Наближаються вибори, і градус напруги в українському суспільстві зашкалює. Як уже не раз бувало в нашій історії, українці готові пересваритися один з одним, від чого завжди вигравали їхні вороги. Так було сто чи навіть триста років тому. Так є сьогодні. Тож чому ми сваримося — і чи є спосіб примиритися вже сьогодні, щоб не чекати нового Майдану, який знову нас усіх об’єднає?

Є хороший вислів “у кожного своя правда”, і що ретельніше я вчитуюсь у дискусії в соціальних мережах, то більше в цьому переконуюся. Загалом варто виділити три сегменти українського суспільства, для кожного з яких можна сказати, що у нього є “своя правда”. І якщо п’ять років тому під час Майдану ці три правди були поруч, то сьогодні вони дедалі більше розходяться. І що більше наростає напруга між ними, то менші шанси, що переможе хоча б одна з них.

Перший сегмент і перша правда — люди, для яких найважливішими є колективні патріотичні цінності: мова, історична пам’ять, армія, томос для української Церкви тощо. Читаючи історію України, ми насамперед дізнаємося про те, як століттями українську національну ідентичність знищували, забороняли, принижували. І коли сьогодні вона почала відроджуватися, коли патріотична риторика залунала з вуст найвищих посадовців держави (нехай навіть вимушено і, можливо, не зовсім щиро), коли сьогоднішня українська держава почала ототожнювати себе з тими ідеалами, за які боролися січові стрільці, воїни УПА, дисиденти-шістдесятники, то це не може не викликати подиву, гордості й великої радості. Але при цьому не варто забувати, що колективні цінності не можуть підміняти собою необхідність проведення реформ, боротьби з корупцією, захисту прав людини. Бо це саме те, що відрізняє Україну від Росії, в якої є і “мова”, і “армія”, і “віра”. І якщо цим нехтувати, то Україна цілком зможе змімікрувати Росію, в якій гіпертрофовані патріотичні гасла прикривають диктатуру, корупцію, злодійство чиновників і безправ’я населення.

Другий сегмент і друга правда — ліберали, які на перше місце ставлять права людини. Це переважно освічена й активна молодь, журналісти, громадські активісти. Вони менше схильні ототожнювати себе з колективними цінностями й більше — з індивідуальними. Вони гостро реагують на несправедливість, надто якщо її ховають під патріотичною оболонкою, і здебільшого належать до середнього класу, який є рушієм демократичних змін. Томос для української Церкви їх менше зачіпає, ніж перший сегмент, адже вони твердять, що ми живемо у ХХІ столітті, а не, скажімо, у XVII-му, а демократична держава не повинна втручатися в релігійне життя. Їхні зусилля варті найвищої похвали — але водночас не можна забувати, що Україна, на відміну від демократичних країн західного світу, не має повністю сформованої національної ідентичності. Для Заходу колективні цінності вже давно є чимось усталеним, водночас у нашій країні вони тільки починають артикулюватися, причому це відбувається в умовах Майданів, війни за незалежність та численних внутрішніх і зовнішніх викликів. Тому держави Заходу можуть собі дозволити розкіш проводити політику, спрямовану переважно на захист індивідуальних прав, і набагато менше — на відстоювання своєї колективної ідентичності. Але ми цілком можемо втратити і одне, й інше, якщо в теперішніх умовах діятимемо за тією ж схемою. Адже свободою слова обов’язково скористаються ті, хто за гроші ворогів проводитиме наклепницьку і підривну діяльність, свободою зборів — ті, хто збиратиметься заради країни-агресора. І навіть епатажні форми мистецтва дають підстави для обурення, коли вони глузують з цінностей, за які гинуть сини України на фронті.

Третій сегмент і третя правда — найбідніші верстви населення. Для них реальністю є насамперед мізерний розмір зарплат і пенсій, захмарні ціни на ліки, продукти харчування і комунальні послуги, щоденна боротьба за виживання. Ці люди найбільше готові підтримати на виборах популістів і навіть продати свій голос за 500 гривень чи продуктовий пакет. І перший, і другий сегмент ставиться до них зі зневагою. Але, як кажуть, ситий голодного не розуміє! За півтори тисячі гривень пенсії можна хіба не вмерти з голоду — мова не йде про жодне достойне життя; а за тих 500 гривень, які бабусі заплатить популіст, вона придбає собі ліки, які її не вилікують, але хоча б тимчасово полегшать біль. Так само й мільйони українців, які працюють на низькооплачуваних бюджетних спеціальностях й чиїх доходів вистачає хіба на оплату комунальних послуг і кілька походів у супермаркет, не є нереалізованими невдахами. Без них країна просто не змогла б існувати — а перспектив покращити своє становище, надто серед мешканців сіл і маленьких містечок, не враховуючи заробітчанства і нечесних способів, і справді небагато. Але їм належить зрозуміти, що популістські обіцянки і роздача гречки — це шлях в нікуди, а зростання добробуту можливе лише за умов відсічі ворогу і формування дієвих державних інститутів. Тому їхні інтереси не суперечать, а співпадають з інтересами двох перших сегментів.

Є ще й проросійський сегмент, який мріє про повернення в лоно “русского мира” і відновлення братніх зв’язків з Росією — але я про нього не писатиму, бо не вважаю, що така позиція має хоч якісь підстави називатися правдою.

Звісно, між цими сегментами є безліч відтінків і перехідних форм. Проте важливо, що Майдан об’єднав їх усі. Одні насамперед чекали від нього визволення від колоніальної залежності Москви і формування національної держави, інші — демократії і прав людини, треті — покращення свого життя. Невдовзі, однак, стало зрозуміло, що три очікування не можна реалізувати одночасно і в повному обсязі. Але в цьому якраз і є їхній парадокс, що жодну правду неможливо реалізувати без двох інших. І якщо вони зазнають поразки, то також разом. Національна держава вимагає демократії, бо без неї вона перетворюється на різновид фашистського режиму. Демократія потребує національної держави, адже ніяких інших рамок для її існування світ ще не створив (глобальна демократія наразі залишається тільки мрією) — надто коли поруч ворог, який готовий знищити і демократію, і національну державу. А дві перші умови недосяжні, якщо в країні критична маса бідних людей, які є легкою здобиччю для популістів і маніпуляторів.

Тож три правди різні, але при цьому нерозривно пов’язані. Натомість ми розійшлися по своїх кутах, почали дивитися на світ зі своєї печери й поборювати тих, чия правда відрізняється від нашої, забуваючи (або не розуміючи), наскільки вона дотична до двох інших. Майдан породив великі надії, які цілком можуть стати великими розчаруваннями. І якщо політики ніяк не можуть об’єднатися й готові перегризти один одному горлянки, то, можливо, хоча б нам, громадянами України, варто прислухатися до Іншого і спробувати його зрозуміти!

Євген ЛАНЮК, Джерело: Збруч