Каміно/ Шлях. Частина 3
11.05.2025 року. Неділя. Цього дня рано вранці розпочався наш Каміно/Шлях.
При температурі повітря +15, з наплічником вагою близько 7-ми кілограмів.
Океанський вітер, всупереч очікуванням, виявився теплим. Вкупі з португальським сонцем, вдень за відчуттями було не менше 25 градусів. Ще в Києві в мене починало першити горло. Тому зняти куртку-вітровку не поспішала. Але як я не намагалася не захворіти, вже цього дня голос я майже втратила. Але треба було йти. Та й Атлантичний океан налаштовував одужати якомога швидше. І ми пішли.
Маршрут моя супутниця обрала завчасно. Це був один з трьох основних маршрутів на початку «стежки Якова» – Літоральний. Який проходить понад самісіньким океаном. Він – найпротяжніжий, тому всі, хто поспішає вкластися в якісь терміни, як правило йдуть основним центральним, материковим шляхом. Цей маршрут вважається менш популярним ще й тому, що на ньому найменше точок, де можна поїсти, перепочити. Тому і пілігримів тут менше. Але тут – суцільний Океан. І тому нам однозначно було тільки сюди.
А наприкінці – ми ще зробили один гак, подолавши так званий духовний відрізок стежки Якова. Важкуватий, але неймовірний красою. Що гарантовано забезпечило нам проходження не менше 300 км маршруту. Наш маршрут відмічено червоним:
До речі одне з метафоричних значень символу паломників – мушлі, полягає в тому, що промінчики, які сходяться до однієї точки – це і є різні шляхи, які всі ведуть до мощей Апостола Якова. У середньовіччя ці мушлі мали і практичне значення – така собі пілігримська тарілка бідняків).
Цього дня голос і не знадобився б. Тому що велич Океану буквально позбавляла дару мови.
Його неосяжні обрії і безкрайня полоска горизонту наповнювали одночасно щастям, радістю, надією. Тому слова були зайві. А чого вартує запах океану! Смужка піску, яка переходить у виходи вулканічної породи, спочатку різнокольорові, а потім переважного графітового кольору. Яким мільйони років.
Величезні морські чайки, розмаїття квітучих рослин, білосніжні калли повсюди. Як у нас, приміром, подорожник.
Численні різновиди квітучих очитків, яскравих польових квітів – наче в якійсь паралельній реальності, якої раніше не чув і не бачив.
А ці пірамідки на подвір‘ї, виявляється, для того, щоб кури, які вільно гуляють, могли знайти затінок від палючого сонця:
Вся стежка – в пілігримах. І вік для подорожі, здається, не має ніякого значення. Племінниця жартувала спочатку: мовляв, ми на маршруті наймолодші. Тому що середній вік тих людей, яких ми зустріли на перших кілометрах – глибоко за 50. Потім вже побачили і молодих людей.
Люди йшли літніми сімейними парами, невеличкими, одного віку компаніями. Кожний в своєму темпі. Хтось з ретельно перемотаними колінами, хтось завдяки палицям. А були і молоді люди. Поодинці.
Те, що об’єднувало пілігримів – намір пройти цей Шлях. Але абсолютно відмінним було те, що покликало в це місце ту чи іншу людину.
Дорога повністю якісно промаркована. Збитися з неї неможливо.
Першого і другого дня – маршрут був без підйомів і спусків. Нескладний для людей, які можуть без шкоди для здоровʼя подолати в день від 10-ти до 30-ти кілометрів. І пролягав шлях в основному по дерев’яному помосту. Який зроблений, як я розумію, з «палубної» дошки. Стійкої до океанічного клімату, неслизької в дощ, комфортної для того, щоб розмірено йти кілька годин поспіль.
