Останнім часом в лохвицьких соцмережах з’являються фото ставка в Пестичівському. Рукотворної водойми, яка постала на місці колишніх чагарників і непролазного болота. А виносив і реалізував цю ідею – Володимир Зінченко,  Непересічна людина, яка, за його словами, грішна, як і всі ми, але щодалі, то все більше вірить, що все добре в цьому світі варто починати з Божою поміччю і Божим благословінням. 

Я щаслива людина, говорить Володимир Степанович. Коли о п’ятій ранку літньої днини я виходжу на двір, я не перестаю дивуватись цій красі, яка мене оточує. Вона наче надихає і сповнює силами на цілий день.

Навколо ставка вже споруджені чотири міні-будиночки, які сьогодні, на День святої Трійці, були заповнені невеличкими компаніями з дітками,  дерев’яними містками, з яких зручно рибалити. Хочеш – ось тобі вудка, рибаль, хочеш – візьми човна і попливи в «гузир» – ставок має мальовничий «ріг», по якому саме пропливав лебідь.

«Зараз лебідка висиджує яйця, тому туди краще не плисти, лебідь нікого не підпускає, сердиться», — говорить Володимир Степанович. Далі він розказує, як довелося ловити лебедів пізньої осені, щоб вони перезимували в сараї при садибі. «Не нападали вони на Вас, коли в сараї після волі опинилися?, — питаю. «Ні, — каже, — розуміли, мабуть, що ми їм не вороги».

І на ремарку про те, що мовляв нищать люди лебедів інколи тільки тому, що вони домашню птицю б’ють, Володимир Степанович говорить: « Під осінь вони з дикими качками потоваришували, щодня їм носив по два відра зерна. І як, бува, запізнюсь, коли, такий лемент зчиняють, що хочеш-не хочеш, а мусиш іти».

На фото: годівниця для риби і птахів

На одному з пагорбів  вітер колише  справжнісіньку червонокнижну ковилу. То це ж диво яке, не втримуюсь я. До Вас вже можна туристів возити заради ковили, говорю. Зінченко посміхається: « Ти б бачила, скільки тут сон-трави ранньої весни…»

Саме ранньої весни я й познайомилась з Володимиром Степановичем на вікопомній сесії Лохвицької міськради, де вирішувалося питання виділення землі під будівництво Українського Храму. Вразили мене тоді його проникливі слова, з якими він звернувся спочатку до громади, а потім  і до депутатів. Це були слова справжнього українця, після яких, як на мене, голосувати проти Українського Храму, жодна рука не піднялася (Але така, на жаль, знайшлася).

На фото: Володимир Зінченко виступає перед громадою 15.03.2018 р. 

Пізніше, я запитала у Володимира Степановича, хто йому написав такий влучний і проникливий текст. І пожалкувала про своє питання. Тому, що, напевне, образила мимоволі. «Сам написав», — швидко відрізав він. Як же інколи ми не виправдано не дооцінюємо людей… Скільки сил ця людина, не афішуючи, витрачає на те, щоб робити Добро.

Повертаючись,  я подумала, ніхто не знає, що буде на цьому місці через два-три й більше десятки років. Можливо, справу батьків підхоплять їхні діти. А якщо так не станеться, то слід Володимира Степановича Зінченка, його коханої дружини, про яку він без кінця згадував самими найтеплішими словами під час нашої короткої розмови, він вже ось є, він вже в цьому раю Пестичівському. Вони вже сьогодні, зараз, дарують людям Радість, і ця Радість можлива тільки завдяки їх щирій і відкритій Душі.  І дякувати Богу, що ці люди – посеред нас.

Наш Храм