Видатний полтавець, етнограф, член Кирило-Мефодіївського Братства, чоловік М. Вілінської (Марко Вовчок)  Опанас Маркович (Маркевич) народився 8 лютого 1822 р. в селі Кулажинці (нині Гребінківський район Полтавської області).

Опанас був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича та Олени Леонтіївни Керстен.

У с. Кулажинці пройшли його дитячі та юнацькі роки. Надзвичайно чемна, спокійна дитина, він міг годинами сидіти й слухати гру матері на фортепіано, розповіді та співи селян. Юний флегматик рано навчився читати-писати, грати, мав талант оповідача. Мати Опанаса заохочувала сина записувати почуті на вечорницях пісні, потім Олена Леонтіївна разом із Панасом виконували ті пісні перед гостями.

У 14 років Паня закінчив Пирятинське 4-класне міське училище і батько відправив сина до близького родича Михайла Максимовича, ректора Київського університету св. Володимира. Опанас навчався у 2-ій Київської гімназії (вона була при університеті), там викладали професори університету. Максимович читав історію і словесність. Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази історій, почутих хлопчиною у кріпосних друзів в Калюжинцях. За його дорученням Опанас став записувати всі народні перекази, казки, прислів’я і приказки, а також пісні, що чув від селян.

Після гімназії був Київський університет (1842-1846). У рік закінчення університету (1846) Опанас Маркович увійшов до Кирило-Мефодіївського братства. В травні-червні 1847 р. Марковича арештували за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та за знайдене під час обшуку «стихотворение возмутительного содержания» (твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим…») на три роки вислали до міста Орла під нагляд поліції.

Там він працював у канцелярії військового губернатора.Мабуть, ще ніколи так не жадав весни Опанас Маркович, як цієї — року 1850-го. Мовби час уповільнив ходу, а дні служби у губернському відомстві здавались нескінченними. З нею бо пов’язувалася воля. Добігав кінця трирічний термін заслання до Орла.
Заслання виявилось необтяжливим — служив канцеляристом, винаймав кімнатку. У вихідні чи надвечір збиралися молодечим товариством, гомоніли про життєві проблеми, співали пісень. Тут Опанас був перший мастак. Гостювали і в людей заможніших, особливо ж де підростали панночки. А ще ж грав він на фортепіано, акомпанував співакам. Так і познайомився з Машою , з Марією Олександрівною Вілінською, яка пізніше стане українською письменницею Марко Вовчок, яка в той час жила у своєї тітки. Вона щойно закінчила у Харкові пансіон, була привітна, гостра на слово і напрочуд гарна, як бувають дівчата у сімнадцять років. Отож, коли у травні скінчився термін заслання, а було вже Опанасові двадцять сім, над усе хотілося повернутись до рідної України.
Губернатор прихильно ставився до Опанаса Васильовича, цінував його і як ретельного службовця і порадив йому взяти кількамісячну відпустку, бо хтозна, чи знайде там службу, адже залишається під наглядом поліції. Він охоче прийняв пропозицію ще й тому, бо з панною Марією вже закрутився роман, обох поєднала мрія про одруження.

Маркевич побував на рідній Полтавщині, Чернігівщині, бачився з батьками, гостював у багатьох друзів, навіть пощастило погомоніти з самим М. Гоголем. Про все, звісно, писав своїй Марії. Але що більше думав про шлюб, тим більше вагався. Різниця у віці майже дванадцять літ. Зрозумів, що на Вкраїні влаштуватися на роботу, та ще “неблагонадійному” буде складно.

