Три покоління яшницьких берегинь і лучанські відкриття
24 липня 2024 року етнографічна експедиція поспішала в Яшники. Вдруге.
Наші гості минулого разу так зацікавилися тим, що виконували яшничани і мехедяни, що пообіцяли неодмінно повернутися.
Пару тижнів тому в Благовіщенській церкві я зустріла Тетяну Сергіївну Коваленко. Ми обидві зраділи зустрічі і вона сказала: «Я стільки пісень попригадувала, коли вже кияни приїдуть?». Далі відтягувати було просто нікуди
.
.Шановна Ольга Олександрівна Литвиненко Оля Литвиненко і цього разу організувала надзвичайну зустріч. Запросивши не тільки виконавиць вже знайомих нам «Чарівниць», а й двох учасниць легендарних яшницьких «Берегинь», не дивлячись на їх досить поважний вік
Яка то була насолода слухати, як починали співати молодші, а їх спів підхоплювали старші. І подекуди нагадували молодшим колегам, що «слова в цій пісні раніше були інакші»
.
.Всіх нас вразили і нові пісенні родзинки, згадані Тетяною Сергіївною з її колегами.
А також феноменальна памʼять і гострий розум 86-літніх Берегинь. Здавалось, вони годинами можуть по памʼяті розповідати старовинні «народні» молитви, вірші, вітання, не кажучи вже про пісні. А як влучно і гостро вони жартували
.
.Їхні розповіді в деталях, як виготовляли домоткане полотно, що з нього шили, були настільки яскраві, що увесь процес буквально поставав перед очима.
Здавалось би Лохвиччина – не така велика. І відстань між Мехедівкою і Яшниками – не така й значна. Але 90 відсотків співаного і там, і там – було різним, цікавим, самобутнім. І прізвища всіх, хто через все життя проніс любов до пісні – питомо українські, що в дівоцтві, що зараз.
Та й самі виконавиці – вони неповторні. І всі – яскраві і харизматичні. Такі, яких неможливо забути.
Всі настільки захопилися, що довелося переносити наступну зустріч, яка вже була запланована в Луці.
«Лізо, ми знайшли людей, які знають стару веснянку і весільні пісні. Це старі пісні, які співали саме в нашому селі. І вони готові їх наспівати», – написали мені знайомі лучани, коли я шукала, з ким варто познайомити учасників етнографічної експедиції з Центр фольклору та етнографії ННІФ КНУ ім. Тараса Шевченка.
Так ми познайомилися з Володимиром Васильовичем Ковшиком і учасниками фольклорного колективу Лучанського будинку культури.
Перше враження – величезний помпезний будинок культури з часів «героя» – Савелія Сидоровича Головка. Як в його стінах могли вижити ті старі пісні? Адже безсумнівно тут зразково і показово лунали багатолітні прославляння партії і лєніна. Ну і лише дозволене партією «українське», для колориту.
Та слово за слово, сумніви поволі розсіювалися. Памʼятають тут і давні веснянки. І не тільки памʼятають. А й виконують їх, вплівши, як у вінок, місцеві назви свого і навколишніх сіл.
І весільні, «свайбяні», як не крути, а в кожному селі свої обрядові тонкощі)
Далі мова йде про те, як старі люди вдягалися, що і як носили. І тут свої сорочки, керсетки і юпки. В часи «розквіту соціалізму» їх вже мало носили. Згадують одну літню жінку, якої вже давно немає, яка до останнього вдягала свою ватяну юпку. І на той ще, старинний манір повʼязувала хустку.
А ще одна з жінок згадала своє босоноге дитинство з хромовими чобітьми. Які вдягала до школи. Батько щедро змащував їх дьогтем, щоб не промокали. А нагрівшись в теплому приміщенні, чоботи починали так «пахнути», що вчителька одного разу виставила її, малу дівчинку, за двері класу.
І це було в колись, до революції 1917-го року, заможному селі. Де як і в інших українських селах, до тієї клятої революції співати і молитися Богу було так само природньо, як дихати.
Поспілкувались наші етнографи і з мамою Вволодимира Васильовича, яка згадувала цікавинки про те, як колись було.
