Народе мій, Голодоморів свідок…
Страшна зима 1934 року голодною, лютою смертю водила свої хороводи по українських селах.
Подія, про яку піде мова, відбулася в той час у селі Андріяшівці, що розташоване на сучасній межі
Сумської і Полтавської областей.
Знесилена молода жінка з немовлям на руках, ледве борсаючись в снігових заметах,
підходила до прорубаної ополонки. Ось вона простягла над нею руку з немовлям, аби звільнитися
від непосильної ноші, опустивши її у воду. Але пальці не розтискалися, немовби їх скувало
стальними лещатами, а насправді то материнське серце «паралізувало» руки. Скільки часу
протримала жінка немовля над ополонкою – не відомо, але врешті-решт, гірко ридаючи, знову
пригорнула дитину до себе і важкою невпевненою ходою пішла до дому. То була моя бабуся
Наталія Батіжевська, дівоче прізвище Карнаух, а тим, змученим голодом немовлям – моя мама, що народилася в червні 1933 року. У жінки, яка поверталася з дитиною додому, давно були пусті
груди і немовля вже навіть не плакало, а квилило день і ніч від голоду, розриваючи серце матері.
Вдома порожньо хоч покотися, а ще двійко старших діток світять теж голодними очима і
весь час просять їсти. Допомоги чекати не має звідкіля. Чоловік, перший сільський голова, за те
що відмовився разом з активістами вигрібати в людей останнє, аби не бути арештованим і
розстріляним НКВДистами, кілька місяців до того подався до Сибіру, ховаючись там не один рік.
Звичайно він сподівався що дружині та його дітям допоможе її рідня, але не знав Василь Хомович,що після нього совітська власть візьметься і за них. Уся родина Карнаухів була розкуркулена і розвіяна по світах, як і мільйони інших українських сімей.
Заносячи дитинча до хати, Наталка побачила у сінях за дверима кілька замерзлих гарбузів,
які чи то не помітила раніше, чи просто забулася за них. Тож відрізала кусок гарбуза, обмотала
його ганчіркою і всунула немовляті в рота. Сама ж побігла далі по справах. Коли через кілька
годин повернулася, то в ганчірці вже нічого не було. Дитинча висмоктало того гарбуза. Отож,
можливо, завдяки тому і вижила моя мама.
Цю історію розповіла мені бабуся незадовго до того як пішла у Вічність, коли мені було
років 9-10. Взагалі вона була типовою українкою свого часу, віруючою, трудолюбивою жінкою.
Це вона в 1958 році, дізнавшись що я ще не хрещений, накричала на маму, коли та почала
говорити, що вони обоє вчителі, а тато ще й партійний. Отож бабуся домовилася з батюшкою,
сама понесла мене до церкви і похрестила, незважаючи на протести та побоювання батьків. Час від часу, згадуючи цю історію, не можу позбутися гіркої думки про те, на які нелюдські муки
прирекли комуняки, у свій час, наш народ. Це до якого стану треба було довести глибоко віруючу,
набожну людину, аби вона у безсиллі і відчаї, дійшла до думки про дітовбивство. Безперечно та
розповідь глибоко запала в моє серце, можливо в тому числі і завдяки їй, як це не було дивно,
відмінник і не комсомолець, я довго не вступав до рядів ВЛКСМ. А потім, в 19 років, «загубив»
того квитка. Коли в подальшому надходили пропозиції про вступ до КПРС – завжди чітко
відповідав, що ідейно ще не готовий до такого «відповідального» кроку.

Завершити цю розповідь бажаю, хоча ніколи не вважав себе поетом, віршем, написаним що
найменше 20 років тому, але за який не соромно і сьогодні.

Кому потрібна правда у наш час?
Питання аж ніяк не риторичне.
Жебрачити народ мій став не враз
І багатьом робити те не звично.
І в найми, за кордони подались,
Брати мої і сестри небораки.
Не плач, матусю, гірко не кривись.
Тож ми тепер, як і колись – козаки!
Одні Хмельницького нащадки, ті – Мазепи,
Та щастя йти до нас не поспішає.
Нам рідко носять діточок лелеки,

Нема добра в благословеннім краї.
Народе мій, Чорноболя заручник,
Народе мій, Голодоморів свідок.
Проснись і розтопчи ти цей гадючник,
Хоча б в ім’я своїх майбутніх діток.

Олег Лісняк, редактор газети «Лохвицький край»

Запрошуємо мешканців м. Заводського та жителів району 23 листопада о 16:00 взяти участь у
ВСЕУКРАЇНСЬКІЙ АКЦІЇ «ЗАПАЛИ СВІЧУ ПАМ’ЯТІ», яка відбудеться в центрі міста біля
пам’ятника Тараса Шевченка.

Оргкомітет