Рівно рік як зухвалий покидьок-виконавець вбив Легенду України – Ірину Фаріон.

За рік біль не вщух.

Не вистачає її Правди, її аналітики, її певности, її харизми.

Слухаю її регулярно. Вона дала відповіді на те, що коїться і сьогодні. Чіткі відповіді. І те, що потрібно робити, куди і як рухатися. Вона продовжує надихати. І багато в чому завдяки саме їй, я не опускаю руки.

Все більше тих, хто її почали чути і розуміти. Особливо після 24 лютого 2022 року. Коли все, про що говорила, попереджала, застерігала, стало реальним. Коли у здатних думати спала облуда з очей.

Її вбила не Московія. Її вбили свої власні ментальні московити, ментальні регіонали всіх окрасів. Які і зараз – лише причаїлися, притихли, вдягалися у вишиванки. І які продовжують керувати у ці важкі часи, вони – при владі. По всій її вертикалі. Вони – повсюди у цивільному житті. Тому нам так важко. Тому гинуть найкращі, а ворог захоплює шматок за шматком українську землю.

Вони – не на війні. Для них війни немає. Вони умовно «продовжують грати в теніс».

Вони ще декілька років тому, переважно московськім язиком, ліпили з неї монстра, «нарвану», «скандальну».

Водночас подаючи суспільству, як нормальних, рабіновічів і медведчуків, ківалових, бойків і вадіків колісніченків. Які, по завданню москви, цинічно і пристрасно нівелювали нашу мову, знецінювали нашу історію, культуру і церкву.

І багато хто симпатизував останнім, приводив їх до влади і далі. І ненавидів її.

Хто сьогодні згадає, як в 2012 році Верховна Рада 236-ма голосами пркидьків-регіоналів дала якнайширші права московській мові в Україні?

Ми дозволяли і далі викидати українську історію і мову з програм вузів і шкіл вже навіть за часів ментального регіонала порошенка. Канали якого теж регулярно долучалися до її цькування.

А більшості з нас була «какая разніца».

Попри те, увесь час вона, неймовірно тендітна і крихка, глибоко інтелігентна і енциклопедично освічена, в режимі нон-стоп, ВОЮВАЛА, будила оспалих українців, била на сполох. Часто-густо наодинці. Бо Правда нікому не подобається. Робила огром просвітницької роботи. І чітко пояснювала, що ось вона – нова повзуча загроза.

Іі слова, її переконання: «Порятунок України – в побудові сильної мілітарної своєї національної держави. Яка давно побудована в Польщі, Німеччині, Великобританііі і інших країнах. На які саме тому ніхто не нападає».

Сьогодні вона потребує Памʼяти і осягання того величезного багажу, який встигла нам лишити.

Бо якщо її думки для більшости українців нарешті стануть своїми, москва впаде.

Світла памʼять Вам, Ірино Дмитрівно! І наша щира молитва

Для остаточної Перемоги України Ви зробили все, що змогли.

Єлизавета Сачура