Каміно/ Шлях. Частина 12

26 Липня, 2025

Сьогодні – завершальний фоторепортаж про стежку Якова в травні 2025 року. Сама стежка, без врахування дороги, перельотів, знайомства з містами, звідки вилітали і куди прилітали, тривала з 11 травня по 22 травня. Тобто за 11 днів, протягом яких ми пройшли близько 300 км пішки.

21.05. – передостанній день був найменш видовищним. Дорога йшла або вздовж річки, або переважно місцевістю з аграрними краєвидами.

Для розуміння передостаннього дня стежки Якова декілька фото:

Український символ в невеличкій капличці:

І мою увагу привернули ось такі плакати на арках храму:

І ШІ одразу допоміг! В них, так само, як і в нас, після Великодня і до Вознесіння замість традиційного «Слава Ісусу Христу» вітаються «Христос воскрес». Які ж ми схожі в традиціях, християни східного і західного обряду!

22.05.25 – останній день проходження нами стежки одного з дванадцятьох апостолів – Якова (старшого). Найскладніший – 27 км пішки після того, як подолали річкою близько 30 км на моторному човні). Найемоційніший, сповнений хвилювання і сліз.

О 7.53 ми стартували з містечка Віланова де Ароуса річкою Улья (Ulla), якою доправляли мощі Якова до Понтесекурес. Тоді послідовники одного з 12-ти апостолів робили це таємно, під страхом смерти. Щоб поховати його подалі від океану, на землі, де служив святий, і де його останки не могли б знайти римляни. Зараз цей шлях можна подолати за півтори години на моторному човні.

Капітан човна декілька разів стишує хід, щоб розповісти про цю унікальну водну артерію, яка розпочинається як морська, саме на ній встановлені ферми, на яких місцеві рибалки вирощують молюски (які потім туристи куштують в місцевих ресторанчиках). Одна з таких ферм:

А потім починається власне річка Улья (Ulla)

Наступні зупинки – неподалік встановлених на берегах річки та на острівцях хрестів. Всього їх сімнадцять.

Кінцева точка водної подорожі – Понтесекурес. Через однойменний міст, збудований понад 1000 років тому, ми прямуємо в містечко Падрон, що за 2 км звідси. І далі – за понад 20 км – до Сантьяго де Компостела.

Дорога майже увесь час – сільською місцевістю. Ніхто не проходив, не зупинившись, повз цих пречудових маленьких біглів.

Рослини і квіти – особлива любов, тому оце диво природи змусило мене не тільки зупинитись, а й сфотографуватись на його фоні, щоб були зрозумілі його розміри.

В поселенні Тео – цікаві мурали:

Ну і паломники, їх багато, ці – з Британії:

Відмічаємо, що за всю стежку жодного разу не чули московитського нарєчія. І тільки про це поговорили – в полі зору два молодики, явно каZапи, роз’вязні, занадто гучні. Коли підійшли ближче, переконались, що не помилилися, вони саме смачно матюкались, з типовим акцентом. Побачивши нас, неочікувано звернулися до нас англійською. Я без підготовки, але з залізом в голосі відповіла буквально наступне: «Ми не розуміємо вашої мови». Молодиків заціпило. Буквально. Тиша у відповідь. На щастя, вони нас не наздоганяли. І більше ми цього нещастя не зустрічали.

Натомість поляки долали свою стежку разом з другом, якого котили на інвалідному візку.

Саме на останніх кілометрах всі вказівники були наче помічниками. І 4,5 км, як на цьому – видавались вже дуже обнадійливими.

Ми були вже майже поруч з метою нашої подорожі – містом Сантьяго де Компостела. Яке почало будуватися тільки після віднайдення мощей апостола, з 9-го століття. І було назване на честь Якова старшого. Він же – Сантьяго. Тобто містом святого Якова. З центром – величним Храмом з гробницею апостола.

Емоції зашкалюють тут в усіх, хто подолав цей шлях, дісташись головної площі міста. Бо як же інакше? З Божою поміччю подолано ще один східчик життєвої дороги. В кожного – свій. А не кинуто на півдорозі. Чи і взагалі цього могло і не бути.

Сертифікати ми вже отримували після того, як зупинились в готельчику. Тут все поруч.

Це неймовірно красиве старе місто.

Гігантські храмові будівлі. І я не можу передати ту силу емоції, коли я увечері перед гробницею апостола Якова молилася за мою Україну.

А потім була меса для паломників. Теж щось грандіозне.

До слова, саме в цьому храмі знаходиться найбільше в світі кадило – Botafumeiro, яке зазвичай висить під куполом на висоті 20 метрів і яке розхитують за допомогою канатів вісім чоловіків. Запускається воно лише під час 12 основних церковних свят. Зазвичай запуск кадила супроводжується хмарами пахучого диму. Тому що в кадило перед запуском заправляють 40 кг вугілля. Подиву гідне те, що механізм, який працює і сьогодні, встановлено 1604 року, після декількох реставрацій. Як працює кадило можна переглянути за цим активним посиланням.

Ну і вечірнє місто, його вулички, сповнені особливою затишною і приємною атмосферою для гостей, яка панує тут віками.

А 23.05 ми гуляли ранковим, майже пустим містом, підсвіченим сонцем, що підіймалося.

Місто показало себе новими барвами. І буквально за годину наповнилося такими ж пілігримами, як і ми. Без наплічників. Які так само намагалися нічого не пропустити).

Ще раз зайшли віддати шану святому Якову. Зробили це без будь-якої черги, в тиші.

А ще по традиції, перед тим як розʼїхатися, а точніше розлетітися по домівках, 90 відсотків пілігримів, хто як, дістаються найзахіднішої точки Європи – мису Фіністера.

Відчайдуха Ліза заздалегідь запропонувала орендувати автівку. Так як по грошах це виходило дешевше, майже вдвічі. А по можливості зупинятися де завгодно і вільно розпоряджатися часом не йшло в жодне порівняння з будь-якими турами. Звечора 22-го травня, автівку все ж вдалося орендувати, проблема полягала в тому, що спочатку нам відповіли, що на жаль, машин доступних немає. А потім таки знайшли. Вона чекала на нас наступного, 23-го травня, з 12-ти годин. А о 20-й ми вже мали її повернути.

Отже, перекусивши бутербродами, ми закинули в автівку свої наплічники. І з чималим хвилюванням відправилися в дорогу. Пишаюся племінницею, просто молодчинка. Освоїлася з габаритами і гідно витримала непросту подорож. Я була штурманом. І теж з завданням впоралася. На незнайомій дорозі, та ще й в чужій країні не завадить, коли хтось додатково контролює маршрут по GPS.

Нашому естетичному задоволенню не було меж. За всі дні Каміно ми щодня бачили дуже багато всього. Дивовижного, різного. Океанські горизонти, різноманітні виходи породи, безмежний горизонт, коли ти вже не сумніваєшся, що «земля кругла». Але жодного такої краси пляжу, як сьогодні, ми не бачили. Правда, пляжі ще пустували, бо вода була ще холодною. Ну і не порівняти багатокілометрові ходіння на своїх двох з доланням сотні кілометрів на жвавенькому авто.

А Фіністера і Мухія – це непереможна і безмежна стихія!!!

Повернувши авто, ми знайшли автобусний вокзал. В планах подорожі було повернутися з Сантьяго де Компостела через столицю Іспанії, діставшись туди швидкісним потягом. А звідти літаком до Будапешта. Ми дещо недооцінили завантаженість цього напрямку. І не подбали про квитки завчасно. Тому попереду був нічний автобусний рейс з Сантьяго до Мадриду, який тривав 9 годин.