Неділя, 16 червня, 2019

В Мережі оприлюднені 10 тез для Православної Церкви України

Православна Церква України отримала незалежність, якої прагнула останнє століття. Перед нею відкривається епоха нових можливостей і нових ризиків. Можливостей оновитися та стати всім для всіх, сіллю для світу. Але і ризиків законсервуватися в існуючій парадигмі або занадто зблизитися із державою, що несе небезпеку підміни Божого кесаревим і відвернення українців від Церкви. Церковні інтелектуали, вчені і прихожани оприлюднили в Мережі 10 основних тез, в яких виклали очікування позитивних змін в українському православ’ї», — йдеться в документі.

Нводимо його текст:

«Ми хочемо, щоби незалежність Української Церкви стало відправним пунктом для її оновлення та якісних змін, щоб вона могла краще виконувати свою місію – поєднувати людину з Богом.На наш погляд, для цього Українська Церква потребує таких змін».

1. Справжньої соборності. У теорії всі члени Церкви є Тілом Христовим, які виконують різні ролі. На практиці миряни, царственне священство, наразі виключені з більшості процесів церковного життя, а у відносинах між єпископами, священиками та мирянами панує жорстка ієрархічність, яка походить з часів самодержавства. Потрібні зміни, щоби всі члени Тіла Христова відчували свою цінність та відповідальність, маючи різні ролі, але рівну гідність. Церковна децентралізація, коли частина рішень з приводу церковного життя ляже на плечі самої громади, дозволить досягти цього.

2. Оновлення парафіяльного життя і євхаристійне відродження. У теорії, парафія – євхаристійна спільнота, основа Церкви, жива клітина її Тіла, її самодостатня одиниця. На практиці ж реальність парафіяльного життя (там де воно є) часто визначається настоятелем та закінчується богослужінням, а парафія залишається замкненою на собі. Ми бачимо, що шлях до ефективних змін у Церкві лежить у взаємовідповідальності єпископа, священика і вірян, прийнятті та заохоченні міжпарафіяльних рухів (доброчинних, молодіжних, вивчення Біблії, служіння людям з особливими потребами тощо), які, як кровоносні судини всередині Церкви, сприятимуть обміну думками та ідеями, щоб краще служити Богу та суспільству. Приклади таких рухів можемо сьогодні бачити в спільнотах «Віра і світло», «Тезе», «Синдесмос» тощо. На жаль, сьогодні подібні рухи майже відсутні в сучасній Православній Церкві в Україні, попри нашу історичну традицію церковних братств. Настав час це змінити.

3. Залучення вірян. Критика явища “номінальних православних” стала загальним місцем. Проте сучасна церковна практика – хрещень, вінчань, відспівувань – сприяє утворенню прошарку номінальних віруючих, які до Церкви ставляться як до бюро ритуальних послуг, маючи віддалене уявлення про її віровчення та моральні настанови. Нам у Церкві потрібно переосмислити поняття свого членства, щоби високе звання православного християнина було наповнене змістом. Необхідна катехизація як обов’язкова частина підготовки до цих Таїнств. Форми такої катехізації варто розробити, враховуючи позитивний досвід Помісних Церков.

4. Якісного перекладу богослужбових текстів українською мовою та богослужіння, яке промовляє до людини XXI століття. Літургія Церкви, безсумнівно, є великим скарбом, що містить кращі досягнення теології та поетики. Проте сучасна людина майже не розуміє і не сприймає цей скарб. І винні в цьому – не лише церковнослов’янська мова чи низька освіченість. Сама структура Літургії ділить церковну громаду на її активних та пасивних учасників, що спричиняє відстороненість від її змісту. Ми мусимо відновити ясність розуміння Літургії і всього богослужіння, зберігши повноту смислу та адаптувавши її до сприйняття сучасною людиною, відроджуючи українські літургійні традиції. Ми закликаємо активно шукати, як зробити Літургію більш зрозумілою для людей, надати вірянам більше можливостей розуміти й активно брати участь у спільній молитві. Задля долучення всіх нас до повноцінного літургійного життя, вважаємо, що необхідно творчо поєднати працю теологів, служителів Слова і всього народу Божого, зі збереженням різноманітності й свободи у Христі.

5. Посилення Христоцентричності та відновлення біблійної свідомості Церкви або Нова євангелізація. 85% православних номінальних християн не читали Біблію, або не можуть відтворити зміст Євангелія. На жаль, на тому місці, де мало би бути читання та вивчення Біблії, у багатьох вірян знаходяться повчання різних ченців і старців, міфологічні уявлення і забобони та елементи, що доходять до ритуалізму, або ж і гіпертрофована етнографічна, патріотична, або культурна складова.
Але Слово Боже є основним джерелом істини і натхнення Духу. Відповідно, ми потребуємо нової євангелізації православних християн. Цього можна досягнути, як приділяючи особливу увагу Біблії на богослужінні, так і сприяючи читанню та обговоренню Святого Письма поза ним. Для цього необхідна постійна праця удосконалення українських перекладів біблійних текстів та усього літургійного надбання Церкви, яке в Святому Письмі закорінене. У цій справі має бути простір для творчого підходу і відкритого богословського діалогу.

