Вівторок, 3 Грудня, 2024

Для очільників і депутатів Лохвиці радянські партизани – й досі герої?

В це важко повірити, але на порядку денному чергової сесії Лохвицької міської ради є питання, яке свідчить: або про совковість. Або про невігластво. Або й про дрібну особисту помсту за повернуту українцям церкву в Лохвиці. Або й про ворожість до українства тих, хто сьогодні керує громадою. Бо чим інакше можна пояснити витрату купу часу і ресурсів на те, щоб перейменованій Полтавською ОВА вулиці Партизанській на честь благочинного Лохвицького і Чорнухинського, митрофорного протоієрея, настоятеля Благовіщенської церкви Іоанна Теркуна (в миру Івана Максимовича Теркуна), повернути її назву з 60-х років. На честь радянських партизан – НКВС-івців…

Ще одного брехливого пропагандистського міфу, який, напевне, до останнього не вивітриться з голів деяких наших співгромадян. І міцно засів там з купою іншого брехливого мотлоху.

Нагадаємо, в кінці липня ми по неволі стали свідками якоїсь дикої ситуації з «народного обурення» перейменування цієї вулиці, намагаючись зрозуміти, стихія це була чи провокація.

І наразі ми спокійно сприймемо будь-яке рішення.

Кожний депутат сам здатен обрати для себе – проголосувати за повернення в срср, до радянських партизанів – НКВС-івців, чи віддати шану людині, яка самовіддано служила лохвичанам протягом 43 років. Попри гоніння і поневіряння у часи радянської влади. І пішла в засвіти далекого 1998 року. Що не завадило, до речі, нинішнім очільникам громади в нікчемних паперах, поданих до Полтавської ОВА, затаврувати його, як московського попа. Схоже, в цих очільників когнітивний дисонанс. Будучи прихильниками вже сучасної версії УПЦ МП, вони таврують московитом покійну людину. Яка за спогадами всіх, хто його пам’ятає, служила Богу і людям. І аж ніяк не московській церкві.

А щодо партизан, то, коли будете голосувати за “вулицю Партизанську”, названу на честь нічим не підтверджених “подвигів” партизан на чолі з місцевим “чекістом”, поцікавтесь, що ж про них відомо хоча б мовою документів. 

Є така книга “Полтавщина в роки другої світової війни” (1939-1945), видана видавництвом «Дивосвіт»  2010-го року.  У вільному доступі в мережі.  Її автор Віктор Ревегук. Відомий та авторитетний полтавський історик, кандидат історичних наук, на жаль нині покійний. Він ретельно, на основі архівних даних, дослідив і виклав правдиві факти, які розвінчали радянський міф про “героїчний спротив радянських людей німецько-фашистським окупантам” на наших теренах (“Розділ IV. Антифашистський рух опору”). Наведемо лише невеличкі, але характерні уривки з неї:

“…Формування партизанських загонів на Полтавщині почалося в серпні 1941 року. Ним займалися безпосередньо перші секретарі райкомів КП(б)У і начальники райвідділів НКВС. Під час перевірки органами НКДБ стану винищувальних батальйонів з бійцями проводилися індивідуальні бесіди на предмет залишення їх в тилу ворога для ведення партизанської війни. В першу чергу відбиралися колишні партизани часів громадянської війни. Станом на 11 серпня 1941 року в партизани зголосилося піти 2267 чоловік, з яких було створено 62 загони, 113 диверсійних груп (412 чоловік), які мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, і 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога» (Забігаючи наперед додамо, що ця цифра, в часи Хрущова- Брєжнєва казково зросла, і кількість партизан зростала як гриби  після дощу. І якби ср-ср не розпалось, то цілком вірогідно, що їх було б ще більше – прим. автора).

“…Принцип підбору командних кадрів для партизанських загонів був чисто номенклатурний: партійні функціонери (перші або другі секретарі райкомів), які не мали ні військових знань, ні досвіду, але могли командувати всім, призначалися не лише комісарами, але й командирами партизанських загонів. Самі загони були дрібними, формувалися наспіх, не мали відповідного військового вишколу, спеціальних засобів боротьби і зв’язку…”

“…Згідно рішення ЦК КП(Б)У, для потреб підпільників і партизанів були виділені цінності, що зберігалися в Полтавському обласному відділенні Держбанку, в тому числі з Полтавського краєзнавчого музею, евакуйовані з Кіровограда та здані населенням у фонд оборони, — всього на суму близько 100 тисяч карбованців…» 

