П’ятниця, 19 липня, 2019

Мої уроки Майдану: сподіватись, окрім як на Бога, варто на Людину в собі та на людей «одної крови»

Двадцяті числа лютого вже ніколи не будуть звичними. Той біль, відчай, розпач  і водночас ледве жевріюча надія і те чудо справжньої Віри переслідуватимуть мене до останнього. 

Самі яскраві спогади – це оті вибухи, які то посилювались, то замовкали на якийсь час. Наше помешкання понад Дніпром ловило всі ці звуки, які приносила до нас повітряна труба понад річкою. Цими днями  п′ять років тому вони майже не припинялись. День змішався з ніччю, і якщо вдавалося поспати хоча б декілька годин, то це було хоча якесь тимчасове полегшення і забуття.

Тривожні і зосереджені сусіди, які дуже обережно висловлювались, їдучи в ліфіт, і до кінця не розуміючи чи ми за тих «наших», що й вони. І навіть зазвичай доброзичливі і приязні «собачники», з якими щоранку і щовечора зустрічались на набережній, вигулюючи псів, наче позакривались в якісь свої внутрішні хатки. І спілкувались вельми неохоче.

Вільної хвилини я прилипала до екрану комп’ютера,  де постійно було відкрите Громадське. Тоді воно дійсно повністю виправдовувало свою назву.  І вдень, і вночі хлопці і дівчата стрімили з палаючого Майдану, кликали в студію відомих і невідомих, одіозних і нікчемних, намагались достукатись до солдафонів в погонах, в депутатських кріслах, до тих, хто по ту сторону барикад. І тримали таких, як я, у сконцентрованому стані. Слухаючи щоразу Яневського, я вчергове підбадьорювалась: «Ми не одні, нас багато, нас досить для того, щоб вистояти і пережити». А слухаючи щоранкові і щовечірні молитви, які служили священники УГКЦ і українських православної та автокефальної церков, я зовсім іншими очима побачила важливість їхнього служіння. А ще я чомусь з радістю слухала популярний в ті дні майданівський кавер «Палала шина», і для мене важливо було чути, що барикада «диких собак» не пускає. А коли «наших» вчергове тіснили ті «дикі собаки», включала повстанських пісень.

Я майже не була на Майдані. Я фізично не встигала. Була там декілька разів, щоразу підзаряджаючись тією потужною енергетикою, яку випромінювала та сукупність чужих рідних Людей.

18 та 19 лютого, незважаючи на мороз, людей не припиняли поливати з брансбойтів холодною водою, Майдан буквально палав. І я аж закипала, ну як вони можуть. І 18-го і 19-го складалося відчуття, що так звані опозиційні лідери, вже тоді недолугі і ялові, ніяк не можуть домовитись, кому ж з них чергувати вночі на Майдані. Тому що це було елементарно страшно і небезпечно. Я сердилася на себе, що мені не стає духу теж бути там тими днями. І ще більше занурювалася в роботу, щоб хоча б якось притлумити докори сумління.

Тоді ми частіше зідзвонювалися з друзями, які жили неподалік Майдану. Для нас головне було, щоб тільки на тому боці просто відповіли. І зовсім ніяково стало, коли дізнавалась, що тендітна Світлана, господарка квіткового магазину неподалік Банкової, разом з чоловіком виколупують бруківку і складають її в мішки…. Це не вкладалося в голові.

Дивуватись тоді було з чого. Приміром випадково дізналася, що мої однокурсники, досить успішні і небідні люди, які досягли чималих кар’єрних вистот, регулярно були на Майдані, 20 лютого – вчергове… Всі знали про людей, які зникають, яких знаходять мертвими, чуток також тоді ходило чимало.  Усвідомлюючи небезпеку, ми приготували кімнату для того, щоб забрати до себе кількох поранених, які тоді переховували в Михайлівському. Попросили друга їх привезти до нас. Виявилося, що таких охочих киян – ціла черга, в яку нас також записали. Зателефонували нам тільки через три дні, запитавши, чи ми ще готові. Звісно, що готові. Але наш поранений до нас не доїхав. Спочатку він погодився, але потім втік на Майдан, як сказала нам дівчинка-волонтерка, яка вчергове зв’язалась з нами.

А ще я пам’ятаю, як сердилася я, коли, проходячи повз кафе поруч з домом з собакою,  бачила в його вікнах молодих здорованів. Так і хотілося кинути їм в обличчя: «Чому ви тут сидите, коли вас зараз там так не вистачає…?». Я сердилася на увесь білий світ, на киян, чому їх так багато сидить по домівках, замість того, щоб бути там. І як відлягло від душі, коли на напівпорожній і знесилений вже Майдан прибули львів′яни…

В наглі смерті молодих хлопців я відмовлялася вірити до останнього. Адже цього не може бути, цього не повинно бути!!!! А потім були труни, багато трун. І ота срашна «Плине кача»… Я не можу її слухати…

В ті дні я, наівна, свято вірила, що янукович вмер назавжди, що його посіпаки розвіються, як попіл.  Що хто посміє тепер, після цих безглудих смертей знову красти у власного народу. А всі «регіонали» точно підуть «під суд народний – трибунал», а аж ніяк знову в депутатські крісла і на схеми. Адже отой увесь Майдан продемонстрував, що українці набагато краще дають собі раду без недолугих правителів. І от тепер уже нам вистачить розуму і сил зіп’ястись на власні ноги. Відгородитись нарешті від Москви раз і назавжди.

….

Коли я зараз чую від людей, що мовляв дав той Майдан, і взагалі він був даремний, я протестую.

Майдан змінив мене. І не тільки. На 5-му році війни отой Дух Майдану і Душі полеглих на ньому промовляють про те, що сподіватись, окрім як на Бога, варто на Людину в собі та  на людей «одної крови». Що тільки в купі ми сила. Що саме людська Гідність – той дороговказ, який виведе нас остаточно із мороку безнадії, відчаю і живитиме силу нашого Люду, який тільки власними руками збудує достойне життя.

Єлизавета Сачура, Наш Храм