В португальському Порту є міст, збудований Ейфелем. Саме тим, який пізніше збудував легендарну вежу в Парижі. А ще Порту – це батьківщина Портвейну.

Після ночівлі за 300 км від Будапешту, в обід ми з племінницею вже дісталися столиці Угорщини. І мали півдня на те, щоб прогулятися ним, в очікуванні літака до Порту.

Сонячний – не холодний і не спекотний Будапешт. Буяння свіжої зелені, безтурботні люди навколо переконували, що Життя вирує. І що Вдячність – це неодмінний прояв цього виру. Так само, як і випробування, через які маємо всі пройти. Кожний – в свою міру.  

А ще – архітектура:

Що вразило? Проїзд для українців у громадському транспорті Будапешту – безкоштовний. Громадський транспорт в цій країні – для людей: надзручний і комфортний. Трамваї – всюди. Вони посередині основних проїжджих шляхів. Ходять за розкладом, з невеличкими інтервалами.

Метро – глибоке. І струмочками по ескалатору групки дітей – десь 5-6 класи. І дуже багато дорослих з ними, які їм посміхаються і вочевидь їм раді.

Мультикультурне місто. На вулицях – представники всіх континентів, лунали різни мови, чули й українську.

Дістатися до аеропорту з центра міста дуже зручно: автобус-експрес, 40 хвилин і ти в аеропорту.

Їжа не дуже сподобалася. Зі смакотою рідної, української, – не порівняти. Але порції чималі. І любителям зеленого шпинату і печеного буряку – не варто хвилюватися, все це є.

Каzапів чули дуже рідко. Правда, двічі могли засмутитися: саме в той день, 9 травня, поблизу памʼятника радянським «визволителям» в центрі міста – квіткова інсталяція каZапської ганчірки і біля неї “на бойовому чергуванні” – кілька вочевидь професійних «плакальників». Засмутилися, обійшли цей вертеп стороною. Пізніше дізналася, що геть всі пам’ятники “визволителям” в Угорщині поновлено/відреставровано коштом рф, а підрядниками виступили фірми, пов’язані з нинішньою угорською владою. Тому все те радянське, від чого нині нарешті позбавляється Україна, стрімко відроджує уряд Орбана. Наче чекає на “своїх”. А може – і без “наче”.

Ще з неприємного. КаZапська пропаганда – в гаслах з портретом Зеленського: якісь “добродії” закликають громадян Угорщини не допустити прийняття України в ЄС. За цими плакатами, як нам пояснили місцеві українці, також стоїть правляча влада Орбана… Одразу подаю текст, як його переклав Гугл-перекладач:

В аеропорту коло нас, не встигла одна привітна українка, яка летіла до Гамбурга, піти на свій рейс, побажавши нам щасливої дороги. Як одразу на її місце сіла інша привітна українка. Яка неймовірно зраділа землякам. Розговорилися, летить до брата, який вже понад 15 років живе в Португалії. Торкнулися теми, чи планує він повертатися в Україну. Каже, ні. Раз не був з Україною, коли їй було тяжко, то не матиме морального права повертатися, коли це лихоліття мине.

В очікуванні рейсу до португальського міста Порту, де розпочнеться Каміно, забронювали перше житло на маршруті. Націлившись пройти в перший день стежки 27 кілометрів.

Рейс з Будапешту до Порту тричі переносили. Затримка рейсу обумовлена тим, що летіли лоукостом, найдешевші квитки. Літак літає нон-стоп. Тому затримки поволі накопичуються і це загальновідома практика.

Літак сів в Порту на дві години пізніше запланованого, о 23.40. Якби сів, як планувалося, вчасно, ми в добиралися до орендованого житла на метро. (Кімнату, як і перельоти забронювали і оплатили півтора місяці тому). А так довелося взяти таксі. Це була новісінька Тесла, від таксі UBER. І 25-и хвилинна поїздка обійшлася нам аж в 11 євро. В Києві – така сама поїздка вночі, та ще й з аеропорту коштувала б – мінімум вдвічі дорожче.

Так як різниця в часі між Києвом і Порту +2 години, то заснули ми десь о 3-й ночі по Києву.

10.05.25. День знайомства з Порту. В холі будинку, де зупинилися, як і в багатьох інших будівлях – круглий скляний купол на даху.

