Вісім років віряни УПЦ КП в м. Лохвиця марне добивалися виділення землі під Храм в центрі старовинного козацького міста.

На одній із літургій минулої весни отець Всеволод звернувся до прихожан: “ Мусимо свій Храм відстояти. Помічників у нас, окрім Бога і нас самих, немає. Тому закликаю проводити недільні служби першої і третьої неділь місяця на місці, де стояв Храм Пресвятої Богородиці за козацьких часів. Спільна молитва чудеса творить і нехай нам Господь помагає». І люди почали приходити, молитись і вірити, що одного дня саме на цьому місці вони зможуть подякувати Богу, звернутись до нього зі своїми думками.

Отче Всеволоде, чому Вам спала на думку ця ідея — Храм підняти саме зараз. Та ще й знаючи, що Ваша паства на той час була малочисельна, а перепони до того, щоб українці могли ходити до Храму УПЦ КП в центрі міста,  здавались непереборними?

Відродження Українського Храму в центрі Лохвиці було не мимовільним скороспішним бажанням, яке щойно виникло. Я думав про це ще відтоді, коли я вперше прийшов сюди на парафію і почув про освячене місце під забудову Українського Храму в центрі міста. Хоч на початку нас не було так багато, але там де Господь і там де щира молитва, відбуваються величні справи. Ще здавалось донедавна ми могли лиш відбувати подячні відправи в центрі Лохвиці під відкритим небом, а тепер маємо можливість звести наш Український Храм. Ця можливість стала реальною завдяки небайдужим лохвичанам, патріотам, воїнам, які перейшли війну, їх матерям та усім, кого зачепила за серця доля українського народу, доля Лохвиці. Не так важливо скільки нас було на початку, бо Господь об’єднав нас у більшість. Не так важливо наскільки все здавалось непереборним, бо за Господнім промислом усе здійснюється. Тому я дуже вдячний усім людям за таку підтримку, за їхнє бажання і волевиявлення, бо без них усіх це не було б можливим. Господь направляє, а людина все приводить у дію своїми вчинками.

Сесія 15 березня 2018 року сколихнула лохвичан. Здається, місцева влада не очікувала, що відстояти право молитися в Храмі УПЦ КП Різдва Пресвятої Богородиці прийде стільки різноманітного люду. І зрештою, громада отримає необхідний дозвіл на оформлення земельної ділянки під Храм.  Як Вам вдалося зібрати цих людей, переконати їх стати на Ваш бік?

Переконати людину у чомусь дуже важко. Я зазвичай цього і не роблю, бо вважаю, що і не потрібно. Людей не варто в чомусь переконувати. Їм краще пояснити, розказати, відкрити щось нове, що їм ще поки невідоме. Таким чином я завжди стараюсь донести людям Слово Боже. Тому, я вважаю, саме бажання пізнавати Господа, Його вчинки, Його пожертва за нас, людей, змогли зібрати стільки різних людей у той день, 15 березня 2018 року, під стінами міської ради. Особисто  я нікого не закликав, не збирав, нікому нічого не обіцяв. Це було волевиявлення громади Лохвиці та усіх небайдужих. Я тільки виступив представником інтересів цих людей і в нас, можна так сказати, відбулася взаємна підтримка одних і тих же інтересів, а саме побудови нашого Українського Храму, в який усі бажають ходити молитись і пізнавати Господа.

Розкажіть, будь-ласка, яким Ви, як настоятель, бачите майбутній Храм. Напевне, він вже давно існує у Вашій уяві?

Для мене бачення Храму – це перш за все не фізичне його втілення, яке можна окреслити мурованими стінами з колонами та куполами, а його духовне відображення. Храм Божий – це кожна людина зокрема, це її душа, яка відображається її добрими вчинками, милосердям, допомогою ближнім. Ось що напевно для мене є найголовнішим. Але не можу оспорити і те, що уява про величний мурований Храм у центрі Лохвиці неодноразово змушувала мене мимоволі уявляти, яким він мав би бути. І чесно кажучи, кожного разу це уявлення різне. Чіткі риси на даний момент описати важко; архітектурне мистецтво не стоїть на місці, воно весь час оновлюється, з’являються нові напрямки. До сьогодні я уже переглянув безліч варіантів готових проектів побудови церков і кожна з них по своєму прекрасна. Я не хочу накладати жодних рамок і обмежувати побудову нашого Храму в конкретних чітких формах. Ми разом із нашою громадою приймаємо усі архітектурні пропозиції, проекти щодо вигляду нашого майбутнього Храму. Зрозумійте одне: Храм не я один будую і не для себе; це все робиться для людей з їхньою допомогою і підтримкою, щоб вони могли приходити туди і молитись до Господа. Тому, я вважаю, проект нашого майбутнього Храму буде обраний з поміж різних запропонованих варіантів нашою громадою і він буде неперевершений і унікальний.