Все це було бездумно втрачено. Наприклад, «У Козельщинському районі для партизанів заготовили 4 бочки оселедців, 4 лантухи цукру, 20 пудів сала і 3 ящики цигарок; у Новосанжарському — 3 тонни борошна, 2 тонни м’яса-солонини, 1,5 тонни цукру, 400 кг масла, 400 літрів горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети і 80 гвинтівок; у Чутівському — 2 ручних кулемети, 28 гвинтівок, 200 гранат, 20 ящиків патронів, 500 кг борошна, 400 кг солі, 300 кг цукру, 200 кг м’яса-солонини, 100 кг сала, 600 літрів спирту, 5 ящиків цигарок, по 4 ящики сірників і махорки, 10 полушубків, 100 метрів мануфактури, 150 кг шкіри і 50 шапок [6]. Проте не всі запаси зброї і харчів, які призначалися для партизанів, вдалося своєчасно вивезти до лісів і надійно заховати. У Лубнах вони до останнього дня евакуації зберігалися на складах і були захоплені німцями…»

«Більшість закладених баз була видана німцям уже в перші дні окупації…». 

Як же діяли партизани?

«Зіньківський партизанський загін мав очолити перший секретар райкому партії П.Т. Сороковий, але при наближенні ворога він утік у глибокий радянський тил і пізніше був виключений з КП(б)У. Першим секретарем підпільного райкому партії було призначено В.Я. Сука, а другим — А.Й. Погребняка. Всього для підпільної роботи на Зіньківщині було залишено 15 чоловік, які одночасно мали скласти і партизанський загін. З приходом німців ніяких активних дій проти них партизани не чинили, тому що разом з базами були видані зрадниками, і поховалися по глухих селах району: Загрунівці, Лютенських Будищах, Троянівці та Хмарівці…»

Створений у Лубенському районі партизанський загін мав очолити секретар райкому КП(б)У У. Цімма, але він дезертирував при наближенні німецьких військ. Залишені без керівництва партизани розійшлися хто куди в перші ж дні окупації… »

В Оболонському районі заздалегідь було створено п’ять партизанських груп по 12-16 чоловік у кожній, але, як вказувалося у звіті райкому партії від 21 листопада 1944 року, “до роботи вони не приступили, а у вересні 1941 року припинили своє існування з причин неорганізованості керівників цих загонів, непідготовленості самих загонів і боягузства комуністів…»

Але залишилася купа документальних свідчень про звірства загонів, сформованих із зайд-“чекістів” на теренах Полтавщини.

“...З терору проти місцевого українського населення почав свою діяльність і загін чекістів імені Будьонного із Запоріжжя, який протягом 7-18 вересня був сформований обласним управлінням НКВС у кількості 53 чоловік. 20 з них складали кадрові працівники НКВС, а решту — робітники місцевих заводів — “Запоріжсталь” та коксохімічного. Майже всі бійці загону пройшли строкову службу в лавах Червоної армії, але мали надзвичайно низький освітній рівень, який обмежувався 2-4 класами початкової школи. Командиром загону було призначено 24-річного Івана Йосиповича Копьонкіна, уродженця Рязанської області, бухгалтера за фахом, який після включення до складу СРСР Молдавії і Північної Буковини працював оперуповноваженим Татарбунарського райвідділу НКВС Ізмаїльської області…»

«22 вересня 1941 року загін Копьонкіна відбув із Запоріжжя до Харкова в розпорядження 4 відділу НКВС УРСР, а 2 жовтня поблизу села Перевіз Гадяцького району форсував Псел і перейшов лінію фронту… Виконуючи наказ свого керівництва, чекісти уникали зустрічі з німецькими військами, але нещадно розправлялися з усіма, хто на їх думку, виявляв лояльне ставлення до німців. В цьому їм активно допомагали керівники миргородських партизанів Г.О. Івашенко і П.О. Андреєв, як самі хоч і не брали участі у ліквідації “зрадників”, але наводили на них чекістів. У Великій Обухівці чекісти розстріляли сім’ю Шмиговських — Хому Кіндратовича та чотирьох його синів: Олексія, Андрія і двох Іванів (у батька було два сини з однаковим ім’ям) віком від 19 до 26 років, які ніби-то поширювали серед селян літературу релігійного змісту – вид. авт. П’ятий син Григорій пройшов через горнило радянсько-німецької війни і повернувся додому інвалідом. Всі його прагнення домогтися від радянської влади реабілітації невинно знищених своїх рідних закінчилися нічим. Інакше і не могло бути, адже, реабілітувавши жертви, потрібно було засудити їх катів…»

