Четвер, 19 вересня, 2019

Для того, щоб подолати пропаганду треба просто заповнити простір фактами

Для того, щоб подолати пропаганду, не треба її перебріхувати, а треба просто заповнити простір фактами. Це лише один з найцікавіших фрагментів з виступу на січневому Всесвітньому економічному форумі у Давосі в «Українському домі» видатного історика Тімоті Снайдера.

Про винятковість української історії

Коли я думаю над українською історією та історією української нації, то не думаю про Україну як про виняток. А думаю як про правило.

Якщо ви прагнете зрозуміти кшталт європейської історії чи навіть кшталт світової історії, то Україна є добрим місцем для початку пізнання. Причина, чому тут усе виглядає, як винятковість, – це те, що ті самі процеси, котрі відбувалися деінде, в Україні відбувалися з набагато більшою інтенсивністю.

Історія походження української нації та України є дуже подібною до інших. В України була схожа форма національного руху в XIX столітті, котрий почався з розмов про минуле, очолюваний поетами та письменниками, а пізніше – істориками, котрі намагалися сконструювати наратив, який би показав, що нація заходить коріннями далеко в минуле, в Середньовіччя, навіть глибше. Пізніше цей рух підхопили політичні активісти. Вони підіймали питання мови і намагалися ввести його на порядок денний. Це дуже звичне, стандартне явище, яке так само можна спостерігати в історії Польщі, Франції, Німеччини.

Різниця з Україною в тому, що Україна була поділена в XIX столітті між кількома великими імперіями – Російською імперією і монархією Габсбургів. І потім, у XX столітті, Україна опинилася прямо посередині між двома дуже потужними і нищівними проектами – нацисти прагнули захопити Східну Європу, а совіти прагнули колонізувати Україну.

Про передумови і наслідки європейського вибору

Як я вже сказав, Україна – досить типова країна на планеті, котра, однак, зазнала дуже інтенсивного втручання.

Історичний паттерн є пересічним. Одна імперія падає. Частинки колишньої імперії приходять до висновку, що залишатися в Європі окремою країною – це важливо, але не визначально для процвітання, отож вони об’єднуються в більші структури. Ось і вся історія євроінтеграції. Це відбувалося в Західній Європі після Другої світової війни. Це розпочалося у Східній Європі після 1989 року. І це відбувалося в Україні біля 2013 року.

Тобто це (вибір європейського вектору, – ред.) було абсолютно нормальним. Цим шляхом ішли й інші європейські нації. Те, що виявилося не нормальним, інтенсивним, що було вперше – країна, котра вирішила зблизитися з Європою, зазнала нападу через власні прагнення.

Росіяни, як і ми всі решта, сформовані власним баченням історії. Як ви знаєте, я є критиком пана Путіна. Але, мушу визнати, він щиро вірить в ту історичну оповідь, у котрій Україна постає як щось  поєднане з Росією. Він не може з цим нічого вдіяти, бо він це засвоїв ще тоді, як був малим і немічним.

Звісно, з тим треба бути обережним. Речі, котрі ми засвоїли малими, не дають нам підстав ставити під сумнів аспірації людей мати нормальну країну.

Про те, як передбачити майбутнє

Однією з найбільш характерних речей для світової політики є те, що сьогодні ніхто направду не здатен говорити про майбутнє. Щороку ми збираємося в Давосі, намагаючись тяжко мізкувати над нашим майбутнім. Але рік за роком це не вкладається у якийсь один тренд: щороку нас застерігають про різні речі. А це не є те саме, що говорити про майбутнє.

Якщо ви подивитеся на історію політичної думки, скажімо, від 1789 року до 1989 року, то побачите, що кожне покоління людей – незалежно, чи вони були правими, чи лівими, чи стояли по центру – намагалося спроектувати те, яким буде майбутнє.

Станом на 2019 рік майбутнє зникло. Ніхто про нього не говорить. Ніхто не має бачення майбутнього. І я не маю на увазі балачки про те, що все візьмуть роботи у свої руки, і ми всі опинимося під водою… Бо це не є баченням майбутнього (хоча так, безумовно, буде).

Мені йдеться про інше – про здатність політиків вести суспільства до чогось ліпшого, аніж сьогодні.

До речі, це та справа, в якій Росії досягла великого успіху. Внутрішня російська політика не несе в собі майбутнього. В ній не може бути майбутнього з низки причин: ніхто не знає, хто керуватиме країною наступним, і ви розумієте, про що я; економіка базується на вуглеводнях, що теж утруднює можливість говорити про майбутнє; соціальну активність у Росії значною мірою заблоковано, а отже люди позбавлені змоги міркувати над майбутнім.

