Саме життя нас повертає до самих себе, до соборів душ своїх.Наближаються найулюбленіші багатьма нами Різдвяні свята. І сьогодні кожний сам обирає як їх святкувати. Хтось чекає на Діда Мороза, Снігуроньку. Хтось виглядає святого Миколая, а є й такі, що Санта-Клауса не проти зустріти. Хтось тримає піст чи принаймі намагається дотримуватись його.  А що означали для українців Святки, зокрема для полтавців, ще 100 років, про повернення до традицій, про ставлення українців до обрядовості  і про те, які часи переживає наразі фольклористика взагалі  поговоримо з Оленою Івановською, професоркою, завкафедрою фольклористки університету імені Тараса Шевченка.

Пані Олено, наскільки мені відомо, Лохвиччина для Вас дещо особлива, адже декілька років тому, збираючи матеріал для своєї дисертації,  Ви навіть оселились на деякий час на одному з лохвицьких хуторів. Отже, якщо умовно перенестись на 100 і трохи більше років тому, як середня українська сільська родина в цих місцях готувалася до Різдва?

Лохвиччина мені нечужа сторона, це – правда. Придбала я свою хатину аж за мільйон (!)… купонів) Тому тут я себе почувала на мільйон! Розкішна природа: з пагорбами, ставками, мішаними лісами – мені дуже нагадує моє рідне Поділля. Та й і звичаї, які ще зберігають люди поважного віку, суттєво не різняться від тих, до яких я привчена з дитинства.

Для українців і Правобережної, і Лівобережної  України Різдво й Великдень – найбільші свята річного святочного кола. Тож готувалися до них дуже ретельно,  з особливим піднесенням, з великими сподіваннями… Піст як спосіб підготовки до здійснення духовної практики поширювався на усіх (від старого до малого). Особливо пильнували усіх харчових заборон люди, які «стоять на Божій дорозі», тобто, –  немічні, хворі (до прикладу, сьогодні піст не поширюється на хворих та подорожніх, принаймні, так люди кажуть, почасти виправдовуючи свою непослідовність та відсутність волі). У давнину – від своєї бабусі чула та в книжках читала – навпаки, посту приписували властивість зцілення не лише духу, а й тіла.

До цих свят облаштовували свій життєвий простір: мазали хати, підводили жовтою глиною, долівку притрушували свіжим сіном, прали рушники, на Різдво на покуті ставили Дідуха. На дворищі теж мав бути лад. «Поралися» – як кажуть лохвичани. До Різдва і до Великодня кололи порося, бо ж страви зі свинини були і ритуальними наїдками (не випадково ж першим ритуальним танцем на Великодніх гаївках був танець «Печенеє порося»!).

Ялинок не ставили. Різдвяна вишня й Дідух – давні атрибути зимових свят.

Джерело фото:

В релігійних уявленнях українців усіх регіонів віддавна і по сьогодні тісно переплелися християнські й дохристиянські вірування, спільним знаменником яких є культ предків. Віра в те, що духи померлих родичів мають здатність повертатися у світ живих увиразнюються в обрядах жертвопринесення, які ми провадимо і дотепер: споживаємо кутю (символ нескінченності життєвого процесу та єдності померлих, живих та ненароджених), щедро обдаровуємо колядників (персоніфіковані духи предків), у Святвечір відкриваємо свій дім для перехожих (подорожній – посланець померлого пращура), залишаємо святочну вечерю до ранку  на столі (почастунок для померлих душ).

Не важко здогадатися, що і релігійної складової і народних традицій було незрівнянно більше 100 років тому, аніж зараз. Можливо, на декількох конкретних прикладах можна продемонструвати, що саме за цей період українцями несправедливо втрачено у святкуванні Різдва?

Мені здається, що для сучасних українців поняття «свято» більшою мірою асоціюється зі святковим столом та подарунками, тобто, набуло здебільшого  матеріалістичного сенсу. Наші предки все-таки були більшими ідеалістами, а різдвяні подарунки мали символічний характер  (хто має дітей, той знає про листи Святому Миколаю, що можуть сміливо конкурувати з комунальними платіжками, коли б омріяні дитиною подарунки монетизувати). Батьки з дітками мало проводять часу, не вчать їх колядок, щедрівок, покладаючи виховання святочної культури на «чужих тіточок» (садок, щкола, ЗМІ), це надзвичайно важливий складник виховання, який здатен єднати різні покоління, бути своєрідним містком між батьками та дітьми. На жаль, ми маємо два покоління, на яких святочну традицію, зокрема і Різдвяну, перервано, тому нам, батькам, потрібно надолужувати втрачене, щоб не передати дітям своїм свого незнання, щоб культ предків шанований був нашими дітьми та онуками.