«Користуючись безкарністю і вседозволеністю, партизани на свій розсуд чинили суд і розправу, зводили давні особисті рахунки, жертвами яких ставали ні в чому не повинні люди. Місцевий краєзнавець Віктор Павлович із села Семиренки у листі до автора цих рядків навів жахливі факти розправи партизанів над мирними жителями Миргородщини. Так, Григорія Йосиповича Ступака вони катували в приміщенні Великообухівської середньої школи, з живого здираючи шкіру, потім розстріляли. 11 листопада савинцівські партизани втопили у Пслі поблизу Млинів Кузьму Несторовича Мирниченка лише за те, що напередодні війни він часто критикував на колгоспних зборах місцеве керівництво за недбальство в роботі й аморальну поведінку в побуті. Ці керівники на початку війни стали партизанами і пригадали Кузьмі Мирниченку давні образи.

У своєму звіті наркомату внутрішніх справ УРСР про проведену “роботу” І. Копьонкін вказував, що з кінця жовтня і до початку листопада його люди ліквідували двох сільських старост, трьох дезертирів, 5 агентів гестапо та 17 лояльно налаштованих до німців селян і “церковників”. Ще не вбивши жодного ворога, чекісти вже знищили 27 мирних жителів…»

«…Навесні 1942 року останні осередки партизанського руху на Полтавщині були ліквідовані. Причинами його поразки була відсутність підтримки з боку місцевого населення. Партизани не довіряли йому і дивилися на всіх, хто не став на шлях боротьби з окупантами, як на ворогів. Вони не створили і не очолили широкий антифашистський рух опору українського народу, а залишалися провідниками ідей сталінського соціалізму з його нетерпимістю, ненавистю і нещадністю до всіх, хто не поділяв їх переконань.

Методами терору, особливо чекісти І. Копьонкіна та І. Скобелєва, хотіли змусити полтавців до збройного опору німцям.  Окремі операції проти окупантів і допоміжньої української адміністрації, які не могли завдати значної шкоди ворогові, оберталися відплатними акціями і невиправдано великими жертвами для мирного населення краю. Тому полтавці не схвалювали дії партизанів і боялися їх так само, як і німців. Свідченням цього є той факт, що за чотири місяці перебування у ворожому тилу партизанські загони не поповнилися жодним місцевим жителем, у результаті чого їх кількість не зростала, а постійно зменшувалася через втрати в боях, дезертирство тощо. В час смертельної боротьби двох тоталітарних режимів український народ опинився між молотом та наковальнею і основним його завданням стало вижити, зберегти своє життя і життя своїх рідних та близьких….»

«Після розгрому партизанських загонів тимчасово утворений вакуум в антифашистському Рухові опору на Полтавщині, зокрема в проведенні розвідувальної та диверсійної роботи, мали заповнити спеціально підготовлені диверсійні групи, яких радянське командування закидало літаками у ворожий тил. Частина з них була виявлена німцями та поліцією уже в перші дні після приземлення і загинула…

Про одну з таких диверсійних груп на шпальтах місцевої окупаційної газети розповів начальник Сенчанської районної Поліції Ф. Шведюченко. Група вилетіла з тилового аеродрому в ніч на 18 квітня 1942 року, маючи завдання зв’язатися з радянським підпіллям і чинити диверсії в тилу ворога, але пілот літака був напідпитку і помилився: викинув групу за 200 км від пункту призначення. В Москві їм говорили, що українці їх чекають і зустрінуть з радістю і тому не забезпечили навіть мінімальним запасом продуктів, але дійсність виявилася зовсім іншою. Залякане терором окупантів населення боялося диверсантів і на контакти не йшло. Крім того, успіхи німців на Східному фронті породжували тривожні чутки, що радянська влада вже не повернеться і окупаційний режим встановився надовго.

