Текст виступу Івана Малковича на відкритті міжнародного форуму «Україна пам’ятає! Світ визнає!»

Відомо, що іноді великі трагедії можуть згуртовувати націю і робити її сильнішою. Але щороку в ці сумні дні вшанування жертв Голодомору не можу знайти навіть дрібки аргументів, які крізь призму наших нечуваних утрат додавали б мені сили. Тільки біль і гнів. Втрати абсолютно непоправні і невідновні, які значно, – не хочеться думати, що, можливо, й назавжди, – знесилили націю.

«Там плач підійнявся великий! Там упала біда.

Там упала на села біда! Там лютує орда.

Там наїхали дикі!..» – писав видатний український поет Олекса Стефанович.

Скільки української cили і вроди було винищено у найбрутальніший для нашої щедрої землі спосіб. Люди, які жили на найродючіших землях і чесно їх обробляли, масово гинули з голоду, а це ж були доволі врожайні роки, і до московської окупації тут ніколи не було голоду!..

Мільйони знищених і ненароджених світів! І, як на мене, найважливіше: скільки на нашій землі і в нашому просторі не продзвеніло тоді і згодом – у часовій прогресії – дитячого сміху! А відомо, що саме дитячий сміх, як ніщо інше, розсіює і знищує всяку скверну і пробуджує щастя! Скільки щастя ми недоотримали!..

Задля індустріалізації совєцької імперії Сталіну потрібне було золото, щоб купувати західне устаткування і інженерів. За українське зерно байдужий світ платив совєтам золотом, особливо не вникаючи в те, що в такий спосіб і він, цей світ, стає співучасником геноциду, адже у підсумку за сталінську індуст­ріаліза­цію було заплачено золотом життя мільйонів українців.

Але це була тільки видима дія диявольської сталінської антиукраїнської двоходівки. Справжньою метою був геноцид – знищення українців як нації – і в Україні, і на Кубані, адже волелюбні українці, чиї постійні бунти й повстання спалахували то тут, то там, були найбільшою загрозою існуванню СРСР.

А після того цю розспівану землю, яка народжувала срібногорлих солов’я­нен­ків і любомудрих дзюбів, було дозаселено чужо­земними адептами «святого Бодуна», і це тяжко відгукується нам у наші дні.

У 1932–33 нас нищили масово, а тоді добивали вибірково – мистецьку і наукову еліту. Було перейдено всякі мислимі й немислимі больові пороги. Чимало з тих, хто тоді вижив, на якийсь час стали знечулені до чужого горя. Бо це було вже поза межами горя і болю.

В нас тУгою просякло все ущерть –

вже ні земля ні душі не приймають –

відштовхують її – і все температурить…

Подайте нам термометра такого

щоб виміряв нам тУги глибину

і біль і жах і відчаю безодню!..

(Даруйте за цю цитату з мого вірша «Сізіфова земля»)…

І сталося це винятково через людино­ненависницький режим північного сусіда, адже навіть і за най­гіршої, але української влади, таке просто неможливо уявити. І як сумно, що задурений московською пропагандою світ подекуди ще й досі відмовляється вірити в ці жахіття. Спробуйте заговорити про мільйони заморених голодом і, на додачу, про наше Розстріляне Відродження – сотні розстріляних поетів, сотні митців і письмен­ників – і на вас дехто дивитиметься з недовірою, бо ТАКЕ не вклада­ється в жодній свідомості.

Однак МИ мусимо про це не забувати. Зрозуміло, чому про Голодомор не гово­рили в підрадянські часи – за це можна було загриміти в Сибір, але тепер, подивіться – як мало свічок пам’яті полум’яніє у вікнах киян, і не тільки киян! Суцільна байдужість…

Багато роблять для поглиблення нашої самосві­домості Інститут національної пам’яті, Музей Голодомору, українська діаспора, деякі ентузіасти. З’являються зокрема непогані соціальні кліпи про День вшанування пам’яті, але обов’язок держави – щоб ці кліпи транслювали у прайм-таймі усі провідні телеканали, бо це надважливо для правильного засвоєння трагічних уроків. Бо головний урок, який ми можемо винести з трагедії Голодомору, – ставати сильними.

Нещодавно Олександр Пасхавер казав, що для цього необхідні дві речі: висока народжуваність, коли за народження третьої дитини мама отримує статус державного службовця, і сильна армія. А я б додав сюди ще й добру освіту і патріоти­ч­ність, яку має виховувати і школа, і родина, і держава, і вітчизняний кінема­тог­раф. Бо національна байдужість – веде до поразки.

Мусимо пам’ятати, що добра освіта – це, до речі, наш спадок з княжих часів, адже до нас таки дійшов, на мою думку, найваж­ли­ві­ший буквар нашої нації, писаний упродовж кількох століть сотнями авторів – від звичайного міща­нина-киянина до київських князів. Цей буквар – графіті на стінах нашої святині Софії Київської, де разом з привнесе­ною церковно­слов’ян­щиною зафік­совано чимало взірців живої української мови тися­чо­літньої давності! І сьогодні особливо нас має надихати отой давній щирий заклик на стіні собору до Господа: «А ВОРОГОВ ТРЯСЦЕЮ ОТОЧИ».

І як та жабка, що борсаючись в молоці, збиває масло, так і в надрах нашої неви­черпної туги має зродитися і влитися в наші серця по-туга. Перетворити ТУГУ на ПОТУГУ. Стати сильними і невразливими. Адже ми ще й досі найбільша за територією і п’ята-шоста за населенням європейська держава…

І попіл мертвих стукає нам у груди.

Іван Малкович – український поет і видавець

Джерело: Радіо Свобода