Як би наше минуле не намагалися від нас приховати, чи то Російська імперія, чи то совєти, як би його не переписували і не перекручували, воно не зникає. Кров даремно не ллється. Бо в правдивому минулому – ключі для розуміння нашої сили, невивчені уроки, які цього разу мусимо вивчити заради майбуття.

Коли українці запалюють свічки у вікнах і згадують про мільйони співгромадян, що пухли і вмирали в результаті штучного голоду, влаштованого кремлем 90 років тому, на московії розказують, що такого не було.

Ось відбиток від 26 листопада 2023 року з нинішньої московитської «газети Правда» – ТАСС: московити сваряться на Сенат США, який визнав Голодомор геноцидом українського народу. І звинувачують американців в тому, що вони пов′язують між собою спроби кремля тоді і зараз знищити українців:

Те саме, що й всі ці роки брехливе скіглення про «нєурожай» і «спільну трагедію» замість Правди:

Добрих 60 років після Голодомору, як наступні 30 років радянська пропаганда, її спадкоємиця- російська, розповідали, що Голодомору в Україні не було, буцімто в 30-х роках XX століття від голоду постраждала не Україна, а інші території колишнього СРСР.

А тому і представники тодішньої української влади повторювали те саме. І тільки, коли в 2004 році президентом незалежної України став Віктор Ющенко, роспропаганда втратила свій вплив на українців щодо голодовки. Не в змозі заперечити масштаб влаштованої совєтами трагедії.  І ті жахливі свідчення, які не залишили жодних сумнівів в навмисному знищенні московією українського селянства в часи трьох голодовок: 1920-1921- го, 1932-1933- го, 1946-1947 – го років.

Вже котрий рік поспіль, в останню неділю листопада українці несуть до братських могил, де поховані померлі в «голодовку» земляки, колоски, хліб і квіти. Водночас цьогоріч на тимчасово окупованих росією святих херсонських землях вже сьогоднішні «буксири» знищують пам′ятні знаки про Голодомор, пояснюючи це “очищенням” від українських цінностей. Ще один промовистий приклад. 25 листопада цього року в Лаврі священники всіх конфесій спільно молилися за жертв Голодморів. В присутності військово-політичного керівництва України.  Серед них вже, на щастя, не було підлеглого РПЦ настоятеля УПЦ Онуфрія. Того самого, володаря російського паспорту, який не встав в 2015 році в залі Верховної Ради, щоб вшанувати пам’ять полеглих при захисті Донбасу наших Героїв. Того, який жодного разу не відвідав наших полонених в московитських катівнях. Натомість пригощав в стінах святої Лаври шоколадками полонених московитських вояків.

Все тому, що дійсний і понині член Священного Синоду РПЦ Онуфрій, обраний, не коли-небудь, а саме 19 березня 2014 року, в той час, коли московія розпочала окупацію українського Криму і Донбасу, він разом з так званим духовенством до останнього захищатиме цінності «рускаваміра» в Україні. Намагаючись в інтересах кремля впливати на мізки неосвічених та очманілих українців, для яких українське минуле існує виключно в російських наративах. І у яких наче відібрало історичну пам′ять. І допоки УПЦ в Україні існуватиме – перемога України над росією неможлива.

Ворог протягом декількох століть атакує Україну зовні і зсередини. Українці за цей час пройшли через заборону рідної мови, через нечуваний за  масштабами геноцид. Мільйони покладених життів в часи сталінських репресій та другої світової війни. Тотальна лож комуністичного режиму. Все це не минуло безслідно. Поволі відбувався штучний відбір так званої «еліти» за найгіршою ознакою. Бо щирі і порядні не йшли на компорміс з совістю, дуже часто обираючи смерть замість безчестя. Чому дивуватись, коли ми бачимо шмаркачів замість державних діячів на всіх рівнях, а депутатів  – найгірших з можливого.

Та фактом залишається те, що відкрита історична правда , наше героїчне минуле – не можливо знищити.

І особливо важливо пам′ятати про це  саме зараз. Коли, здається, що важче ще не було. Вісті з фронту – невтішні. І майже опускаються руки. Все це вже було. Але на відміну від тих часів, зараз ми Вільні. І вибору в нас немає, як тільки вистояти і перемогти.

Кожна краплина пролитої української крові проростає новими паростками духовної енергії. Хлопці і дівчата, які зараз там, де найгарячіше, знають, за що воюють. Бачать і усвідомлюють, чим обертаються невивчені історичні уроки. І їхня пролита кров відкриває те, що було опорою для наших великих предків і є основою для щасливої української долі. Це Воля, Правда, Любов і справжня Віра.

Про це дуже влучно писав Євген Сверстюк:

‹Там, де оселялись запорожці, – одразу виростала церква як голос їхнього духу…Ці одчайдушні герої не боялися смерти і вважали за честь загинути в бою. Вони не боялися самого пекла, і їх не лякали пекельні тортури вже на землі. Отже, їхня віра не могла бути породженням рабського страху перед карою бога-деспота… Це була релігія Вільних людей. Бог їхній був Богом Волі, Правди і Любови. Покинувши все, вони взяли з собою свого Бога – свій Собор, який вони будували всечасно, завжди і в усьому. Кожен з них виражав у ньому Людину як найкращу частку себе, як свій народ, як волю  для боротьби за рідний край.

Вони вибудовували свій Собор – як естафету духу, як найвищу вежу, що має сторожувати безперервність духу – голос предків і заповіт нащадкам, котрі не мають права зректися й запродатись чужим богам, не сміють опуститися нижче вираженого в Соборі ідеалу Людини.

Цей заповітний голос роду носиться в повітрі для кожного покоління, та кожне покоління мусить піднестись настільки, щоб почути цей голос. Воно має передати естафету, вибудувати свій найвищий Собор – у цьому його велика дума, велике покликання».*

Єлизавета Сачура

* Євген Сверстюк «Собор у риштованні», 1970-й рік.