Чотири дні парашутисти блукали по лісах і полях Лохвиччини голодними. Ночами вони підходили до населених пунктів і просили їсти у селян, але побачивши, з яким страхом їх зустрічають, тікали, щоб ті не повідомили поліцію. 1 травня радянські диверсанти з’явилися в селі Окіп, а наступного дня поліція вже йшла по їх слідові. За хутором Щеки поліція притиснула парашутистів до Сули. Переправитися через річку не було чим, і вони змушені були, засівши в переліску, прийняти бій, який тривав до вечора. Під час перестрілки було вбито радиста і поранено двох парашутистів. Чотирьом бійцям вдалося вислизнути з оточення, але 3 травня поліція одного спіймала на території радгоспу “Вирішальний”, а трьох — у Комишнянському районі. При арешті в них вилучили 3 автомати, 6 револьверів та іншу зброю…»

“Загін Соколовського”

(Це той самий загін, “на честь” якого на початку 1960-х було названо вулицю “Партизанська” у Лохвиці – авт.).

«… Після Сталінградської битви, коли перемога у війні вже схилялася на бік Радянського Союзу, у Лохвицькому районі виник партизанський загін під командуванням Євдокима Соколовського, який влітку 1943 року переріс у велике партизанське з’єднання, що діяло на території Полтавської і Чернігівської областей. Його боротьба у ворожому тилу досить детально висвітлена у історичній та історико-краєзнавчій літературі, але успіхи з’єднання Є. Соколовського базуються лише на особистому звіті його командира. З оригінальних документів, які засвідчують дії партизанів на Полтавщині, збереглися лише довідки голів сільських рад та затверджений 20 березня 1945 року секретарем Лохвицького райвиконкому Пронем звіт Соболя про діяльність партизанського загону Соколовського на території Лохвицького району з 20 березня 1943 року по 20 вересня цього ж року.

Євдоким Хрисантович Соколовський народився в 1910 році в селі Степуках Лохвицького повіту в сім’ї бідняка. В 30-х роках закінчив школу культурно-освітніх працівників і в період “великого терору” 1937-1938 років був направлений в органи НКВС (зазначу, що станом на 1932-1933 роки, роки Голодомору, Соколовському було 22-23 роки, тобто “комсомольський вік” – вид. авт.). На початку радянсько-німецької війни, маючи вже звання старшого лейтенанта, служив оперуповноваженим особливого відділу 38 армії, разом з якою у вересні 1941 року потрапив в оточення, але якимось чином уникнув полону і повернувся до свого села. Протягом всього періоду окупації Є. Соколовський жив у своїх батьків і, судячи з інформації полтавського обкому Компартії України, “невідомо чим займався”. До Степуків повернувся й інший “оточенець” — Андрій Яровий, 1916 року народження, комуніст, до війни — учитель Ісківської школи Сенчанського району.

Документи, що зберігаються у фондах Державного архіву Полтавської області, містять суперечливі дані про наявність у Степуках підпільної антифашистської групи, яка ніби то виступала організатором місцевого партизанського загону. В інформації Лохвицького райкому партії за 1967 рік вказувалося, що підпільну групу в Степуках з 12 вересня 1941 року по З травня 1942 року очолював Олександр Кузьмович Соколовський (ще один Соколовський? – авт.) [74], а в звіті Полтавського обкому КП(б)У зазначалося, що Степуцька підпільна група була створена за завданням Лохвицького підпільного райкому партії керівником Луганської дільниці підпільних груп Омельком Ларіоновичем Тоцьким. Ця підпільна група начебто і створила в лютому 1943 року партизанський загін “Сокіл”…»

“… У своєму звіті Є. Соколовський пише, що в кінці березня 1943 року він разом з А. Яровим переховувався в лісі поблизу (179) Свиридівки. Із Варвинського району Чернігівської області туди почали прибувати люди, з яких вони утворили партизанський загін. На початку квітня в ньому налічувалося 27 бійців, а на 12 квітня, день першого бою з поліцією і німецькими жандармами, — 57. На озброєнні партизани мали один кулемет, 10 гвинтівок, 10 обрізів та револьверів. У цей день партизани відбили атаку 450 поліцаїв (!!! – авт.). У ході бою 3 поліцаїв було вбито і декількох поранено. З боку партизан, крім пораненого в руку Денисенка, втрат не було. В довідці Лохвицького райвиконкому від 26 березня 1946 року вказувалося, що вбито було 5 поліцаїв, а одного важко пораненого партизани взяли в полон і розстріляли [76]. Після бою командиром загону партизани офіційно обрали Є. Соколовського, а його заступником і одночасно командиром розвідки — А. Ярового…»

24 квітня 1943 року партизани витримали другий бій з ворогами. Є. Соколовський вказував, що партизанів було 8, а поліцаїв 120, з яких 7 убили і декількох поранили. Серед партизанів поліцаї поранили лише одного, та й то легко. Дещо інша інформація про ці події міститься у довідці голови Степуцької сільської ради від 25 жовтня 1943 року.