Спілкуючись з Вашими прихожанами, розумієш, що це люди одного духу, які готові допомагати один одному, чути один одного і розуміти. Вони знають, що в країні йде війна, що Росія – історичний ворог України, що її пропаганда й намагання промивати мізки українцям через соцмережі, «Інтер» та інші телеканали – це також війна.  Хоча під час служби Ви їм цього не розповідаєте. Ваше бачення, чому люди йдуть до Вашого храму?

Двері у Храм Господній відкриті для кожної людини. Причини, які приводять людей до церкви досить різноманітні, але мета у всіх одна – це молитва до Бога у конкретному своєму проханні. Через останні події, я маю на увазі війну на сході, більшість людей почали усе частіше звертатись до нашого храму, тобто Української православної церкви Київського патріархату. І це не дивно. В нашій церкві моляться за здоров’я наших воїнів, поминають загиблих, здійснюють поховання тих, хто загинув на війні, на відміну від церкви Московського патріархату, в якій такого не роблять. Кожна свідома людина робить свій власний вибір куди їй іти молитися. Ми приходимо до церкви саме по душевний спокій, знайдення розради, звести свою молитву до Господа. І це найголовніше і найперше, з чим ми маємо приходити до храму. Чому люди йдуть саме до нашого храму? Я неодноразово чув після кожної літургії від окремої людини, яку я бачив уперше у нашому храмі це те, що їм дуже сподобалось, їм усе зрозуміло, що вони довший час ходили до церкви у центрі, але тут їм набагато приємніше. Особливо після початку воєнних дій вони уже не мають бажання іти до церкви Московського патріархату. Ця ситуація на сході докорінно змінила загальне ставлення усіх до церков Московського патріархату на теренах нашої держави. На даний момент  кожний із нас робить вибір куди йому звернутись до Господа з молитвами про мир і спокій в нашій державі, про припинення війни. І я дуже сподіваюсь на те, що ми усі разом спільною молитвою здобудемо цю перемогу і довгоочікувані мир та спокій, і одним з кроків до цього буде розбудова нашого Українського Храму, в якому ми будемо звершувати наші молитви до Господа з цими проханнями.

Доводилось чути від людей в нашій місцевості, які зазвичай не ходять до церкви, що мовляв вони далекі від релігії. А розговорившись, вони зізнавались, що можливо б і ходили, але елементарно не знають, як до Храму зайти навіть, як вести себе в ньому, щоб не виглядати недоречно. Як говорити зі священником, і що потрібно робити під час служби. Їм ніхто про це ніколи нічого не розповідав. Що б Ви сказали таким людям.

Щоб приходити до церкви, до Бога нам не потрібно особливих конкретних навичок, без яких, як багато хто помилково гадає, їх не допустять до церкви, чи присоромлять, чи хтось щось не так подумає. Найголовніше це те, що ми йдемо до Господа зі своєю молитвою і ця молитва може бути висловлена своїми словами і вона буде почута Богом, бо вона іде від серця. Не кожна людина знає як правильно хреститись, не знає напам’ять усіх молитов, але в цьому немає нічого сором’язливого. Ми приходимо до церкви, щоб пізнавати Господа, навчатись нового і нічого страшного немає в тому, щоб про це запитати. Я завжди радий допомогти людям порадою, правильною підказкою, але прошу одного: не соромтесь за нею до мене звертатись. Ніхто нікого ніколи не засудить за те, що ти чогось не знаєш. Усі ми приходимо у цей світ і пізнаємо його завдяки знанням, які отримаємо повсюди: спершу в школі, потім у вищих закладах освіти і навіть на роботі, працюючи ми з кожним днем навчаємось, робимо помилки і звісно ж висновки з них. І так усе наше життя. І церква не є винятком нашого навчання. Вона є дещо більшим, вона наповнює нас духовними знаннями, які потрібні для нашого подальшого вічного життя. Закликаю усіх з задоволенням приходити і шукати розради у Господі, у молитві до Нього, а як правильно це зробити, будемо навчатися разом, бо у нас для цього попереду усе наше життя.