В умовах підвищеної вологості (Порту розташоване по обидва береги річки Дору) така конструкція забезпечує доступ прямого сонячного повітря зі стелі в приміщення. А сонечка тут багато. І відносно тепло. Тому опалення – зазвичай природнє. Плюс кондиціонери. Без централізованих систем опалення.

Зранку температура повітря близько 15 градусів, накрапав дощик, людей було мало. Але дощ для цих місць річ дуже швидкоплинна. І тому вже за декілька годин сяяло сонце і на вулицях було велелюдно.

Ми одразу пішли до Центрального собору в середмісті. Собор 12 століття, молодший від київської Софії щонайменше на століття.

Саме звідси і розпочинається «стежка Якова», яку можна пройти трьома основними маршрутами. Тут же ми одразу придбали паспорти пілігримів (тобто, паломників) і ракушку (символ паломників). До речі, куди йти, вказують ось такі позначки прямо на бруківці:

Правда, довелося постояти в черзі, яка досить динамічно рухалася:

Архітектура міста вражає. Таке відчуття, що ті, хто його будував, один поперед одного  намагалися збудувати найпомітнішу і найкоштовнішу будівлю / храм у місті.

Тому стільки краси, яка тримається століттями в історичному центрі. А інакше не могло і бути. Португалія, а зокрема Порту – в минулому найбільша морська імперія протягом кількох століть. Відкриття нових земель і бурхливий розвиток торгівлі сприяли карколомному збагаченню тодішніх підприємців. Вишукана архітектура, а ще – порцелянові мозаїки на фасадах. Стіни буквально облицьовані порцеляновими кахлями. З самими різноманітними візерунками і кольоровими гамами.

Подалі від центру – є занедбані вулички. І навіть в самісінькому центрі – трапляються нетрі. Бачили також бідних людей, яким волонтери роздавали їжу. Але це вже не дивина, так як і в Києві таке саме вже є. 

Є декілька парків, з красивими напів тропічними деревами гігантських розмірів. 

Повсюди – вуличні музиканти:

А це черга у відому книгарню Гаррі Потера:

Багато людей з різних континентів, Які повсюди на основних видових майданчиках. Каzапську чули зовсім рідко. В основному – португальська, німецька, французька, італійська. Розмови завʼяpуються легко. І я була вражена, як племінниця вільно спілкувалась італійською, коли з нами заговорив італієць. Який жалівся, що Порту красиве лише в центральній його частині). Але подивитися, насправді, є на що:

Обідньої пори – що в Португалії, що в Іспанії – традиційна сієста. Якої притримуються навіть місцеві коти))):

Одна з красивих атракцій – це залізничний вокзал з понад 20 тисяч керамічних плиток у вигляді панно. На теми історичних баталій з історії Португалії:

Під вечір – традиційне бурхливе пожвавлення. Туристи з усього світу дегустують величезне різноманіття знаменитого португальського портвейну. Я навіть не здогадувалась, що портвейни бувають ще якісь, крім червоних. Виявляється, і білі, і молоді, і сухі, і напівсолодкі, і солодкі, і рожеві. Та й взагалі їх безліч видів. Та я невеликий поціновувач, тому розказати більше про ці напої не вмію. Подають їх або з набором сирів, родзинок, невеличких хрустких хлібних паличок, або з мʼясними нарізками. В залежності від сорту вина і побажань тих, хто їх дегустує. Ми теж себе спробували в ролі дегустаторів:

В місті – декілька знакових видових майданчиків. Де можна побачити красивезне Порту з різних ракурсів. 

Один з найвищих – культове місце, куди збираються жителі і гості міста, щоб помилуватися неймовірним заходом сонця. Ми також завершили день заходом сонця. Сонечко проводжали на пагорбі саду Морро. Діставшись туди по легендарному мосту через річку Дору.

Конструктором мосту був Гюстав Ейфель. Той самий, який пізніше сконструював знамениту вежу в Парижі. 

Одного дня вистачило, щоб на всіх знакових локаціях побувати, пройтися вздовж обох набережних і нижньому та верхньому мостах через красуню-річку Дору. 

Пізніше, на стежці, за декілька днів, ми зустріли ще один міст, який сконструював Ейфель. Але про це далі.

Єлизавета Сачура, травень 2025 року

Каміно/ Шлях/ Частина 1