Він пише, що в квітні 1943 року в урочищі “Лаптур” партизани мали два бої з фашистами і три рази нападали на сільську управу в Степуках, знищили її документи, забрали зброю у старости громадського двору і обстріляли поліцію. Про якісь втрати з обох боків мова не йшла…»

У травні 1943 року партизани вчинили напад на станцію Ісківці, де, за даними Є. Соколовського, вбили 4 і полонили 5 німців, у тому числі перекладача сільськогосподарської комендатури, якого згодом втопили. Під час нападу одного партизана було вбито. Голова Лучанської сільради 25 жовтня 1943 року свідчив, що на станції партизани обстріляли приміщення німецької комендатури і квартиру начальника поліції Коваленка, яка знаходилася в будинку Федора Стеценка, та полонили 4 донських козаків, які служили в німців. Під час нападу до партизанів пристав поліцай Михайло Малюков, який перебував у загоні аж до з’єднання його з Червоною армією. В Ісківцях партизани забрали для власних потреб 7 підвод борошна і круп та вивели з ладу млин.

У своєму звіті Є. Соколовський пише, що протягом квітня-травня партизани неодноразово брали продукти в Бербеницях та на хуторах Луценківської і Яхниківської сільських рад, але не уточнює — в громадських дворах чи в колгоспників. На початку червня з метою здобути продукти партизани вчинили напад на село Свиридівку і при цьому поранили одного поліцая. Такий же напад у черговий раз був здійснений і на село Степуки, де партизани забрали трьох коней і продукти з громадського двору та магазину споживчої кооперації. Місцеві поліцаї (Петро Савченко, Василь Крат та ін.) були попереджені, щоб залишили службу у німців.

Наступного дня поблизу Степуків партизани влаштували засаду, обстріляли поліцію, яка їхала до Лохвиці, і відібрали в них підводу, зброю та обмундирування. В числі інших дій, проведених партизанами на теренах Лохвицького району, Є. Соколовський називає ліквідацію сільської управи в Бербеницях, спалення трьох молотарок у громадських дворах і диверсію на залізниці між станціями Юсківка і Андріяшівка [78]. У червні 1943 року загін Є. Соколовського залишив Полтавщину і діяв на теренах Чернігівщини аж до з’єднання з регулярними частинами Червоної армії…»

У жовтні 1943 року Є. Соколовський повернувся на Лохвиччину і з невідомих причин почав збирати по сільських радах довідки, які б підтвердили боротьбу з німцями його загону. Виникає питання: після викладених у звіті успіхів партизанського з’єднання у боротьбі з німцями, навіщо Є. Соколовському було потрібно засвідчувати порівняно незначні сутички його загону з поліцією на теренах Лохвицького району? Питання залишається без відповіді. Все ж голови Лучанської, Степуцької і Свиридівської сільських рад підтвердили, що загін Є. Соколовського діяв у районі сіл Луки, Свиридівки, Степуків, Яхників, Луценків, Бербениць, Яшників і Білогорілки [79].

У згаданому вище звіті Є. Соколовський поіменно перелічує жителів Лохвицького району, які воювали в його з’єднанні. Крім себе, він називає Андрія Ярового, який загинув 1 липня 1943 року, рядового Сергія Кейбала і колишніх поліцаїв Василя Аржанцова та Івана Бородавку. Зброєю партизанам допомагали Іван Кисіль та Антін Соболь. У травні 1943 року зв’язок з партизанами встановив Протопопов, інженер за фахом, який мешкав у селі Лука і начебто був керівником підпільної групи у складі 17 місцевих жителів.

У 1967 році Лохвицький райком партії підтвердив участь перелічених вище осіб, крім Івана Бородавки, в партизанському рухові і визнав партизанами ще двох бійців із загону Є. Соколовського (Самійла Дяченка та Михайла Тарабана) з видачею їм відповідних посвідчень [80]. Інших учасників партизанського руху на теренах Лохвицького району не було.”

“Лохвицьке підпілля”

“…В умовах окупації (на Полтавщині – авт.) зуміли розпочати роботу лише сім підпільних райкомів партії: Гадяцький (керівник — В.М. Степаненко), Лохвицький (К.Г. Федоряка), Лубенський (О.Я. Кражевич), Сенчанський (Д.А. Харченко), Миргородський (Г.О. Іващенко), Шишацький (К.Й. Тутка), Зіньківський (В.Я. Сук) та ряд первинних партійних осередків..

