Завершується третій рік повномасштабного вторгнення.  В Лохвицькій громаді, яка налічує понад 100 працівників апарату міськради, має майже півмільярдний бюджет, ветеран  – наодинці зі своїми проблемами. До цього часу не існує умовно єдиного кабінету, куди міг би звернутися комісований військовий, поранений, батьки чи дружини загиблих. Де б взяли на себе вирішення  купи болючих бюрократичних питань цих людей, не відправляючи їх коридорами безкінечних кабінетів. Де б допомогли з юридичними послугами, реабілітацією, психологічним супроводом і т.ін.

Воно й не дивно. Чиновники і депутати Лохвицької міськради призивного віку ані добровольцями, ані за повісткою воювати не пішли. Виключенням стали староста одного з старостатів  та покійний нині начальник одного з відділів міськради.

Люди, які десятками років, керують громадою, не змогли адаптуватись до викликів жорстокої війни.

Не чутно, щоб громада виграла хоча б якийсь тендер в напрямку впровадження ветеранської політики. Не чутно, щоб хтось системно працював в громаді над створенням ветеранського простору, як це роблять громади по всій Україні.

Натомість  купівля на фронт двох автівок з салонів за доволі грубі гроші (30.07.2024 року, згідно єдиного веб-порталу використання публічних коштів, було придбано автомобіль Тойота за 1,6 млн.грн. та цього ж дня бортовий автомобіль Пежо за 1,6 млн.грн.). Чула обурення, мовляв за ці кошти можна було б не одне авто, а мінімум десять добротних придбати. Позірство з врученням бійцям фактично розходників (дронів) деякими працівниками апарату. Знову ж таки придбаних здебільшого бюджетним коштом. Волонтери, яким допомагають «бюжетним коштом», і які волонтерять «за свої»,  поділ їх на своїх і чужих. Дрібні кланові розбірки.

Але вочевидь, в’юнкі «ветерани» і «підростаюче покоління» лохвицької влади почали працювати над створенням лояльних до себе ветеранських організацій. Інакше, неможливо вважати співпадінням, що за два останніх дні відбулися два різних зібрання діючих військових і вже ветеранів російсько-української війни.

Мета зібрань одна – створення ветеранської громадської організації. Яка б могла реально, а не формально стати потужною структурою. Для впровадження інтересів, задоволення соціальних потреб ветеранської спільноти, а також родин загиблих захисників. Військовим ділити нічого, проблеми у всіх однакові.

Але з′ясувалося, що хлопці за крок від створення не однієї, а двох різних організацій ветеранів. Причому під час зібрання прозвучало, що влада дуже несхвально сприйняла намір частини членів ДФТГ і ветеранів зібратися в одному з приміщень Благовіщенської церкви ПЦУ в Лохвиці.

Спочатку сам факт такого «співпадінння» в проведенні двох різних зібрань майже одночасно прикро вразив. Але в ході відвертої чоловічої розмови обнадійлово прозвучали виважені діалоги між військовими, які були присутніми на обох зібраннях. Які, здалось, чітко розуміють і усвідомлюють, що штучне зіштовхування вчорашніх і сьогоднішніх бійців, хто б за ним не стояв, – спрямоване виключно на недопущення створення ЄДИНОЇ впливової ветеранської громадської організації в Лохвиці.

Яка безперечно має брати участь у формуванні  «порядку денного» життя громади.  І яка безперечно має бути незалежною від волі начальства. А не зручним інструментом чи маріонеткою в руках моральних інвалідів чинної влади.

Мудро і застережливо прозвучали слова Миколи Дмитровича Литвиненка, багатолітнього очільника спілки ветеранів ЗСУ, звернені до присутніх воїнів: «Чим більше буде спілок, тим меншу вагу вони матимуть». Микола Дмитрович в якості голови спілки, завжди стояв на виважених державницьких позиціях. А тому завжди був незручним для влади.

Під час зібрання виступаючі, серед яких більшість – безперечно люди совісти і чести, зійшлися на тому, що має бути створена одна дієва ветеранська організація на всю громаду. Сильна, впливова, вимоглива до будь-якої влади.

Цілком природнім і таким, що заслуговує на повагу, є бажання тих, хто пройшов пекло, бачити в своїй спілці виключно своїх побратимів, а не «ветеранів куликовських битв». Відмежуватися від тих, хто не був на фронті. Не дати використати себе тим пройдисвітам, які десятками років були владою і які особисто доклалися до того, що ми сьогодні маємо таку біду в державі. Прикро, але на зібранні не обійшлося і без таких.

І ключове питання, заради чого ветерани вирішили об’єднатися? Навіщо? Які конкретно задачі перед собою ставлять?

Якщо є чітке розуміння відповідей на ці питання і здатність грамотно самоорганізуватися і служити інтересам громади в цілому, діло неодмінно буде.

Будемо сподіватись, що нашим захисникам вистачить мудрості порозумітися в своєму колі, не розсваритися, не піддатися на подачки влади з бюджету чи заможних людей громади. Зуміють поставити себе, стати силою – буде і бюджетна підтримка, і повага людей.

Тотальна несправедливість і брехня – це те, що дісталося нам у спадок і сьогодні нас всіх доконує. Але так не має бути.

Далі світлини зібрання від 3 листопада 2024 року, на яких було започатковано створення Спілки ветеранів бойових дій російсько-української війни та членів їх сімей.

Створення ветеранської спілки  триває.

Єлизавета Сачура