Я бачу на Ваших недільних службах, як декілька мам щоразу ведуть своїх малолітніх діток до причастя. Що вони знають про причастя такого, що можливо було б цікаво дізнатись тим батькам, які про це до цього часу нічого не знали?

Сам Господь наш Ісус Христос  сказав: «Не забороняйте дітям приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне.» Кожна дитина, починаючи змалечку, може і повинна приступати до Причастя, бо з цього моменту, коли вона приймає Святі Тайни, безперечно і міцно, тілесно і душевно поєднується з Господом. З цієї миті Господь стає на охороні цієї дитини, береже її, провадить дорогою правди і направляє на істинний шлях. Зі свого власного досвіду знаю випадки і чув історії, як хворі діти, приступаючи до Святого Причастя, оздоровлялись, незважаючи на невтішні прогнози лікарів. Святі Тайни є чудодійними ліками, оповиті молитвами, бо самі по собі являються Тілом і Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа. В момент прийняття Святих Тайн ми повинні розуміти, що споживаємо не хліб і вино, а саме Тіло і Кров нашого Спасителя у вигляді хліба і вина. Тому я закликаю усіх, великих і малих, приступати до Святих Таїнств Господніх, до Святої Сповіді та Святого Причастя, нероздільно поєднуючись у цих Святих Тайнах з Ісусом Христом.

Ну і наостанок. Ви нещодавно детально розповіли, коли і як потрібно пекти Паску і які обмеження існують по господарству приміром у Страстну п ’ятницю. Декілька слів скажіть, будь-ласка, як Ви радите поводитись в поминальні дні, які настають, у нас їх «гробками» називають.

Поминальні дні являють собою спомин про померлих, пам’ять про них. У ці дні найперше, що ми маємо зробити – це вшанувати їх пам’ять молитвою до Господа, щоб душі наших померлих родичів могли дістатись Царства Небесного. Як правило, у ці дні усі збираються на цвинтарі, ми спільною молитвою відспівуємо загальну панахиду за померлих і тоді кожен підходить до гробу своїх померлих родичів і складає там окрему власну молитву, запалює свічку. Мені стало дуже дивно, чесно кажучи, коли я побачив, як більшість людей тут проводять поминальні дні. Для мене це було новинкою, бо я побачив таке вперше, і чесно кажучи, це було неприємним досвідом у моєму житті і, на мою думку, занедбанням і очорненням освяченого місця. Щоб усім було зрозуміло, я говорю про споживання їжі і напоїв на цвинтарі. Місце, де спочивають померлі, освячене. Споживаючи їжу і напої на цьому місці, ми самі стаємо «мертвими», бо вбираємо в себе ту енергію разом із спожитим. На мою думку, померлих, похованих на цвинтарі, варто поминати молитвою, молячись за те, щоб їхня душа дісталась Царства Небесного; а за святковим столом, разом зі своїми рідними, ми можемо поминати наших померлих і вдома. Знаю також і те, що багато хто залишає на гробках їжу, говорячи, що то для померлих; але, на жаль, ця їжа тільки лиш приваблює бродячих тварин, які потім бігають по освяченому місцю і розтягують повсюдно залишки їжі. Щоб не виникало таких проблем, я б краще порадив віддати ці продукти тим людям, котрі цього потребують. Це звісно ж моя думка, але гадаю, що було б більше користі від того, щоб віддати тим, хто потребує. І їм буде приємно, і ви знатимете, що зробили добру справу. Господь все бачить, все знає і ніколи не забуває про добрі вчинки, здійснені людиною. Ще одне на чому я хотів би наголосити – це штучні квіти, вінки, які приносять на гроби. Цей штучний пластик шкодить нашому здоров’ю. Усі ці штучні квіти, вінки потім викидають і спалюють, випаровуючи в повітря шкідливі речовини, якими ми дихаємо. Від цього і виникає багато хвороб. Набагато краще посадити живі квіти, які не є шкідливими і радують наше око своєю красою. Але ще раз відмічу, що це тільки моя думка. Чи підтримати її, чи продовжувати робити так, як раніше, це ваш вибір. Але не забуваймо, що за кожний наш вибір ми несемо відповідальність і у даному випадку результатом нашого вибору буде наше здоров’я і життя. Бережімо ж своє здоров’я, життя і нашу природу і хай Господь береже усіх нас.