Не обійшлося і без традиційного застілля, бо «гості ж в хаті». І як колись, під час застілля, лунали пісні. І як же було приємно, коли гості заспівали український «жорстокий романс», а у відповідь, майже без паузи, господарі на той самий мотив заспівали їм пісню з абсолютно іншим сюжетом. Отаке воно глибинне спільне пісенне українське минуле, сучасне і сподіваємось, майбутнє.
Наприкінці етнографічної експедиції отець Всеволод Бігун, настоятель Благовіщенської, Іванівської та Різва-Богородичної релігійних громад м.Лохвиця запросив наших гостей відвідати унікальну не тільки для Лохвицької громади, а для Полтавщини дерев’яну церкву в Васильках.
Збудовану без жодного цвяха.
А наша землячка Оксана Оверчук, науковиця, викладач ННІФ КНУ ім. Тараса Шевченка, якій ми й завдячуємо тим, що співробітники Центр фольклору та етнографії приїхали саме до нас, а не в інше місце, «напитала» жіночок.
Які змогли б у Васильках заспівати старовинних пісень. Тих, що раніше саме в цьому селі співали.
І це було майже диво.
Тому що село пустіє на очах, місцевий будинок культури зачинений вже близько двох років. І здавалось би, що співати вже власне й нікому.
Ранком, 25 липня, Надія Сергіівна Прокопенко, Таїсія Іванівна Костюк та Ганна Яківна Пестич завітали до Храму Різдва Пересвятої Богородиці в Васильках.
І перше знайомство з гостями сталося саме тоді, коли Ірина Барамба, Daryna Saliy, Vasylyna Tkachuk (яка того таки дня була іменинницею) та Володимир Щибря заспівали прямо під куполом дивовижної церкви пречудові псальми.
Цього вистачило, щоб васильчанки, буквально запалилися цим співом. І прямо на порозі церкви, після того, як настоятель вже поїхав, назгадували і наспівали таких скарбів, які наші гості здається навіть не очікували.
І знову вже досить літні люди, які з їхніх слів, не співали вже більше двох років, проявили не тільки палкий інтерес до минувшини, але й чудову пам’ять, гумор, і неабияке вміння співати.
«А пам ’ятаєте, як коло річки заспівували, а бодаківці та хруляни у відповідь переспівували», – говорить пані Таїсія.
І згадують, і згадують, не втомлюючись. І оте неповторне «вигукування» в кінці веснянки згадали і відтворили.
І слова пісень давно забуті одне за одним зринають з пам’яті. А етнографи спрагло ловлять кожне слово, намагаються підказати, просять ще і ще раз згадати і переспівати оцей чи інший куплет, або мотив.
«А стільки люду було і на кожному кутку свої веснянки співали», – кажуть жінки.
Розповідають місцеву історію, як знімали дзвони з церкви. Усі чоловіки відмовилися. Але знайшовся один, який поліз їх знімати. І сам пропав, і його діти страшною смертю померли, згадують.
Цим жіночкам пам’ятніше велика кількість ферм, корів, тракторів. А на запитання, а що було до ферм і корів, згадують, що був господар на прізвище Морозов, його іменем куток названо. А ще пригадують пана Хоменка, ім’я якого також увічнене в назві іншого кутка села. Яка доля тих українських господарів – можна тільки здогадатись. А ті трактори і ферми – як були насильно, неправедно, на людському горі збудовані, так і пішли в небуття, залишивши по собі пустку і вимираюче село.
Та назавжди в пам’яті васильківців залишиться ім ’я Миколи Юрійовича Шміляка, який доклався до відновлення занедбаної будівлі церкви. Що її войовничі безбожники викорстовували для господарчих потреб. Бо духовних в них не було.
А також залишаться в історії імена людей, які продовжили життя цій унікальній будівлі.
Сьогоднішній день якої зараз невтішний. Так як утримувати її релігійній громаді – не під силу. А владі – від місцевої до державної, на неї абсолютно байдуже.
А пісні, співані в Васильках, впевнені, будуть збережені, і сподіваємось, отримають нове життя і дихання.
