В грудні 2022 року Україна святкуватиме 300-ліття з дня народження найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди. Який є частиною славетної історії Лохвиччини. Але, що знаємо ми саме про місце Лохвиці в житті філософа? 

Григорій Савич Сковорода  народився у м.Чорнухи 1722 року. На той час сотенне містечко Чорнухи були частиною Лохвицького повіту. Тобто, як і жителі Чорнух, ми можемо говорити, що наш славетний земляк народився на лохвицькій землі.  Та й  загалом українцям є чим пишатись, адже постать Філософа – насправді всесвітнє надбання (кількість присвячених Сковороді  праць в усьому світі давно перевалило за п’ять тисяч – він приваблює і  шокує, він модерний і сучасний). І навіть в книгах часів Російської імперії ми читаємо, що Сковорода – український філософ. Саме так, буквально і дослівно, не російський, не малоруський, а український.

Що пов’язує, крім цього, Сковороду з Лохвицею з самого дитинства і до “після  смерті”?

Григорій Савич  ще малим  бував  у Лохвиці з мамою, татом, у церкві і на базарі, для  нього це був Город, як для  будь-якого жителя  повіту, а  особливо  для малечі – великий Город! Можливо тут і почалося формування майбутнього філософа, адже саме  перші дитячі враження найчастіше і впливають на  особливості дорослої особистості. Чи міг Григорій полишати ще в дитинстві батькову хату й пускатися в мандри близькими і далекими околицями Чорнух? Пригадую себе – вже в  12 років з друзями їздили з передмістя в Київ “на кіно”, а в  14-ть “на футбол”. Тож і  малий Сковорода міг дістатися до сотенного козацького містечка Лохвиці — усього ж у двадцяти верстах від рідної домівки, самостійно, чи з друзями. Можемо припустити, що не спійманий світом Сковорода насолоджувався мандрівками як дорослим, так вочевидь і малим. Або  з мамою, Або з батьком.  У прибутковій книзі грошової казни Лубенського полку є цікавий запис про те, що в Чорнухинській сотні на ярмаркові 19 липня 1733 року за продаж «вишинкованого вина» було взято покуховного збору «с Саввы Сковороды чорнуского с пяти ведер пятьдесят копеек». Що означає «вишинковане вино»? Словник Грінченка пояснює: вишинкувати — продавати вроздріб і наводить приклад: «Як би я цю горілку вишинкував». Отже: Сава Сковорода продавав домашнє вино, певніше за все, вишнівку на розлив, певно, глиняними кухлями.

У сковородинські часи в Чорнухах влаштовувалися на рік лише дві ярмарки. Чорнухи лежали на узбіччі торгівельних шляхів, тож батько Грицька навідувався на ярмарки в інших містечках, найперше в Лохвиці, вона була до Чорнух ближча за Лубни й Пирятин. Та й життя тут струмило жвавіше, адже Лохвиці ще 1644 року було надано Магдебурзьке право. Хазяйновитий Сава брав із собою й сина, щоб допомагав на ярмарку та й світу нового побачив, нових вражень набрався.

Але це  маленький Сковорода, а що ж дорослий? Дослідники життя Філософа  пишуть, що: «…Мандрівний філософ багато подорожував містами і селами України. Його життєві стежини не раз приводили і на лохвицьку землю. Він зупинявся, жив і працював у Лохвиці, вчителював у школі для дітей, за документами «для простих людей», співав у хорі лохвицької церкви Святої Богородиці. Грав на сопілці і сам писав музичні твори».

Насправді незаперечним аргументом духовної спорідненості лохвичан зі Сковородою став величний пам’ятник мислителю і поету.  Сталося це на народній хвилі вшанування пам’яті філософа в його двохсотий рік народження — у 1922-му. У місті оголосили спорудження пам’ятника «народною будовою». Ширилось добровільне збирання коштів, вони надходили звідусіль. Був оголошений конкурс на кращий проект пам’ятника. Переміг у ньому скульптор Іван Кавалерідзе. Скульптор вклав у роботу весь талант, душу, серце.

Вдячне місто винагородило автора пам’ятника у звичний у ті часи спосіб… двома пудами зерна, що було справжнім скарбом! “Мене часто запитують, – іронічно згадував Кавалерідзе, – скільки витрачено коштів на зведення цього пам’ятника. Важко зараз розрахуватися в грошах. Тоді, в 1922 році, вся споруда коштувала двадцять пудів пшениці. Шість пудів отримали два брати – формувальники, кожен по три пуди. П’ять пудів коштувала підвода до Києва, яка відвезла їх сім’ям ці шість пудів. Сім пудів пішло на будівництво – на дерев’яні форми постаменту, цемент, пісок, транспорт та інші потреби. Два пуди отримав автор”.