Отож чи може забезпечити Марії належне життя, заводити у такому становищі родину. Ці сумніви і вагання відчула Марія з його листів. В них поменшало пестливих слів, сповідей любові. У цей час Марія, посварившись зі своєю тіткою, яка відраджувала її від такого шлюбу, переїхала у Єлець до матері. Вона почувалася щасливою, бо кохала, з нетерпінням чекала Опанаса. Тим часом його листи надходили рідше, а в одному з них писав: “Ви варті більшої любові, аніж моя. Ваше вболівання за нещасним селянином, приреченим на жертву насиллю, святе для мене…”

Але ж Марія була не з тих зманіжених панночок, що лякаються труднощів. Вона поділяла вільнодумство Опанаса, співчувала знедоленим селянам-кріпакам і на олтар свого кохання готова була поставити і своє досить заможне і безжурне життя, ділити з коханим усі випробування і в другій половині січня 1851 року вони одружилися.

Опанасу на той час виповнилося 28, Марії сімнадцять. З лютого до червня 1851 року разом з дружиною мешкає у свого брата Василя Марковича, який працював у лісництві с. Сорокошичі Остерського повіту (тепер Козелецького району). Тут Опанас Маркович записує народні пісні, приказки, приповістки, характерні вислови селян. Деякі з них згодом було опубліковано в «Черниговских губернских ведомостях». На Остерщині Маркович записує варіант відомої думи Івана Нечая та історичну пісню про Івана Бондаренка. Протягом літа й осені молодий науковець мандрує по селах Чернігівщини й Полтавщини. Шлях приводив дослідника до Борзни, Конотопа, Прилук, Ніжина. Його записи були всюди: аркуші, шматочки паперу, серветки ховалися у коробках для капелюхів, навіть у пічнику. Опанас Маркович став для талановитої дружини першим справжнім університетом: усього за сім місяців Марія вивчила українську мову до найменших тонкощів. Цей факт ставила під сумнів Олена Пчілка: «Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по-українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів».

У кінці 1851 р. Опанас Васильович влаштувався коректором у видавництво газети «Черниговские губернские ведомости», де подружився з Леонідом Глібовим. Особлива сторінка в житті Опанаса Марковича – участь у діяльності українського аматорського театру «Товариство, кохаюче рідну мову», заснованого Леонідом Глібовим у Чернігові. Глібов відповідає за літературно-репертуарну частину, Маркович виконує обов’язки композитора-диригента, відповідає за культуру сценічної мови та вокал, пише музику до п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».
На початку 1852 р. у молодят народилася дочка Віра, яка померла немовлям, похована в Чернігові. На жаль, стосунки Марковича з редактором газети змусили його у 1853 р. звільнитися з роботи, переїхати до Києва, де Опанас працював бухгалтером у Київській палаті державного майна. Оскільки суд заборонив Опанасові публікацію власних робіт, то він безкоштовно віддавав друзям-лексикографам свої набутки.

27 травня 1853 р. у Марковичів народився син Богдан.

1854 рік був щасливий для Марковича: чернігівський поміщик Василь Тарновський, бажаючи допомогти Марковичам матеріально, запросив Опанаса в свій маєток Качанівку зробити статистичний опис садиби, колекції старожитностей.
У 1855 році Опанас Васильович влаштувався на посаду вчителя географії Немирівської гімназії, там О. Маркович написав музику та здійснив постановку вистави «Наталка Полтавка».

В грудні 1857 р. вийшла в світ перша книжка Марка Вовчка «Народні оповідання», в написанні яких відповідну роль відіграв і Опанас Васильович. Опанас Маркович схвально поставився до того, що Марія написала перші короткі оповідання, чоловік був щасливий: у дружини – неабиякий хист. Він відіслав оповідання своєму знайомому Пантелеймону Кулішу. «Читаю і очам своїм не вірю», – була відповідь. Захопившись «Народними оповіданнями», Куліш став їх редактором і видавцем, запросив подружжя Марковичів до Петербурга. На початку 1859 р. Марковичі переїздять до Петербургу.

11 травня 1859 р. Опанас Васильович, одержавши закордонну відпустку, виїздить за кордон слідом за дружиною, яка разом з сином виїхала туди на півмісяця раніше. Разом з сім’єю він побував в Німеччині, Швейцарії.