А ще спеціально облаштованих доріжок:
Головне, як з’ясувалося, це взуття. І зручний, правильно зібраний наплічник. Взуття має бути максимально розношене, таке, що тримає ногу і не натирає. Не дуже важкий наплічник. В якому – лише все необхідне. І нічого зайвого. Геть нічого. В мене були проблеми і з взуттям, і з наплічником. Я свої хайкінгові ботинки придбала незадовго до подорожі. І всього на розмір більші, як радили ті, хто Каміно вже проходив. Одного зайвого розміру виявилося недостатньо. В перший же день, коли ми йшли вісім годин поспіль, свої мізинці я відчула. А до вечора на них з’явилися водянки. Які я проколола і на ранок, додатково поклавши пластирі, продовжила йти далі:
В моєї супутниці взуття було розношене і на два розміри більше. Тому в неї все було ок. І в наплічник я теж «про всяк випадок» поклала декілька зайвих речей. Які не знадобилися. Але які додавали зайву вагу і відчутного дискомфорту при їх щоденному перекладанні. А за всю подорож ми змінили 17 місць ночівлі. І щоразу з наплічника потрібно було щось дістати. А на ранок його наново скласти. І тут моя племінниця виявилася мудрішою. В її наплічнику не було нічого зайвого)))).
І океан, і тиша, і безкрайність – все це спонукало думати. І дякувати. Тому що опинитися в такій подорожі саме зараз – це наче якийсь дар Божий.
Вздовж стежки на початку шляху, облаштовані місця з питною водою (португальці всі пʼють воду з-під крану). Далі – вода не скрізь. Тому пляшечку з водою потрібно поповнювати за першої можливості.
З їжею теж особливих проблем немає, якщо прилаштуватись до їхніх харчових особливостей. В невеликих селах вздовж стежки – сімейні кавʼярні. Правда, окрім кави й випічки, в них зазвичай пропонують лише снеки (перекуси). Поснідати повноцінно, як ми звикли, приміром, яєшнею з овочами можна не скрізь. Максимум бутерброд з авокадо і в’яленим м’ясом. А от обід повноцінний в них як правило з 20-ї. Тому єдиний вихід – купити мінімально, щоб з’їсти, продукти в супермаркеті і самому нашвидкоруч зробити собі обід. Що ми декілька разів і робили.
Другий день Каміно – 12.05.25. Моя дорога супутниця теж захворіла. І при невтішному прогнозі погоди (цілий день дощ) довелося замість запланованих близько 28 км мінімально скоротити шлях, і пройти всього сім. Теж під проливним дощем. А першу частину шляху довелося скористатися наземним метро, доїхавши до його кінцевої точки руху – у Віла-ду-Конде.
Метро розраховано не тільки на рух по місту Порту, а й на приблизно 30-ти кілометрову зону передмістя. Вартість нашого квитка (шість зупинок) – 1,4 євро. Жодних кас з живими касирами. Автомат на кожній зупинці.
Правда, все по-португальськи на табло. Жодної англійської. Але сьогоднішні смартфони – надійний помічник. Там, де не розумієш інтуїтивно, можна моментально перекласти і зрозуміти. Громадський транспорт у Португалії ходить чітко за розкладом. А тому все можна планувати.
Довелося зателефонувати моєму київському лікарю, яка зорієнтувала, які препарати з якою діючою речовиною нам потрібно придбати в аптеці. Поки шукали аптеку, звернули увагу, що все містечко ось в такій охайній бруківці. і в дивовижної краси квітучих деревах. Чисто.
І дійсно, португальська фармацевт одразу зорієнтувалася на діючу речовину. Перепитавши, чи ми вже цей препарат приймали. І пересвідчившись, в нашому випадку, що ми не приймаємо препарат, який розріджує кров, на коробочках з ліками наклеїла стікери. Де чітко прописала, як препарат приймати, стільки разів і в якій кількості. Все дуже відповідально.
Далі були сім кілометрів під дощем. Така дрібниця пілігримів не зупиняє, навіть прихворівших. Придбані в Києві дощовики нас неабияк рятували. І можна сказати, що до нитки ми не промокли.
В двох інформцентрах ми поставили чергові відмітки проходження шляху. В одному з них я, як й інші, власноруч змінила цифру символічного лічильника сьогоднішніх охочих поставити штампи.
Отримання цих штампів є обовʼязковим для того, щоб отримати в кінці подорожі паспорт пілігрима.
Цього вечора намагалися з іншими пілігримами зайве не контактувати – бо хворі ж. Після дощу прогулялися коротко містечком.
Виявляється, є цілі ділянки, які не забудовані. і їх влада громади позначила, як такі, які мають слугувати бджолам:
А ще лиман поблизу океану після дощу:
Ліки, теплий чай і повноцінний сон зробили свою справу. А вже зранку ми йшли чергові 16 км понад океаном.
Єлизавета Сачура, травень 2025 року