У 1972-му, коли Україна відзначала 250-річчя від дня народження Сковороди, пам’ятник перелили в благородну бронзу — на віки. Про це  є цікавий фільм в трьох частинах «Відкрий себе» режисера Ролана Сергієнка (оператор: Олександр Коваль, Текст читає Іван Миколайчук, Українська студія хронікально-документальних фільмів, 1972): «…у цьому фільмі показується, як виготовляли пам’ятник Сковороді, той, який зараз стоїть у Лохвиці на Полтавщині. Коли скульптуру закінчили, її вивезли в степ за Бориспіль і поставили на кургані. Боже, яке це було видовище! Цей невеликий сюжет воістину оживив Сковороду, ще більше наблизив його до нас». Згодом критика назве стрічку «Відкрий себе» еталоном документально-філософського кіно.

Сковорода у розкішно-бароковій містерії “Боротьба архистратига Михайла із Сатаною” уперше й востаннє змалював сам себе. Начебто Божі архангели, умостившись гуртом на веселці, дивляться згори на землю й бачать там, праворуч від усілякого метушливого люду, самотнього мандрівника Сковороду: “Веселими ногами та місцями він простує із жезлом і тихо наспівує…

Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочива як не на узвишші, так біля джерельця або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, немовби добрий співак простій пісні.

Він солодко спить і втішається Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надій…

День йому – то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміня його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він – найнікчемніший жебрак, а от по-Божому – найбільший багатій… Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його… перебуває на небесах і насолоджується”.

Олександр Стрижко

***

Постать Філософа дійсно цікава й донині. А основні  його філософські постулати: Внутрішня людина, Дві натури, Нерівна всім рівність, Три світи й до сьогодні вражають глибиною осмислення, їх невичерпною актуальністю.

Щоб зрозуміти це, варто сісти на авто і за 25 хвилин їзди від Лохвиці до Чорнух по відремонтованій Р-60 дістатися краєзнавчого музею на Батьківщині Сковороди в Чорнухах. Саме це ми й зробили минулими вихідними. Варто зазначити, що відрізок від повороту на Чорнухи з траси Р-60 до самого музею дорогою вже важко назвати. І це дорога, якою мають їхати до Сковороди мало не щодня люди, які відчувають потребу ступити ногою на землю, яка породила Філософа світового рівня.

Відремонтована будівля музею, трохи недоречним виглядають червоні літери.

Але, як далі розуміємо, музей там, де народився Сковорода, не має національного статутсу(!!!). Він у комунальній власності громади. Яка, на щастя, дбає про нього. В музеї тепло відгукуються про очільників району, які й з ремонтом допомогли й спільно з музейниками шукають можливі гранти на його підтримання. І виграють їх. Адже за рахунок екскурсій вижити наразі неможливо:

Ми зібралися «в гості до Сковороди» невеличкою компанією, а тому завчасно домовилися про індивідуальну екскурсію, зв’язавшись з музеєм у Фейсбуці. Досить оперативно отримали відповідь. Дуже зручно, що музей працює в суботу.

Нас зустріла господиня – Тетяна Гринь, яка, здається, про Сковороду знає все.

Це була не просто екскурсія, а екскурсія-роздуми, екскурсія-бесіда з численними запитаннями і ґрунтовними відповідями. Відчувалось, що ці відповіді тисячу разів вже продумані, вивірені з різноманітними джерелами. Одним словом, сковородіана – це більше, аніж професія пані Тетяни. В музеї вона працює 15 років. Яка ж основна наскрізна нитка філософії Сковороди, на погляд пані Тетяни, запитали мої супутники на завершення цієї частини екскурсійної програми. Мить подумавши, пані Тетятна  відповіла: «Філософія серця, напевне. Адже Сковорода в центр своїх роздумів завжди ставив людину, її щастя. Він вважав, що хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце, яке – від Бога. І жити, як велить твоє серце – це і є шлях до щастя».А далі пані Тетяна провела нас до меморіальної садиби, яка відтворює житло, в якому ріс маленький Сковорода.

Хата під стріхою із соломи враз огорнула нас прохолодою, незважаючи на спеку на вулиці. Мої супутники оцінили її затишок, дійсно хотілося затриматися на цих нехитрих лавах якомога довше.

Хто ж із високих гостей приїздив на Батьківщину Сковороди, запитуємо наостанок. Тільки Кучма був, відповідає пані Тетяна і додає, що він досить уважно і зацікавлено прослухав всю екскурсію. А взагалі чиновники довше 10-и хвилин не затримуються, посміхається вона, у них багато важливіших справ, мабуть.

Хочеться вірити, що Чорнухи Сковороди вже зовсім скоро стануть однією з ключових точок на екскурсійній мапі України, як Шевченкові Моринці, чи Українчин Новоград-Волинський, тобто місцем, де кожен, хто відчуває себе українцем, обов’язково має побувати.

Єлизавета Сачура