«Ми це зробили» – з величезним хвилюванням написала я найріднішим з центральної площі іспанського міста Сантьяго де Компостела 22 травня.

І це означало, що за 11 днів я і моя племінниця Ліза пішки пройшли близько 300 кілометрів з португальського міста Порто до цього місця «Стежкою Якова». Місця упокоєння мощей одного з дванадцятьох апостолів – учнів Христа – святого Якова.

До цього дивовижного місця веде декілька десятків «стежок». Які паломники-християни з усього світу понад тисячу років долають пішки. І кожний йде до святого зі своїм і за своїм.

260 кілометрів стежки. Саме ця цифра зазначена в наших сертифікатах паломників. Ще понад 40 кілометрів – це знайомлячись з місцями, де зупинялись на ночівлю.

Долаючи щодня близько 25 км невеличкими селами і узбережжям вздовж Атлантичного океану, з наплічником за спиною, є час подумати, осмислити багато чого. І про себе самого. І про те, як люди ставляться один до одного, до своєї природи, до своїх домівок, осель, своїх городів і садків, до своєї мови і культури. Як спілкуються, як харчуються, як відпочивають, навіть як моляться і ходять до храмів. Навіть якими автобусами дітей підвозять до школи. І порівняти з тим, як у нас.

При цьому кожний день – це були нові краєвиди, щоразу особливі, неповторні і дуже різноманітні. Чого вартий тільки безмежний океан і безкрайня смужка горизонту. Або евкаліптові ліси. Чи гірська річка, яка наче загубилася у вщент порослих мохом хащах.

А ще християнські каплички, церкви, монастирі, базиліки. Будівлі, яким декілька сотень років. Різні дороги – від кам’яних доріг, яким точно понад тисячу років до дерев’яних помостів на десятки кілометрів, грунтових доріг, сільських доріг, облаштованих доріжок вздовж автомагістралей. Нові враження і така сила емоцій, яку в повсякденному житті неможливо уявити.

А ще були нові знайомства і спілкування з тими, хто так само долав «Стежку Якова». Інколи на коротких зупинках, щоб випити чашку кави чи чаю. Довше – за спільним сніданком гостей в хостелі. Коли за столом одночасно збираються люди з Південно-Африканської республіки, Австралії, Бельгії, Польщі, Німеччини, Британії. І в нашому випадку вільна англійська та італійська моєї племінниці, її комунікативні здібності дозволяли нам в міру сил здійснювати посильну «культурну дипломатію». Приміром, більшість з наших нових знайомих були щиро подивовані, що повітряний простір над Україною закритий. І що нам довелося подолати аж 1200 км з Києва до Будапешта, щоб лише потім літаком дістатися до португальського Порту, звідки і стартував маршрут. Або випадково дізнатися, що літній американець, який з льоту безпомилково визначив, що ми українки, пишався тим, що любить Україну. При цьому на його заставці на телефоні була наша Софія. А інші екрани його айфона – Михайлівський і Видубицький монастирі в Києві. Чоловік щиро зізнався, що Україну відвідав 2019-го року. І що вона навіки в його серці. Також всі, кого ми зустріли, були в курсі міжнародних новин про Україну.

«Буен каміно!» (“Щасливої дороги!”) – це обов’язкове привітання на маршруті. І звучить воно щоразу, коли або ти когось наздоганяєш, або хтось тебе. Паломників (пілігримів) впізнати легко: по «ракушці» на наплічнику, відповідному взуттю і одягу.

А ще – усміхнених і приязних посмішках. Переважна більшість людей радіє один одному, приязні, відкритості набагато більше, аніж ми звикли.

За всю подорож ми зібрали 45 штампів у свої паспорти пілігримів. Тобто це щонайменше 45 точок, де ми зупинялися, або на ночівлю, або поїсти, або просто перекинутися декількома словами з тими, хто ці печатки ставив.

Подорож була настільки насиченою і вражаючою, що є сенс більш детально розповісти про неї. Тим більше, що поверталися назад через столицю Іспанії – Мадрид. Який теж залишив свої незабутні враження. Про все це детально в наступних частинах.

Єлизавета Сачура