Те, що ми сьогодні називаємо благодійністю, допомогою тим, хто її потребує, чи притаманне це було простим сільським родинам, чи цим займались виключно пани по відношенню до менш заможних селян?

«Доброчинність», «благодійність» – власне українські слова не лише за формою, а й за суттю. Сьогодні на устах їх запозичений відповідник – «волонтерство», але смисл зрозумілий і близький українству: допомогти, підтримати, поділитися… За звичаєм, кожен мав дати десятину від свого статку на громаду, на церкву, на сиротинець. Від кожного по спроможності.  Доброчинність в українців має славетну історію. Ми добре знаємо про меценатство Терещенків, Мазепи, Симиренків, Чикаленка та інших, вони свої добрі справи увічнили в храмах, школах, бібліотеках. Мені здається, що совєтам частково таки вдалося побороти природнє прагнення людини допомогти ближньому. Тепер  ми сумуємо за втраченим. Однак досвід Майдану Гідності, російсько-української війни показує, що доброчинність українців – велика сила, від діда-прадіда непереборне чуття єдиної родини було лиш приспане до часу, коли ж нація прокинулася для боротьби з внутрішнім та зовнішнім катом, амнезія законів пращурів поступово минає.

Як Ви, як людина, яка фахово знається на народних звичаях, святкуєте Новий рік? Чи приносить у Вашій родині Дід Мороз подарунки в новорічну ніч під ялинку?

Я (як і мої подруги, фактично моє покоління 70-х рр. ХХ століття) є продуктом (вибачте на слові) радянської школи, з ялинкою, Дідом Морозом, Снігуркою, сніжинками-зайчиками… З «Іронією долі…», «голубим огоньком» олів’є, Совєцкім шампанським та з іншими маркерами «російського світу». На жаль. Було. Але сумувати мені не доводиться за цими «здобутками» радянських звичаїв. То – фейк-культура, яка лиш постає жалюгідним симулякром на тлі багатовікової потужної правдивої культури наших предків. Однак я так само, як і моє покоління, не позбавлена рефлексій. Дідух і ялинка у мене запаралелені. Під ялинку подарунки для молодшої доньки приносять і Святий Миколай, і Дід Мороз, щоправда моя Софія розрізняє: Миколай – для душі (книжка, гра), а Морозу замовляє усілякі земні речі. Сама ж я прошу в Господа та духів-покровителів здоров’я та Перемоги.

Є якийсь текст, твір,фільм, який Ви обов ’язково щороку намагаєтесь почути, побачити, переглянути цими днями?         

Хочеться спілкування з друзями, балачок про те – про се, доброго вина та спокою. Немає прив’язки до якогось конкретного фільму, шукаю різдвяного сюжету про вічне: любов, родину, диво. Різдво – родинне свято. Це час для дітей, для мами, яка, дякувати Богу, поруч. Це час і для себе – залізти під плед з чашкою доброго чаю і почитати легкий роман про ніжність, пристрасть і обов’язково з happy and.

Що таке  сучасний фольклор? Яким Ви бачите його майбутнє? Адже здається, що всі старовинні автентичні пісні вже зібрані, скрині, намиста, плахти знайдені. Чим сьогодні опікуються фольклористи?

І зараз, і завжди «фольклор» – це традиційні смисли, базові ідеї, втілені у тексті (вербальному/ словесному, акціональному/ обрядовому, візуальному / орнаменталістика ). Не вірте тому, хто каже: «фольклор вмер». Допоки жива креативна сила людини, яка здатна узагальнювати колективний досвід, фольклор житиме.

На фото: Традиція поліського серпанку, село Крупове на Рівненщині, гурт “Берегиня”.

Як Ви вважаєте, що  може повернути українців до необхідності дотримуватись Божих заповідей в повсякденному житті? Чи це взагалі можливо? Чи повернуться українці до Храму в самому широкому значенні цього поняття?

А навіщо тоді дорога, яка не веде до Храму? Саме життя нас повертає до самих себе, до соборів душ своїх. У часи випробувань та соціальних потрясінь у людей загострюється інстинкт самозбереження. Вони відчувають, що чи не єдиним засобом порятунку є твердиня Віри, Любові, Волі. Це не лише християнські чесноти, це етнопсихологічні маркери українця, які зчитуються з текстів народної творчості, які маніфестуються у традиціях української святочної культури.

Розмовляла Єлизавета Сачура