рішень, що противник просто не розуміє, за якими стріляти, і тільки тому досі не завдав удару…

Окремо один від одного існують Міноборони, Генштаб, штаб Сил оборони, штаб Сухопутних військ, штаби НГУ, ГУР, СБУ, СЗР, тероборона, національна поліція та сотні різноманітних парамілітарних формувань. Додайте сюди тонни підкилимових інтриг, ВП, РНБО, Кабмін, і відніміть звідси Ставку Верховного головнокомандувача, яка мала б усе це військо об’єднувати та спрямовувати, але вона не працює…

У країні, що воює, може бути тільки єдиноначальність, один Верховний головнокомандувач, який бере на себе відповідальність і несе цей тяжкий вантаж до кінця. Інакше це працює погано чи не працює зовсім.

Третє, що нам заважає перемагати – недовіра, інтриги, відсутність повноважень та, відповідно, відповідальності, придушення ініціативи на всіх рівнях державного та військового управління.

Влада, начебто, живе за мирним планом – від виборів до виборів, болісно ставиться до критики, скрупульозно підраховує рейтинги і ревниво стежить за конкурентами.

Але під час війни, коли є ворог, не може бути конкурентів. До управління державою та армією повинні приходити сильні та сміливі, а не зручні та непомітні.

Четверте, що нам заважає перемагати – пекучий непрофесіоналізм у всіх гілках державного та військового управління.

Кумівство, дилетантство, хабарництво, злодійство нікуди не поділися з початку війни. Люди, які ухвалили трагічне рішення ігнорувати грізні попередження про близьку війну – як і раніше, у владі. Люди, які відповідальні за зрадницьке захоплення півдня та безперешкодний прохід з півночі – на своїх постах. Люди, які торпедували держоборонзамовлення, знову займаються держоборонзамовленням. Люди, які не закуповували танки, ракети, безпілотники – знову не закуповують танки, ракети, безпілотники…

У військах те саме – спокійно почуваються безталанні командири, вся заслуга яких полягає в тому, що вони поклали сотні людей, але, як і раніше, командують бригадами і батальйонами, користуючись законом про бойовий імунітет, і вміло лавіруючи в морі внутрішньовідомчих інтриг…

У нас прийнято лише нагороджувати та заохочувати. А кого з командирів та начальників покарали за цей час? Без роботи над помилками не може бути перемоги.

П’яте, що нам заважає перемагати – відсутність віри у себе. Ми сподіваємось на західну допомогу, на заступництво цивілізованого світу, на санкції, на падіння цін на нафту, на дядька Байдена та тітку Спартц.

Ми віримо в бога, в чудодійну силу новітньої зброї, і, звичайно ж, віримо у ЗСУ, начебто країна живе окремо, а армія окремо. Наче справа захисту країни – це лише кривава робота “професіоналів”, а ми підтримуємо економіку, сплачуємо податки, відправляємо донати та спокійнісінько п’ємо пиво в барі.

Ми не живемо як воююча країна, не поводимося як воююча нація, ми, як і раніше, знаходимося десь між війною і миром, що застрягли в помилковому вимірі пропаганди, що заколисує нас безвідповідальними заявами, що війна ось-ось закінчиться.

Чи не закінчиться. Не зараз. І щоб перемогти – треба змінюватись усім нам, всій державі, всій країні. Інакше не бути Україні».

_______________________________

P.S.

«Влада, начебто, живе за мирним планом – від виборів до виборів, болісно ставиться до критики, скрупульозно підраховує рейтинги і ревниво стежить за конкурентами. Кумівство, дилетантство, хабарництво, злодійство нікуди не поділися з початку війни».

Чи не про це пише Касьянов, коли два очільники Полтавщини Дмитро Лунін і Олександр Біленький зумисне виносять на сесію Полтавської обласної ради напрацьовані програми, які мають ознаки фіктивності? Маю на увазі програму «Довкілля» – 2027».

Чи не про це пише Касьянов, коли замість почути голос з громади голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький вдається до відвертого хамства і публічно «ставить діагноз» тому, хто його критикує? Докладно про конкретний випадок тут.

Чи не про це пише Касьянов, коли від громади Полтавщини чисельністю в  понад 1,3 млн. жителів, її очільники, прикриваючись військовим часом, приховують деякі накази та розпорядження голови ОВА, не оприлюднюючи їх. І це при тому, що ці документи не містять воєнних таємниць?

Чи не про це пише Касьянов, коли від тієї ж таки громади Полтавщини чисельністю в  понад 1,3 млн. жителів ховають засідання профільних комісій та сесії Полтавської обласної ради, де розподіляють 914 млн. грн. бюджетних коштів? І саму трансляцію сесії не оприлюднюють? А голосування взагалі проводять за допомогою невідомого ступеня захисту системи?

Децентралізація, на щастя, сприяла суттєвому прогресу публічності в управлінні місцевими громадами. І на рівні невеличкої громади влада вже переважно дослухається до громадян. Тепер цей процес має стати нормою для рівнів областей і держави в цілому. Тим більше, під час війни.

«На брехні далеко не поїдеш», – говорить українська приказка. Тим більше брехнею війну не виграти.

Єлизавета Сачура

Джерело фото: Фейсбук Юрія Касьянова