1989 рік, СРСР доживає останні дні. До відновлення Незалежності України майже два роки. Молодий журналіст лохвицької «районки» Олександр Москаленко (Олександр Володимирович Москаленко – нині головний редактор «Зорі») бере інтерв’ю у протоієрея Іоанна Теркуна, в миру Іоанна Максимовича Теркуна – в той час настоятеля Благовіщенського молитовного будинку.

З вдячністю і з дозволу Олександра Володимировича приводимо тодішню розмову повністю.

− Перш ніж розпочати нашу розмову, я б хотів визначитися, як до вас звертатися. У відповідності з духовним станом чи по-мирському?

− Як вам зручніше. Звертайтеся – Іван Максимович.

− Добре. Мене і читачів “Зорі” цікавить, як Ви прийшли до цієї, якщо так можна висловитися, професії?

− Я виховувався в релігійній сім’ї. Крім усього, мої дядьки були церковнослужителями. Тому інтерес мій до церкви невипадковий. Але ріс і жив я  – як і більшість моїх ровесників. Маю середню освіту.

Потім закінчив Московську духовну семінарію. Провчився 2 роки навіть в академії. Але згодом її залишив.

−   І в армії служили?

− Звичайно. В піхотних військах у Білорусії. Закінчив там і полкову школу молодшого командного складу.

− Цікаво,  які предмети вивчали в семінарії?

− В основному – духовні. Моральне богослів’я, догматичне богослів’я, церковний статут. Велика увага відводилася вивчення Конституції СРСР.

− Ви вже давно в Лохвиці?

− Так. З жовтня 1959 року. Вже 30 літ минуло.

Я приїхав. Церкви не було. Під неї виділили маленьку, розвалену хату. Ось це приміщення і почали освоювати. 17 грудня в день Великомучениці Варвари відбулося освячення цієї хати. Відтоді – там церква.

− Я знаю, що ви і всі віруючі добиваються повернення колишньої Благовіщенської церкви в Лохвиці, нині – це приміщення дитячої спортивної школи.

− Так. Є звернення віруючих району про відродження цієї церкви. Адже нинішнє приміщення мало відповідає молитвенному храму. Багато віруючих готові йти на крайній захід – оголосити мітинг, наприклад. Я проти цих крайностей. Це питання повинно вирішуватись між церквою і владою на місці на благородній основі, з позиції розуміння один одного. Як говорять в народі, якщо вдома не знайдеш ладу, сусіди не допоможуть.

− Але, де ж тоді займатися спортом дітям?

− Здається, наші діти заслуговують на кращу долю. І якби не пристосували колишню церкву під заняття спортом, церква – є церква.

Діти повинні займатися у спеціальних спортивних залах. За багато років можна було для юних лохвичан хоч один такий збудувати. Крім усього, треба краще використовувати ті, що є в райцентрі.

Знайшлися ж гроші на будівництво приміщень РАПО, райагробуду, інших контор, де на кожного бухгалтера окремий кабінет. Чому б на дольовій участі не спорудити і дитячий палац?

Благовіщенська церква побудована на пожертвування віруючих.

Як ви знаєте, при закладанні святого храму захороняються мощі святих. Цей церковний ритуал збережено і під час спорудження Благовіщенської церкви. Грішно, що ми не шануємо дані традиції і історію свого народу. До чого це призвело – помітно і на прикладі Лохвиці. Колись тут було шість церков. Тепер залишилася одна. Маю на увазі саме Благовіщенську. Старші люди знають, які це були чудові пам’ятки архітектури. І якби вони сьогодні прикрасили наше сучасне місто!

Скажу, що обласний комітет у справах релігії підтримує прохання віруючих Лохвиці про повернення Благовіщенської церкви. Було досягнуто домовленість про вирішення цього питання протягом 3 місяців. Але поки що все як і колись.

З свого боку ми зробили б усе, щоб повернути цьому приміщенню свій первозданний вигляд.

− Цікаво, який дохід має церква?

− Приход у нас невеликий, і в середньому щороку ми маємо близько тридцяти тисяч карбованців доходу.

− Як ви використовуєте його?

Двадцять процентів перераховується в Єпархіальне управління. Це наш прямий обов’язок. Ще двадцять процентів – у Фонд миру. Це десь шість тисяч карбованців кожного року. Перераховуємо ми регулярно певні суми в дитячий фонд імені Леніна, на утримання пам’ятників.

− Яких? Церковних?

− Ні, здебільшого цивільних. Хоча ми відраховували по 1000 карбованців на реконструкцію Оптинського монастиря, Київської лаври.

− Церква проповідує милосердя до ближнього. Які кроки вживаються вами для цього?

− Ми не відштовхуємо нещасних і блукаючих. Допомагаємо, коли є потреба, одиноким і бездомним. Проводжаємо їх в останню дорогу. Вносимо пожертвування, коли десь трапляється біда.

Наприклад, ми перераховували тисячу карбованців потерпілим від Чорнобильського лиха, по стільки ж потерпілим під час подій у Нагорному Карабаху, Грузії, від землетрусу в Вірменії. В останньому випадку я віддав, крім усього, повністю свій місячний заробіток.

− Чи може розраховувати церква на більший притік віруючих?

– Відверто, я був би радий щоб люди одержали можливість не приховувати свої віросповідання. Але це справа добровільна. Православна церква ніколи не притягувала людей силоміць. Навіть сама назва «православна» містить смисл – кожний славить своє право.

Житіє святих говорить, що треба йти до людей з добром. З цих позицій виступаю і я.

У наш час люди багато втратили: співчуття один до одного, щирість, готовність безвідплатно допомогти. Дехто втратив віру в ідеал. Чи не звідси наші великі і малі гріхи?

− Щоб проповідувати істину, треба її знати. Цікаво, звідки ви черпаєте свої пізнання? Взагалі, що читаєте?

− Звичайно, церковну літературу. Відправляючи молебінь, треба розповісти віруючим про те чи інше релігійне свято.

Читаю і періодику. Зараз багато цікавого в газетах і журналах. Вітаю плюралізм Михайла Сергійовича Горбачова, і до церкви теж.

− А що ви скажете за НЛО? Здається, сьогодні найпопулярніша тема усіх видань.

− Це “бісові” витвори. Людина – біологічна по своїй структурі. Як і все земне. Я не вірю в якихось пришельців.

− Що це за знак на вашому одіянні, у вигляді Христа?

− Це орден князя Володимира.

− Які ще є церковні відзнаки?

− Я назву їх у тому порядку, які я вже одержав у своєму житті. Найпершою нагородою була скуфія. Потім набедреник, камілавка, хрест – наперстний, хрест з прикрасами, палиця. Все це атрибути одіяння церковної особи, якими вона нагороджується у відповідності із роками служіння.

Крім усього, нагородою є  протоієрейство, як один з щаблів духовного сану. Відзначений Патріаршою грамотою Пімена.

− А нагороди нецерковні маєте?

−  Так. Мене нагороджено почесною грамотою Полтавського обласного комітету захисту миру за активну участь у діяльності радянського Фонду миру.

− Ви дотримуєтесь посту?

−  Звичайно. Кожної середи і п’ятниці. І ті чотири пости, що протягом року. Виходить, десь півроку посту, півроку – ні.

−  Щоб ви побажали людям?

− Любити один одного. Зло – завжди каранне. А люди часто це забувають і несуть зло собі й іншим. Добро – зцілення багатьох наших пороків. Тож хай буде всім добре.

Бесіду вів О. Москаленко.

P.S. фото зі святкування 1000-ліття Хрещення надане парафіянкою Р.В. Холод