Вшанування  90-ліття Голодомору 1932-1933 років в Лохвицькій громаді відбулося так би мовити, «на ходу». Без відчуття єдності пережитої  спільної історичної трагедії.

Непомічені жителями «заходи» до чергової дати. Розрізнене і не узгоджене в часі відвідування братських могил жителями громади.

Рутинне, на камери, покладання мером міста Віктором Радьком та його заступниками квітів. До пам’ятного знаку Жертвам Голодомору в центрі міста (до чого він саме там, той знак?)

Водночас вкрай занедбані братські могили похованим в страшні голодні роки лохвичанам. Їхні місця пам’ятали і передали нащадкам старожили.

Так виглядає братська могила на Благовіщенському  кладовищі:

Так на Іванівському цвинтарі:

Наче на скору руку встромлений дерев’яний хрест, як на щойно похованому небіжчику, – на Покровському цвинтарі:

І  вперше – мерська делегація  на спільній з священником ПЦУ о. Всеволодом панахиді на Благовіщенському цвинтарі за невинно убієнними лохвичанами в часи Голодомору:

Чому б не запросити було цих молодих людей прийти сюди всім разом?

Чому б голові громади не звернутися до всіх, і до них також, в цей день?

Жодного депутата, окрім секретаря міськради Т. Даценко сьогодні не було. Жодного!!! Ну й на тому спасибі.

Добре, що помолились разом, бо «однієї ж громади діти».

Так, разом з міскьрадівцями цієї останньої суботи листопада людей  було більше:

Але це навіть не сотня. А мало б бути не десятки, а сотні, а то й тисяча. Бо біль спільний. Непроговорений. Невисловлений. Часів президентства В.Ющенка не вистачило, щоб осмислити. А далі – влада змирилась з самим фактом Голодомору, але не більше. Кожний самотужки шукав і знаходив, або і не шукав зв’язок своєї сім’ї з подіями тих часів.

Хтось давно сформував своє ставлення до Голодомору. А хтось почав здогадуватись, що московит робив з українцями в ті страшні часи тільки зараз, коли перші рашистські ракети просвистіли над головою.

Бо немає напевне жодної родини в громаді, окрім можливо, нащадків тих буксирів, які нищили своїх же земляків, якої б не торкнулася ця страшна трагедія.

Як і тоді, 90 років тому, так і зараз, московія намагається нас знищити. Всіх.  І ніколи не заспокоїться, доки існуватиме. Дарма «ждуни» сподіваються, що їх омине. Українець для кацапів – це тавро, а зрадники свого власного народу навіть в розумінні ворогів  – тавро подвійне.

Тому в нас немає вибору, як тільки відстояти свою Правду і волю, вистояти і перемогти.

Але це станеться не раніше, коли лохвичани не з примусу, а за покликом совісті, в цей день – День пам’яті Жертв Голодомору, йтимуть на їхні братські могили. Щоб помолитися разом, подивитися один одному в очі, відчути що ми одне ціле.

Коли українська мова і помісна афтокефальна українська церква стануть нарешті  непорушним законом. Саме по них одразу вгадуватимемо «своїх», де б не були.

Бо тільки тоді русні не буде на нашій землі за що воювати.

І тоді, після трьох Майданів і після цієї кровопролитної війни, влада в громаді нарешті має стати українською не на словах, а на ділі.

Голова громади та обрані депутати мають подавати приклад безкорисного їй Служіння. Об’єднувати навколо себе інших.  А громада має відчувати себе єдиною великою і дружньою родиною.

Вже немає жодних сумнівів, що керівництво громади за першої можливості впорядкує братські могили, щоб вони не тільки не виглядали так жалюгідно. А й стали місцями, до яких постійно йтимуть люди. Передусім старшокласники, студенти і викладачі. Бо історична грамотність – запорука нашої сили.

А ця хлібина і колоски, принесені і покладені саме цього дня на могилу щирою і доброю людиною, ще раз засвідчили, що наші люди пам’ятають свій рід, своє коріння і знають своїх ворогів. Непереможні, Гідні поваги і шани.

Єлизавета Сачура