«Результати їх роботи в підпіллі були різними. Залишений на окупованій території помічник секретаря Лохвицького райкому партії Бондаренко добровільно з’явився в гестапо і запропонував свої послуги німцям, видавши бази і явки підпільників. Проте керівники підпільного райкому К.Г. Федоряка і Ф.Ф. Дядик зуміли уникнути арешту, змінити помешкання і на деякий час затаїтися. Лише в кінці вересня 1942 року в лісі поблизу села Васильки вони скликали нараду вцілілих підпільників, на яку з’явилося близько 10 чоловік. На ній К.Г. Федоряка дав присутнім наказ розійтися по селах, зібрати вірних радянській владі людей і 30 вересня вирушити в ліс “Лаптур” для з’єднання з партизанами.

Виконати цей наказ не вдалося, тому що серед підпільників виявився зрадник. Ще задовго до наради член підпільного райкому КП(б)У (до війни — інструктор) С. Хоменко викрав у керівників Лохвицького підпілля особисті речі і продукти харчування. Коли факт крадіжки виявили, речі він повернув, але кари не поніс і продовжував користуватися довірою у підпільників. 28 вересня в лісі “Ярувате” С. Хоменко застрелив К.Г. Федоряку і Ф.Ф. Дядика і з’явився з повинною до німців…»

«Д.А. Харченка (підпільна кличка — Антон Дубок) було залишено керівником Сенчанського райкому партії і одночасно командиром місцевого партизанського загону, який мав створити голова Сенчанського райвиконкому Русаков. Але, як видно з довідки Лохвицького райуправління НКДБ від 7 травня 1944 року, свого завдання вони не виконали: партизанського загону не створили і записані до нього бійці розійшлися по домівках. Русаков самовільно пішов за лінію фронту, а Д.А.Харченко, перебуваючи на нелегальному становищі, нічим себе не виявляв, хоча й підтримував зв’язок з деякими комуністами, які з різних причин залишилися на окупованій території. Лише напередодні визволення Полтавщини він організував невелику підпільну групу в складі п’яти осіб…»

«Довідку Лохвицького райкому КП(б)У перевіряла комісія Полтавського обкому партії. В її висновку, датованому 30 березня 1945 року, підтверджувався факт створення бойових груп у районі, але вказувалося, що “з невідомих причин бойових виступів зовсім не було”. Що ж стосується начебто здійснених диверсійних актів, то вони дійсно мали місце, але хто їх здійснив, “абсолютно точно” не встановлено…» 

«Ставлення радянських партизанів до віруючих і священиків, загін Копьонкіна”

«…Відразу після цього бою поблизу Семиреньок по дорозі на Романівку партизани затримали священика, який ішов з Києва до своєї пастви в Зінькові, де мала відкритися українська церква. У Києві він придбав ризи та близько тисячі освячених хрестиків для прихожан і ніс листи до них від родичів. Зважаючи на те, що комуністи були войовничими атеїстами, за наказом І. Копьонкіна священику шаблею відрубали голову, оголосивши його німецьким шпигуном, а листи знищили. Ще довго після війни місцеві жителі знаходили на місці вбивства священика розкидані хрестики…

…Як писав у своєму звіті І. Скобелєв, коли партизани поверталися з операції по ліквідації колабораціоністів і приносили трофеї (годинники, золоті обручки та інші  І. Копьонкін їх забирав і привласнював, називаючи при цьому бійців “барахольщиками”. Частину речей він віддавав своїй тимчасовій “дружині”, яка разом з ним перебувала у партизанському таборі…»

Висновки

“…Таким чином, створене директивним шляхом більшовицьке партійне підпілля виявилося нежиттєздатним. Більшість партійних організацій і груп, які розпочали роботу у ворожому запіллі, була викрита і розгромлена в перші місяці окупації. Причини його поразки радянські дослідники пояснювали відсутністю досвіду роботи в запіллі ворога, невдалим добором кадрів, недостатньою підготовкою та зрадою самих учасників підпілля. На наше переконання, основна причина розгрому більшовицького підпілля полягала в тому, що воно не користувалося підтримкою населення.