Але сімейне життя не заладилось, і 19 серпня 1860 року він виїхав із Швейцарії в Росію. Він регулярно посилав гроші родині, але більше не бачився з Марією. «Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть, грошей у них і в мене нема, зима заходить…».В Петербурзі він часто зустрічався з Т. Г. Шевченком.  У 1861 р. працював у редакції журналу «Основа» в Cанкт-Петербурзі. У квітні 1861 року в Петербурзі організував концерт пам’яті Кобзаря, зібрані кошти віддав Шевченковим родичам. В середині 1861 року він переїздить на Україну в Чернігівську губернію, де на початку 1862 р. одержав посаду акцизного наглядача в Новгород-Сіверську.  Окрім посадових обов’язків  Маркович співробітничав у газеті «Черниговские губернские ведомости» та «Записках Черниговского статистического комитета».

У ті часи українська мова була заборонена у всіх сферах, дозволялася тільки в театральних виставах на побутові теми. 12 і 15 лютого 1862 р. у Чернігові з великим успіхом зіграли виставу «Наталка Полтавка» (музика О. Марковича). Сценічний одяг підібрали й оплатили Катерина Василівна та Григорій Павлович Ґалаґани. Гроші, виручені від вистави «Наталка Полтавка», пішли на допомогу студентам із Чернігівщини, які навчалися у Київському університеті Св. Володимира. У Чернігові Маркович написав оперу «Чари» (за п’єсою К. Тополі).
Час від часу Опанас отримував листи від дружини, яка обіцяла скоро повернутися в Україну, тому Маркович купив хатинку для родини.

Опанас Васильович протягом всьогоо життя збирав фольклорний матеріал (пісні, прислів’я, приказки і ін.). Він зібрав більше 50 тисяч прислів’їв, приказок і ін. Систематизував цей матеріал в збірник, але сам видати не зміг і передав його М. Симонову (М. Номісу) для видання, який видав його в 1864 році в Петербурзі, додавши до нього записи інших осіб. Це видання було найвизначнішею працею Марковича,  а також найбільш повним збірником українських прислів’їв і приказок того часу .

В 1862 році Опанас Маркович писав в листі до Олександра Лазаревського: «Я коло пословиць мордуюсь і вже мов би й начисто йде. Як скінчу, за музику пісень візьмусь».

І Опанас Васильович передав своїй дружині в Париж зібрані ним пісні з мотивами, де можна було з меншими труднощами видати їх. Марія Олександрівна видала частину їх, назвавши збірник «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок…» Без згадки імені Опанаса Васильовича на відміну від М. Симонова (журнал «Киевская старина»» 1893 р., V, стор. 268-269).

Багато зібраних О. Марковичем матеріалів було опубліковано у виданнях М. Номиса, В. Антоновича, М. Драгоманова, у «Записках Черниговского статистического комитета», у газеті «Черниговские губернские ведомости». Зокрема, у виданому А. Метлинським збірнику «Народні південноросійські пісні» вміщено пісню «Про Нечая» за підписом О. Марковича.

11 серпня 1866 р. Опанаса Васильовича через хворобу переведено в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні). В червні 1867 р. хвороба його посилилась. Його поклали до земської лікарні, смотрителем якої був Олександр Кониський, автор Молитви за Україну «Боже, великий, єдиний!» Він забрав Марковича додому до себе на квартиру і доглядав за ним.

Вранці 1 вересня 1867 р. в Чернігівській лікарні Маркевич помер на руках у Олександра Кониського від туберкульозу. Журнал «Киевская старина» написав: «Пішла з життя благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки».

За життя Опанас Васильович не нажив статків. Отже ховали його друзі та сім’я тодішнього Чернігівського губернатора князя С. П. Голіцина. Поховали митця на Болдіній горі біля Іллінських печер, недалеко від церкви святого Іллі в Чернігові.

Джерела:

Ганна Черкаська. Опанас Маркович

finenews

grebenka.com