17 травня, сьомий день стежки Якова. Шлях йшов переважно містами, від міста до міста, розташованих на березі Атлантичного океану.

Лимани переходили в довгі смужки білосніжних піщаних берегів. Які спричинили утворення на них протягом тисячоліть поселень. Подолавши сьогоднішній відрізок, нам залишилось близько 100 кілометрів, тобто третина шляху, які ми мали пройти до 23 травня. Бо 24-го в нас вже було попередньо заброньоване житло в Мадриді і квитки на літак до Будапешту.

Цього дня по дорозі пілігрими траплялися частіше. По-перше,  тому, що саме на ньому сходяться дві інші стежки маршруту. І по-друге, для отримання офіційного паспорту пілігрима важливі саме останні 100 кілометрів – саме на цій дистанції штампи в паспорті пілігрима надважливі. Зазначу, що ми щодня отримували мінімум 2 штампи по маршруту. В інформцентрах, кафе, де пили каву, в сувенірних крамничках. І там, де заклади були особливо прихильні до пілігримів.

Єдине, ми не зупинялися в альберге. Це найпоширеніше житло для пілігримів.  Там зазвичай селяться від 4-х до 20-ти осіб в кімнаті. А по ціні, винаймати невеличкі кімнати в хостелах, коли ви вдвох, виходило не набагато дорожче, але суттєво зручніше. Плюс застуда виходила вночі через затяжний кашешь. Створювати людям незручності ми просто не мали права.

Неочікувано, на 7-й день мізинці на обох моїх ногах були з мозолями. Довгі переходи зумовлюють набрякання ніг. Рятували розношені сандалі.  І краєвиди,  від яких перехоплювало подих і про ноги просто забувалося.

Увесь час я відчувала себе маленькою дівчинкою, яку Творець веде своїми стежками. Шедро наділяючи мене відчуттями поваги до всесвіту, уваги, смирення і прийняття.

Щиро раділа за іспанців.  Суботньої днини, вони масово їхали на зустріч на велосипедах. Компаніями і родинами. І навіть величезною групою веломарафонців. Всіх вікових груп одночасно. У супроводі патрульних авто:

А ще вони у свій вихідний залюбки збираються разом, щоб щось святкувати:

 «Стежка Якова» дуже популярна у американців, канадців, німців, британців, французів. І як відмітила мала Ліза, 90 відсотків тих, кого ми зустріли, люди за 60. І не найкращого здоровʼя. Але вони вперто йдуть не дуже легким маршрутом.

Спілкувались сьогодні з американською парою з Колорадо, років під 70. Сьогодні в них був перший день. на маршруті І стартували вони не з Порту. А з Байона, тобто десь за 130 км від фінішу маршруту – Сантьяго-де- Компостела.

Також поспілкувались з трьома літніми італійками:

А ще обігнавши вдруге двох ну дуже літніх канадійок (нам дуже довго довелося чекати своіх бутербродів і чашки кави), ми обмінялися з ними сувенірами. Це була їхня ініціатива. Вони нам подарували значки з канадійською символікою.

А ми їм – поштові картки з України, з нашою символікою.

Зраділи жіночці, десь мого віку, з якою розпочинали маршрут в Порту. І пересіклися тільки сьогодні. І з двома німцями, які обігнали нас від учора мабуть вчетверте))).

А ще іспанці дуже люблять собак:

Ще один маленький штришок народної дипломатії. В одному місці, прямо на стежці, ми поставили штамп в паспорти. І залишили свій український відгук «на злобу дня»:

До 300-тисячного за населенням портового міста Віго ми дісталися під вечір.

І не дивлячись на шалену втому, ми не змогли не прогулятись старим містом.  Воно – прецікаве, з дивовижною архітектурою:

Так і зокрема сучасними скульптурами, які стали візитівкою міста. Тільки тут можна замість традиційної Русалки побачити Русала “чоловічого роду” (гібридної істоти між людиною і рибою, на двох височенних стовпах):

Або скульптуру «Плавець», зануреного частково в землю, що символізує неабиякі зусилля (хоча є й багато інших версій, що саме ця скульптура символізує):

Ну і вузенькі середньовічні вулички, з’єднані між собою сучасним ліфтом.

А ще – собори, вуличні музиканти, купа безтурботних людей, яким, слава Богу, не загрожують шахеди і ракети:

І захід сонця:

Попереду чергові 25 кілометрів шляху на наступний день.

Єлизавета Сачура, травень, 2025 року.

Tweet