«Оцю ікону, судячи з напису на зворотній стороні, було поновлено 22 грудня 1925 року стараннями А. Хоменка і А.М. Чекмез. А ця ікона створена 1906 року завдячуючи Василісі Котовій», – говорить Володимир Папушенко, завідувач науково-дослідного відділу реставрації творів олійного живопису Національного науково-дослідного реставраційного центру України (ННДРЦ). Показуючи відповідні помітки на іконах вірянам Благовіщенської релігійної громади ПЦУ. Це ваша жива історія, додає реставратор.

Матеріал Іван Теркун зберіг багатосотлітні скарби для Лохвиччини, тепер справа за нащадками отримав своє продовження.

Цілий минулий тиждень, включно з вихідними, в Благовіщенській церкві ПЦУ в Лохвиці працювали фахівці найавторитетнішого державного науково-дослідного реставраційного Центру над консервацією ікон. Вже не залишилося жодних сумнівів, що предмети живопису, тканини, книги, рушники, предмети церковного начиння, знайдені в дзвіниці Благовіщенської церкви в лютому 2024 року – це те, що прикрашало приміщення щонайменше чотирьох лохвицьких церков на початку 20 століття. І що потім кочувало і переміщувалося від церкви до церкви, від церкви до людей і навпаки, рятуючись від більшовицького руйнування.

Підтвердження цій версії, окрім припущень реставраторів, ми знайшли у виданні «Звід пам’яток історії та культури України: Полтавська область»: «Наприкінці 1920-х р.р. після того, як у державі розгорнулася боротьба з релігією, релігійні громади почали масово закриватися, а культові споруди пристосовуватися під клуби, музеї та об’єкти народно-господарського призначення. У відповідності з рішенням Лохвицького райвиконкому, під музей був переданий собор Різдва Богородиці в м.Лохвиці, який у 1923 р. за рекомендацією Центрального Пролетарського музею Полтавщини був взятий під охорону як пам’ятка  архітектури. У цей же час були закриті і всі інші церкви міста, а їх майно передане до музею. Після того, як у 1936 р. собор Різдва Богородиці було розібрано, частину музейної експозиції, що стосувалася церковних старожитностей, перенесли на зберігання до Благовіщенської церкви, де вони і перебували кілька років через те, що використати його не було можливості», – йдеться в книзі.

Під час німецької окупації в 1941-1943 років місцева релігійна громада відновила свою діяльність.  І храм використовувався за прямим призначенням аж до другої хвилі боротьби з з релігією 50-х років.

Можна припустити, що предмети культу та ікони, які були зібрані свого часу в Благовіщенську церкву, поповнювалися. Люди, які раніше переховували церковні ікони від знищення, могли їх повертати до церкви. І отець Іоан Теркун, найвірогідніше опікувався ними протягом майже 40 років свого служіння на Лохвиччині. Саме таким чином якась частина церковних ікон і начиння вціліла. І зараз поруч із зразками 19-го століття, ми маємо змогу бачити роботи 18-го, тобто такі, які пережили щонайменше три століття, купу воєн, лихоліть.

Чому московити все це занедбали, не цінували і в результаті не забрали з собою?

Відповідь очевидна. По-перше, переважна більшість робіт, за виключенням одиниць – саме української, а не московитської імперської школи іконопису. Ікони, професійні і народні, виконані у стилі українського бароко, козацьких традицій. Для московитів, на щастя – це не цінність. І по-друге, примітивний рівень освіченості і культури. Який не дозволив московитським попам і їхній пастві розгледіти цінне і важливе. Ще б трохи – і Лохвицька громада ніколи  б цих знахідок не побачила.

Де взяли кошти? 

Маючи експертне заключення реставраційного центру, спеціалісти якого в лютому 2025 року ретельно оглянули знахідку, ми звернулися до голови громади Віктора Радька, а також до притомних депутатів. На зустрічі у голови на початку липня вирішили, що найоптимальніший варіант – нафтогазові компанії та агрохолдинги, які заробляють на теренах громади, долучаться, як меценати, напряму до угоди з державним реставраційним центром. А реставратори водночас резервують час для поїздки в Лохвицю.