6. Відмова від парадигми «церковно-державні відносини», будь-якої «симфонії» візантійського чи західного типу, відмова від політизації Церкви. Насамперед, Православна Церква в Україні має свідчити про Царство Боже, про Його Правду, а не про минуще світу цього. Шлях до цього – вчитися жити у Христі, починаючи із семінарій та академій, щоби являти життя у Христі в храмах і поза ними, відновити і зміцнювати проповідання Царства Божого в академіях та на церковних амвонах. Православна Церква України як спільнота громадян України, що мають християнські цінності й переконання, а також право і покликання на їхнє проголошення, має відігравати активну роль у суспільних процесах і дискусіях на всіх рівнях, при цьому твердо стояти на ґрунті Христового Євангелія, любові та людяності, зміцнюючи мир і діалог у суспільстві
Пріоритетними мають бути стосунки Церкви і громадянського суспільства, а не Церкви та держави. Щодо держави Церква має відновити давнє служіння Заступника і Посередника у діалозі між державою і суспільством заради підтримки усіх громадян, їх захисту від насильства і репресій. Властиво український ідеальний приклад такої позиції – становище Церкви на Майдані.

7. Прозорості, підзвітності, єдності в різноманітності та представництва всього церковного народу.
Церква, яка також є суспільним інститутом, потребує підзвітності, відкритості, системи стримувань та противаг, убезпечення від зловживання владою. Чіткі правила, можливість виборності духовенства, справедливий церковний суд будуть сприяти вірянам Української Церкви зростати у благочесті та наближатися до істини. У цьому ключовим є переосмислення ролі єпископів як люблячих пастирів, які з перших вуст знають про проблеми церковного народу, знаходячись посеред нього і забезпечуючи його єдність.

8. Соціального служіння, активної соціальної позиції Церкви щодо різних питань суспільного життя. Члени Церкви мають навчитися мати і проявляти активну соціальну позицію в позитивних суспільних трансформаціях, будуючи суспільне життя на основі християнських цінностей людяності, свободи і справедливості, а також нести своє служіння як світло світові, допомагаючи знедоленим та освячуючи суспільство, відповідаючи на найгостріші проблеми сьогодення.
Всередині Церкви ми повинні орієнтуватись на принцип «менше пишних будівель, ближче до людей». Бо «не в рукотворних храмах Бог живе».
Важливо, зокрема для розуміння парафіян, рухатися до відкритого бюджету парафій і усієї Церкви. Постає питання про зміну акцентів у розподілі бюджету – насамперед на користь соціальних програм і проектів Церкви, а також підтримки рядового священства, яке перебуває у дуже складних фінансових умовах. Також важливо заохочувати взаємопідтримку парафій, мирян і духовенства, зокрема допомагати бідним парафіям та духовенству за рахунок багатших, створивши для цього особливий церковний підрозділ.

9. Реформи церковної освіти. Існуюча система церковної освіти постала у XVII-XVIII століттях. У наш час ця освіта не виконує своїх завдань – підготовки сучасних, відкритих, активних проповідників Слова Божого і віри православної, справжніх лідерів, що можуть очолити християнські спільноти у буремному та плинному світі. Можливості для церковної освіти мирян ще гірші. Але освіченість членів Церкви – передумова не лише до їхнього розуміння суті Церкви та віри, але і до діалогу зі світом. Ми потребуємо створення сучасного Відкритого Православного Університету, паростки якого вже має православна спільнота.

10. Діалогічності та відкритості.
Ми покликані до діалогу в любові з українськими православними, які до Православної Церкви України поки не приєдналися, залишивши ворожу риторику та антагонізм, спричинений суспільними розломами. Ми покликані реалізувати в Православній Церкві України такі підходи, які забезпечать співбуття, спілкування і співпрацю з усіма християнами України. Ми покликані до всеохопного діалогу з іншими Православними Церквами і християнськими спільнотами для відновлення єдності у Євхаристії, насамперед із Церквами апостольської традиції, але не забуваючи і про інші християнські спільноти. Ми покликані до діалогу з вірними нехристиянських релігій. Ми покликані до діалогу із секулярним світом, запрошуючи всіх громадян України знайти Христа і його любов серед нас, у помісній Православній Церкві України.
Відкритість, діалогічність, інклюзивність, готовність до критики і самокритики мають стати нашими основними принципами. “Для всіх я став всім, щоби врятувати принаймні деяких”, – ці слова апостола Павла мають стати для нової Церкви новою реальністю. Бо «любов перемагає страх».

В числі підписантів документу:

Костянтин Сігов, директор видавництва “Дух-і-Літера”
Архім. Кирило (Говорун), Професор університету Лойола Мерімаунт у Лос-Анджелесі
Аля Шандра, редакторка euromaidanpress.com
Володимир Волковський, філософ, науковець
Андрій Смирнов, історик
Георгій Коваленко, священик ПЦУ
Андрій Дудченко, пресвітер (священик) ПЦУ, викладач КПБА