Гетьманом української музики називають славетного полтавця, автора духовних гімнів України, Миколу Лисенка, який відійшов у кращі світи саме 6 листопада 1912 року у Києві. 

Нащадок козацько-старшинського роду, здобувши природничу (технічну) освіту, він став гуманітарним велетом української культури. Який дивовижно відчував мелодію і українське слово. Про нього говорять, що він завів  великого Шевченка в ноти. Саме йому завдячуємо публікацією перекладеної українською Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм Біблії. Він автор геніальних опер «Тарас Бульба» та «Різдвяна ніч». В часи, коли українську мову чавила імперія, він був одним із небагатьох інтелектуалів, родина якого послуговувалася виключно українською.

І заради ще більшої слави серед своїх сучасників він жодного разу не поступився своїм питомим українством. А саме, на прохання Чайковського і Римського-Корсакова він відмовився ставити свої опери на сценах Москви і Санкт-Петербурга за умови, якщо вони не йтимуть українською.

Там, де з’являлвся Лисенко, там відразу був хор. Лисенко розумів, що українці – хорові співаки, вони володіють дивовижним багатоголоссям. І він розумів, що ширячи оце хорове мистецтво, він підіймає дух українців, українці випростуються, українці виструнчуються, українці дістають крила і починають літати.

І лишається тільки гадати, чому не став саме цей духовний гімн України  Миколи Лисенка її офіційним гімном після проголошення незалежності в 1991 році:

Коли ховали Лисенка, попереду процесії йшов хор, який складався з понад тисячі людей, які з’їхалися в різних куточків країни. І коли вони заспівали, їх було чути у центрі Києва. Слід зазначити що Миколу Лисенка ховали під написаний ним же до річниці смерти Тараса Шевченка жалібний марш. Над небіжчиком читали Євангеліє і Псалтир українською мовою. Його труна була покрита червоною китайкою, тому що його ховали як козака і як воїна, бо його зброєю була музика. Він розумів, що сила хорового співу – це сила відродження українства.

Про це та інше в програмі на телеканалі «Рада» з циклу «Велич особистості» далі:

Отакою була справжня українська еліта, нищена і гнана. Про неї нині не модно говорити, бо вона повертає нас до нас самих. І нагадує нам про ціннісне і те, чим маємо живитись, щоб гідно Жити.

Єлизавета Сачура