Неоднозначним було і ставлення полтавців до керівників більшовицького підпілля, адже саме вони були провідниками і виконавцями колективізації, розкуркулення і голодомору 1932-1933 років та масових репресій другої половини 30-х років. Не брали участі в антифашистському Рухові опору і більшість рядових членів КП(б)У. Так, з різних причин на окупованій території Полтавщини залишилося 4079 комуністів. З них 2964 або здали свої партійні квитки німцям, або знищили їх. У Пирятинському районі на реєстрацію до німців з’явилося 350 комуністів, у Решетилівському — 75. Багато залишених для підпільної роботи членів партії виявилися зрадниками…»

“Чим далі в ліс – тим більше партизанів”

«…Скільки ж партизанів і підпільників брало участь в антифашистській боротьбі на Полтавщині в роки радянсько-німецької війни? Відповісти на це питання не просто.

У довідці Полтавського обкому КП(б)У, складеній у жовтні 1944 року, вказувалося, що на теренах області діяло три партизанських загони і більше як 25 підпільно-диверсійних груп, а також 24 підпільних організації, в яких перебувало 242 чоловіки. Партизанське з’єднання І.Х. Соколовського у звіті не згадувалося. Із залишених для підпільної і партизанської боротьби в тилу ворога 2900 осіб німцями було розстріляно 861, в Червоній армії перебувало 577, вивезено до Німеччини — 87, працювало на звільненій від ворога території — 685, доля 690 осіб залишалася невідомою…»

Дещо інші дані в бік збільшення маємо у звіті Полтавського обкому партії від 2 червня 1945 року. В ньому вказувалося, що в умовах окупації діяло 25 партійних осередків, одна комсомольська і 9 антифашистських груп з числом учасників 533 чоловіки. Боротьбу з ворогом вели 18 партизанських загонів і одна партизанська група, в яких брало участь 743 чоловіки…»

«Чим далі від війни, тим більше виявлялося людей, які намагалися довести свою участь або в партизанських загонах (що було складніше), або в радянському антифашистському підпіллі. З цим було простіше, адже, крім підпільних організацій, партійні органи визнавали на основі показань декількох (200) свідків існування категорії антифашистів-одинаків. Не менш важливу роль, що спонукала пошуки партизанства і підпільництва, відіграло й те, що протягом тривалого часу всі, хто не з своєї волі опинився на окупованій німцями території, перебували під підозрою у радянської влади. Засвідчити свою лояльність до більшовицького режиму і таким чином реабілітуватися можна було, лише довівши свою причетність до антифашистського Руху опору. Але сам по собі факт участі в антифашистській боротьбі ще нічого не значив. Потрібно було ще пройти прискіпливу перевірку органами НКДБ (НКВС) і дістати офіційне визнання з боку комуністичних партійних структур. Десятки людей при перевірці виявлялися колабораціоністами або були засуджені за різні кримінальні злочини в повоєнний час.

У згаданому вище звіті Полтавського обкому КП(б)У від 2 червня 1945 року вказувалося, що під час окупації в Полтаві діяла підпільна група “За Родину”, до якої, за різними даними, входило від 6 до 35 чоловік. На керівництво групою претендували Н.В. Цурпальов, Івахненко і Черниш, але проведена протягом 1947-1948 років перевірка виявила, що такої організації не існувало взагалі.

В 1945 році до Полтавського обкому КП(б)У надійшов звіт про діяльність партизанського загону імені Щорса на території Великобагачанського району (командир — З.А. Каденчук, комісар — В.К. Трускан). При перевірці, однак, виявилося, що такий загін дійсно існував, але ніякої боротьби проти німців не вів, а займався грабунками мирного населення. Командир і комісар загону були заарештовані органами НКВС …»

Протягом декількох повоєнних років керівництво СРСР не робило ніяких спроб уточнити чи спростувати підсумкові дані про кількість учасників антифашистської боротьби в тилу ворога. Із зміною після смерті Сталіна політичного керівництва країною настали нові часи. Наближалися двадцяті роковини від дня початку радянсько-німецької війни і потрібно було з новою силою показати всенародний характер боротьби у ворожому запіллі та керівну роль Комуністичної партії в ній. У зв’язку з цим керівництво комуністичної партії України 28 листопада 1961 року прийняло постанову “Про недоліки в обліку учасників антифашистського підпілля і партизанського руху на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.” На місцях були створені спеціальні комісії по виявленню нових учасників антифашистської боротьби, які з різних причин не були включені у звітність 1945 року.

Між партійним керівництвом України і Білорусії розпочалося свого роду змагання, в ході якого кожна сторона намагалася підтвердити “всенародний характер боротьби” в тилу ворога. Терміново почалися нові пошуки партизанства. До числа партизанів і підпільників було включено багато людей непричетних, які в умовах окупації не боролися проти німців, але стали жертвами нацистського терору або пересиджували окупацію, затаївшись у схронах.

