Яких «старовинних» пісень співали в Мехедівці
Рівно рік минув з того часу, як етнографічна експедиція Центру фольклору та етнографії Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в липні 2024 року декілька днів працювала на Лохвиччині. Разом з Оксаною Оверчук, (наша землячка, безмежно залюблена в цю землю, саме вона натхненниця та ініціаторка цієї експедиції), Володимиром Щибрею, Василиною Ткачук, Дариною Салій ми мали змогу поспілкуватися з місцевими жінками і чоловіками, які ще пам’ятали, як в тому чи іншому селі співали колись.
Згадаємо, як це було.
23 липня 2024 року. С. Мехедівка Миргородського району.
На вході до сільського клубу – портрет Тараса Шевченка.
На чільному місці – Божа мати. Обидва портрети в обрамленні кролевецьких рушників.
До речі за всі ці три насичені дні етнографічних розвідок Лохвиччиною кролевецькі рушники – повсюди.
Нас зустрічає Микола Іванович Бган. З ним наші гості познайомилися ранньої весни, коли вперше приїздили на Лохвиччину. Разом з ним – дружна громада мехедян з Православної церкви України. Яка свого часу перша в колишньому Лохвицькому районі перейшла до тоді ще УПЦ Київського патріархату, витримавши і вигравши всі судові позови. А зараз саме ці люди власним коштом утримують чимале приміщення сільського храму.
Диктофон гостей працює безперервно, з ранку до обіду.
Розмаїття пісень, сюжетів, мотивів. І не тих, що «всі знають». А «старовинних», тих, що ще «бабусі співали». Здається, що пісням немає краю. Жінки готувалися. Список пісень перед очима. Наші гості час від часу просять повторити чи наспівати «на голос». Кипить робота.
Ловлю себе на думці, якою ж розкішною і соковитою українською мовою всі ці пісні написані. Зараз так смачно говорити і співати мало хто вміє.
А ще – ці жінки соромляться отак відразу заспівати «сороміцької» (уявляю їхню реакцію на написи на картонках, які продемонструвало наше наступне покоління після зухвалого голосування в стінах Верховної ради за обмеження повноважень антикорупційних органів). Хоча безсумнівно всі їх знають.
Окрема тема – одяг. Якими ж додільними і працьовитими були українки з давніх давен. Щоб з власноруч вирощених конопель і льону виготовити таке вбрання і стільки, щоб його вистачило до наших днів. І не тільки лежати, а ще й стати експонатом музею при Центр фольклору та етнографії.
І зразком для виготовлення реплік цього неймовірно красивого і вишуканого автентичного українського вбрання.
І так воно і сталося, ця сорочка «зачепила мене до глибини душі», можливо тому, що пуповина моєї мами в цих краях закопана, а в цій землі покояться мої пращури, що репліку ми на неї нещодавно таки зробили.
Наймолодшій з мехедян – 55 років. І молодших в цій громаді немає. Хто ж за декілька років цих пісень співатиме? Найболючіше питання, яке поставало скрізь. І воно на сьогодні – без відповіді.
Тому так поспішають етнографи і фольклористи, щоб встигнути записати і зберегти все, що ще можливо. І це вже не про роботу. Бо коли у свою відпустку замість моря ці люди їдуть в експедицію, це вже про чин і Служіння.
В кінці зустрічі – щирі обійми. Бо це вже одна хвиля, одна Справа, одна Любов.
Записи можна переглянути на нашому Ютуб-каналі:
Підбірка всіх записів, здійснених науковцями Центру фольклору та етнографії Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка на теренах Лохвиччини в різні роки – за цим активним посиланням.
Єлизавета Сачура