Росія – це безмайбуття. І тут вона бере гору. Тому що звідси починається популізм.

Про популізм

Популізм – це коли говорять про політику без того, щоб говорити про майбутнє.

Making America great again (виборче гасло Дональда Трампа, – ред.) – це спосіб не говорити про майбутнє.

«Брекзит» – це спосіб не говорити про майбутнє.

Такий самий популізм – говорити про міфічне минуле. Допоки політики говорять про міфічне минуле і емоційне теперішнє, то ми рухаємося зовсім не туди, куди мали би.

Про довіру

Друга засаднича річ (після популізму, – ред.), у якій Росія бере гору – це питання довіри і недовіри.

Якщо ви хочете мати майбутнє, ви мусите мати факти. Якщо у вас є різні набори фактів, у вас не може бути спільного майбутнього через те, що ви не можете провадити розмову і не можете створювати щось спільне.

Отож якщо ви не вірите в правду, якщо ви не вірите в існування вартої довіри влади, якщо ви не вірите в науку, тоді ваша демократія і верховенство права перебувають у стані руйнації.

Ось у цьому вони (росіяни) беруть гору. Вони не хочуть сказати, що існує інша правда, а кажуть, що правди немає взагалі. І нема жодної підстави вірити в будь-що. Нема підстав вірити судам або пресі – ми хочемо вороття, і вірити так, як собі хочемо вірити.

Гадаю, всім нам, хто піклується про добру політику, журналістику, навчання – всім нам треба зайняти стійку етичну позицію на захист правди.

Це звучить старомодно. І дуже легко сказати: «Матінко, та що взагалі таке та ваша правда?» Але правда – вона як здоров’я. Ви не зможете описати, чим воно є, якщо у вас все бездоганно працює і ви досконало здорові. Та попри все існують професії, які дбають про здоров’я і постійно прагнуть до якогось ідеалу.

З правдою так само. Ви ніколи не дістанетеся до кінцевої мети. Але якщо ви заперечите, що вона є важливою, то опинитеся в значно гіршому стані. Так, якби ви сказали, що здоров’я – це щось неправдиве. «Та що взагалі таке те ваше здоров’я?..»

Про факти як запоруку здорового суспільства

Існує різниця між тим, чи пережити серцевий напад одного разу, чи переживати його знову і знову. Ця різниця дуже відчутна. Так само, як читати-перечитувати ті речі, які є неправдивими – або читати-перечитувати ті речі, які є продуктом діяльності розвідувальної журналістики.

Наша система, котра базується на верховенстві права і на праві кожного, вимагає фактів (в оригіналі – фактуальності, factuality, – Z). Це непросто. Це потребує сильної політики. Якщо ви вважаєте, що факти є суспільним благом, тоді політика держави має бути спрямована на те, щоб підтримувати факти.

Як приклад – уряд мусить підтримувати локальну журналістику. Це роблять у Норвегії. Норвегія – це хороша країна, тому не треба дивитися на це, як на божевільну ідею.

Факти вимагають важкої роботи. Як і здоров’я. Важко ходити на пробіжку, еге ж? Так само важко займатися розслідувальною журналістикою. Але якраз журналісти-розслідувачі – це ті, хто забезпечує рух уперед. Скільки їх на цілий світ? Може, тисяча. Але те, що вони публікують, потім поширюється сотні тисяч разів, і інші користуються цим. І відтак ми отримуємо фактуальне знання загалом.

Цього має бути більше. Має бути більше локальних новин.

Ще одна річ, яку можемо спостерегти в Росії, – якщо ви втрачаєте місцеві новини, то втрачаєте довіру взагалі, і тоді все починається рухатися по спіралі донизу. Тренд у США, у більшості європейських країн іде супроти локальним новинам. Якщо ви втрачаєте локальні новини, ви втрачаєте новини, про які люди могли б собі предметно поговорити, і тоді один із наступних рівнів – це падіння в божевільну конспірологію. Саме в такий спосіб працює пропаганда.

Для того, щоб подолати пропаганду, не треба її перебріхувати, а треба просто заповнити простір фактами.

Примітка: Тімоті Снайдер — американський історик та публіцист. Професор Єльського університету. Фахівець з історії Східної Європи.

Джерело: Zbruc.eu, підготував Володимир Семків, друкується зі скороченнями