Субота, 20 липня, 2019

Нерозкаяний

Його знову викликали до керівництва табору. Він не поспішав, бо знав, що там очікує. Знову намовлятимуть підписати покаяння. Знову там буде хтось із товаришів, які зробили це і вже ось-ось будуть на волі. Хоча навряд. З тих, хто міг підписати каяття, здається, вже всіх звільнили. Тому в таборі зеків тепер кілька, і всі так,і як він.
«Фанатики!» — зі злістю називав їх начальник. Його бісило, що тепер через якусь трикляту «перестройку» він, начальник табору, має ПРОСИТИ зеків підписати заяву. Він не має права аргументувати свого настирливого прохання ударом. Ідіоти у Москві геть оскаженіли — нещодавно звільнили за «неправомірне застосування сили» його колегу з іншого табору. Причому не тишком-нишком, а якнайгучніше (клята «гласность»!). Зміни в таборі означали тільки одне — серйозні зміни в країні. І не схоже, щоб це були зміни на краще для таких, як він.
Зеків зміни, навпаки, надихали, вселяли надії. Коли почалася кампанія з каяття, чимало відразу погодилися підписати: «головне опинитися на волі, а там побачимо». Більш упертих ламали — з допомогою товаришів, що розкаялися, чи навіть родичів, які приїжджали напоумити своїх близьких.
Але старий зек, який прямував до адміністрації табору, був незламний — «не підпишу!». Це єдине, що від нього чули щоразу після пропозиції начальника. Може тому, що вже не мав родичів, через яких можна було тиснути на нього. Та й не був великим оптимістом щодо змін в країні. Пам’ятав «полегшення» після смерті Сталіна, що закінчилося розстрілом в’язнів у Кенгірі.
Дійшов до дверей кабінету, де його чекали. Перед начальником лежав папірець з якимись текстом і ручка. Звично оголосив:
— Не підпишу!
— Підпишеш, — несподівано весело відповів начальник, — цього разу підпишеш. Та ти хоч глянь на папір!
Придивившись, зек зрозумів, що перед ним не стандартна покаянна заява, а щось інше. Невже ради нього переформулювали текст? От дурні, він не збирався нічого підписувати.
Але то був зовсім інший текст — акт ознайомлення з рішенням про ЗВІЛЬНЕННЯ. Термін його ув’язнення закінчився, але його продовжували утримувати в таборі, вишукуючи причини, щоб він, нерозкаяний, раптом не опинився на свободі. А зараз його звільняли навіть без тієї принизливої заяви!
Значить, не марним був завзятий спротив, навіть тоді, коли каялися найближчі та, здавалося, найміцніші. Він таки переміг кляту систему. І зробив це тут, у самому її серці, оточеному вишками та колючим дротом. Тепер у старого песиміста не було сумнівів — системі залишилося жити недовго й поза табором.

21 червня 2018 року Богдан Климчак, останній в‘язень комуністичного режиму, який вийшов на волю в листопаді 1990, помер. Вічная пам’ять,

Володимир В’ятрович, джерело