Ми з заздрістю поглядали на старшокласників, а тому мимоволі знали, хто з ким зустрічається, хто кому подобається, хто куди поїхав вчитися.  Про Ларису знали, що вона хоче стати лікарем, хоча в її сім’ї лікарів не було, а вона вже двічі безуспішно намагалася вступити до медінституту. В кінці 80-х, потрапити до медінституту була надскладна задача, якщо ти не з сім’ї лікарів чи не мав «блату». Але Лариса не відступила від мрії. Певно тому, що це було її.  Лікарем вона стала. Справжнім і, перш за все, Сімейним в буквальному сенсі слова (тоді такого терміну ще не було). Бо не було сім’ї в мікрорайоні Червонозаводського (нині Заводське) з умовною назвою спиртокомбінат, де вона б когось не рятувала. Незалежно від пори року чи нічного часу доби. Безвідмовно, компетентно, без зайвих слів. Особливо довелося їй поморочитись з моєю родиною. Спочатку мамина хвороба, Ларисі доводилося бувати в нас мало не щотижня. Потім мамині й мої госпіталізації, операції, реабілітації – ніщо не пройшло повз її увагу. З’явилися діти, знову Сімейний лікар поруч. І в самі тяжкі періоди мого життя я з величезною вдячністю згадую саме її підтримку.

І сказати відверто, перший візит до молоденької стоматолога-лікарки я запам’ятала тим, що страшенно боялася. Тоді приватний стоматкабінет був в диковинку. Болючі лікування зубів після шкільних обов’язкових профілактичних оглядів, сидіння в чергах під кабінетом державного лікаря-стоматолога. А тут – ніякої черги, затишно і комфортно,  по запису, без болі, уважно і приязно, наче вона вчилася, щоб лікувати виключно мої зуби. Відтоді візити стали регулярними. І завдяки їй я зрозуміла, як важливо турбуватися і піклуватися самій за своє здоров’я.  А коли довелося дворічну донечку вперше вести до стоматолога, не вагаючись повела її до Ліди. Встаючи з крісла, дитя не просто не плакало, воно посміхалося. Як це вдалося лікарю – напевне знає тільки вона.  А далі були довгі роки поступового знайомства. Пізніше Ліда розкрила секрет: допоки пацієнт є виключно пацієнтом, доти лікування йде рівно і переважно успішно. Як тільки лікар прив’язався до пацієнта, він вже відчуває його біль. «Все дуже просто, в прийнятті рішень щодо лікування не повинно бути додаткових емоцій – ні хороших, ні поганих, бо саме ці емоції будуть накладати відбиток, повинен бути просто пацієнт, і все…Саме тому хірурги не оперують (в основному) своїх рідних. Перевірено», —пояснила мені мій Лікар. Вже пізніше поволі з’явилися спільно прочитані книги, побачені фільми, відвідані музеї і виставки, роздуми і мрії. І купа позитиву від спілкування.