Ще декілька років тому представнки лохвицької влади промовисто ігнорували вшанування пам’яті закатованих московією українців в часи штучно влаштованих Голодоморів. Потім вони почали приходити цього дня типу самі від себе. А вже другий рік поспіль на спільний молебень до братських могил померлих від голоду лохвичан йдуть працівники бюджетних установ, бо «треба бути».

Так це було у 2020-го року:

А це світлина 2023-го року:

2024-й рік:

А це 22 листопада 2025 року:

Сьогодні, не дивлячись на дощ та відсутність оголошень, люди, здебільшого бюджетники, організовано прийшли.

До чести небагатьох здорових сил в Лохвицькій міській раді, цьогоріч коштом громади місце братської могили закатованих українців біля «першої школи» було нарешті облаштоване мармуровим пам’ятним знаком у вигляді козацького хреста. А також упорядкованою територією навколо нього. Дякуємо за це особисто пану Юрію Шрамку і комунальникам. Сподіваємося, що дійдуть руки у міської влади і до упорядкування інших місць пам’яти про вбитих голодом.

А от цьогорічна організація траурного мітингу виграла б конкурс на самий недолугий і примітивний, якби такий проводився. Відчувалося, що це дійство робиться «на відчепись», без душі і серця.

Ніхто не запросив присутніх підійти до братської могили. Ніхто не подбав про те, щоб люди могли належно згадати померлих, об’єднатися у своїх переживаннях щодо цієї спільної трагедії.

Ведуча, повернувшись спиною до братської могили, коло якої стояли люди, які роками йдуть до неї цього дня, пробубоніла по папірцю нікому не потрібні мертві слова.

Голова громади не виступав (воно й на краще). Натомість першим накивав п’ятами, поспішав напевне відмітитися далі, щоб пошвидше завершити це мабуть чуже для нього дійство.

Поривалась звернутися до присутніх сестра вбитого Героя і дружина чоловіка, який воює, та ніхто такої можливості їй не надав. Традиційно не було депутатів. Очікувано і зрозуміло, що не прийшли, як не ходили й раніше, депутати забороненої партії регіонів.  Але й інші депутати теж не прийшли…

Дуже повільно ростемо ми, як громадяни своєї країни. Але, якщо і «знову не так», як безпорадно запитав мене один із присутніх по закінченню заходу, то очевидним є таке: нам всім треба рухатися  зараз набагато швидше. В осмисленні того, ким ми є, щоб хоча б не втратити вже завойоване.

Єлизавета Сачура