Претенденти стати учасниками антифашистської боротьби не зупинялися і перед прямими фальсифікаціями фактів. У 1962 році з’явилася справа “Партизанського з’єднання Полтави і її околиць”, яке начебто очолював Ф.Є. Поліщук. Питання про офіційне визнання цього з’єднання порушив брат командира Е. Поліщук. Основним документом, який мав підтвердити факт існування цього “з’єднання”, був переданий до музею революції в Москві протокол кущової наради керівників підпільних райкомів партії, яка начебто відбулася 29 вересня 1941 року поблизу Полтави. В числі 17 учасників наради зацікавлені особи називали “1 секретаря підпільного ЦК КП(б)У М.А. Бурмистренка” і секретаря підпільного Полтавського обкому партії С.Ф. Кондратенка. Навіть побіжний аналіз цього “документу” свідчить про його фальсифікацію, адже М.А. Бурмистренко 20 вересня загинув в урочищі Шумейкове під Лохвицею, а С.Ф. Кондратенко на той час перебував у Гадяцькому районі. Після ретельної перевірки бюро Полтавського обкому Компартії України своїм рішенням від 13 липня 1962 року визнало, що протягом вересня-грудня 1941 року в Боровському і Руднянському лісництвах справді діяла якась партизанська група у складі 11 чоловік і загинула при нез’ясованих обставинах…»

У результаті проведеного коригування станом на 24 серпня 1962 року кількість партизанських загонів на Полтавщині була збільшена до 13, антифашистських підпільних груп — до 32, комсомольських підпільних організацій — до 4, з’явилася навіть одна піонерська підпільна група, а загальна чисельність учасників антифашистського підпілля і партизанського руху досягла 5950 чоловік [34]. Проте навіть така кількість не задовольнила вище партійне керівництво УРСР..»

«2 листопада 1963 року ЦК Компартії України відзначив, що партійні комітети формально підійшли до виявлення всіх учасників антифашистського руху і зобов’язав їх до 1 квітня 1964 року надіслати до ЦК остаточні дані. В республіці з новою силою почалися пошуки підпільників і партизанів. Згідно довідки Полтавського обкому компартії України, складеної в 1965 році, за весь період окупації в області діяло 2326 партизанів, 6365 підпільників і патріотів, у тому числі учасників підпільних організацій — 1175. 4009 учасників антифашистського Руху опору загинуло від рук окупантів…»

«Проте і після, здавалось, би проведеної ґрунтовної роботи партійних органів по виявленню учасників партизанського руху і підпільників, їх кількість продовжувала зростати. До числа учасників антифашистського Руху опору почали включати всіх, хто переховував військовополонених, допомагав червоноармійцям виходити з оточення, хто надавав партизанам продукти харчування і ухилявся від насильницької відправки до Німеччини тощо. З’явилася категорія “патріотів-одинаків”, які зуміли якимось чином підтвердити свою причетність до участі в боротьбі проти німецьких окупантів. В 1965 році бюро Полтавського обкому партії додатково затвердило учасниками анфашистського Руху опору 102 чоловік, в 1966 — 10, в 1967 — 23, в 1969 — 191 і т.д. Протягом 70-х – початку 80-х років офіційно було підтверджено існування підпільних груп “Дніпровці”, “Набат”, “Голос Родины” та деяких інших. Станом на 1977 рік партійні органи визнали в області наявність 8980 учасників антифашистського Руху опору, в тому числі партизанів — 2357, підпільників — 6623…»

«Проте партійному керівництву області і цього виявилося замало. В опублікованих у 1981 році “Нарисах історії Полтавської обласної партійної організації” вказувалося, що під керівництвом підпільного обкому партії, Лохвицько-сенчанського партійного центру і 10 підпільних райкомів діяло 45 антифашистських організацій, 22 партизанських загони і 11 партизанських груп, у яких налічувалося понад 16 тисяч партизанів і підпільників [37]. Хто знає, на скільки б іще з волі компартійних функціонерів збільшувалося число учасників антифашистського Руху опору, якби “керівна і спрямовуюча сила” не припинила свого існування…»

P.S. Чи знову, на новому історичному витку, лохвицькими «партизанами» нищитимуть пам’ять про поважного священнослужителя часів гонінь і поневірянь, дізнаємося 7 листопада.

Єлизавета Сачура