Для розуміння, станом на зараз на всю Україну близько 240 сертифікованих реставраторів на близько 500 державних і комунальних музеїв. А всього за даними Мінкульту в Україні приблизно 1500 музеїв, якщо враховувати музейні підрозділи установ. На додачу, розуміючи, що реставратори сьогодні працюють в режимі швидкої допомоги, бо потрібно терміново евакуювати музейні цінності з прифронтових регіонів. Тобто, потрапити в їхній графік – теж дуже непросто. Але реставратори пішли нам назустріч. Бухгалтерія ННДРЦ надала релігійній громаді відповідний проект угоди, який був одразу переданий В.І.Радьку для роботи з бізнесом. Скажу відверто, маючи досвід спілкування з головою громади, великих сподівань, що він дотримає слова, не було. Тим більше очікувати, що ціннісною культурною спадщиною зацікавиться і заопікується нинішня влада громади та депутатський корпус, не доводиться. Вочевидь, справжня культура – не з їхнього світобачення.

Варто поглянути, в якому стані десятками років перебуває Лохвицький краєзнавчий музей, повільно перетворюючись на музейний експонат.  Не кажучи вже про історичне приміщення нинішньої центральної бібліотеки, щоб зрозуміти, що культура безмежно далека від тих, хто сьогодні приймає рішення в Лохвицькій громаді.

Чуда не сталося. Через місяць після зустрічі Віктор Іванович в присутності декількох депутатів «розписався» в повній безпорадності і незацікавленості долею незрозумілих для нього предметів. Дарма, що це надбання всієї Лохвицької громади, неоціненна культурна спадщина, яка пережила не одне століття. Це ікони, на які молилися багато поколінь лохвичан, які були збережені попри всі лихоліття мужніми і гідними людьми.

Тим часом реставратори вже заразервували час для Лохвиці. І не лишалося нічого іншого, як звернутися по допомогу до присутніх на зустрічі депутатів. Які зрозуміли непересічність моменту. І не вагаючись суттєво допомогли, як власними коштами, так і власним баченням, як спробувати долучити свідомий і відповідальний середній бізнес. Історія порятунку наших скарбів в персоналіях свого часу буде оприлюднена. За кожну витрачену гривню, як і за хід робіт, благодійники  отримають повний і детальний звіт.

Нащадки точно знатимуть імена тих, хто власним коштом і доброю волею врятував історичні і художні скарби Лохвицької громади. Саме ці люди, на моє переконання, і є надією на світле майбутнє громади.

А де гарантія, що нічого не зникне?

Співпраця релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада ПЦУ в м. Лохвиця» та державної установи – Національного науково-дослідного реставраційного центру – суто офіційна, базується на укладених угодах. Всі предмети старожитностей – обліковані, паспортизовані і після вивчення і надання  консерваційно-реставраційних послуг, вже є частиною недержавного музейного фонду України. Що тягне за собою повну відповідальність власника, тобто релігійної громади, за їх збереження.

Що далі?

Наразі список паспортизованих експертами ННДРЦ художніх експонатів налічує 101 одиницю. Аварійних, такі що інтенсивно осипалися і які потрібно було першочергово негайно рятувати – 61 . За минулий тиждень четверо реставраторів, працюючи включно з вихідними днями, законсервували 39 робіт. В наступний приїзд мають бути завершені консерваційні роботи решти – 22-х аварійних робіт. Після чого почнеться поступова реставрація робіт, з врахуванням рекомендацій експертів-реставраторів (і це не якійсь захмарні кошти).

Паралельно вже зараз необхідно шукати приміщення для організації в Лохвицькій громаді сучасного комунального музейно-виставкового простору. Який би поєднав у собі все найцінніше, що дісталося у спадок громаді, вціліло і має бути передане нащадкам. Поруч з експонатами  діючого краєзнавчого музею, мають експонуватися і церковні старожитності нині Благовіщенської громади, поновлені реставраторами.

Для того, щоб жителі громади, гості могли не тільки побачити історію нашого міста через призму історичної і культурної цінності старожитностей. А головне, з метою просвітництва, вивчення локальної історії, пізнання своїх коренів, пошуку джерел сили, передусім школярами, молоддю і небайдужими лохвичанами.

Єлизавета Сачура