Отже, чимось здивувати виборця вже важко. І видно, що долю голосу визначать актуальні на момент виборів пріоритети: оновлення влади чи тяглість, питання корупції чи питання мови та віри, ворог в особі близького чиновника чи ворог в особі далекого Путіна etc.

Для українського філософа Євгена Бистрицького найдивнішим у цьогорічних настроях виборців є те, що суспільство перестало зважати на фактор національної ідентифікації. Тактовний у своїх судженнях, ліберал за поглядами, пан Бистрицький зазначає, що ідея свободи є немислимою поза відчуттям самобутності в державі. Відтак питає: «Чому так сталося?»

Бистрицький покладає провину за аномалію виборчих настроїв на керівництво держави, котре впродовж кількох років уникало відвертої розмови з суспільством.

Zbruc вибрав кілька тез із виступу Бистрицького, члена ініціативи “Виборча рада UA”, на 5-річному ювілеї Українського кризового медіа-центру.

– Знаєте, що мене турбує сьогодні? Дуже багато громадян, у тому числі в громадянському суспільстві, у своїх орієнтаціях відносять на другий план ідею України. Маю на увазі ідею української ідентичності – хоча й не в сенсі примітивного радикально-політичного виміру. Дуже велика кількість громадян і дійсно частина громадянського суспільства роблять вибір на користь кандидата, який перебуває набагато далі від того, що я називаю українською ідентичністю, українською ідеєю, ніж інші.

Мене це хвилює. Чому так сталося?

Я думаю, що це, звичайно, акт протесту, який разом зі старими або вже традиційними політиками відкидає – чи принаймні применшує – значення української ідентичності.

Річ у тім, що Україна стоїть (або падає) як держава разом із найглибшою ідеєю, основою її леґітимацїі. А основою леґітимації України як держави завжди буде ідея України або образ України. Як би ми це не розуміли. Йдеться про відчуття належності до цього цілого, яке відстоює себе від агресії, від інших спільнот. Відстоює себе як самість, як єдність.

Повірте, я не виступаю як радикальний націоналіст. Я так думаю – і мої думки підтверджує сучасна політична філософія. А також [підтверджують] ті рухи – до-національні, до-центрові – які йдуть в Америці, в Британії, у Польщі. Цим рухам притаманні різні виверти, різні негарні проекти – але це тенденція, і дуже важлива.

Річ у тому, що свобода неможлива лише в ліберальному сенсі – це вже всім стало ясно. Свобода можлива лише разом із переживанням своєї приналежності, відчуттям сенсу буття в тій чи тій спільноті.

І от мене хвилює: що відбулося? Невже відчуття протесту є необхідним, невже країна зайшла вже так далеко, невже політики завели її в такий шлях, що замість критикувати, скажімо, за корупцію, вимагати конструктивної відповіді, в нас кажуть: «Пішли ви до біса! Ми самі собі думаємо. І нехай воно буде, як буде».

Це складна ситуація, теоретично складна. Але це теперішня реальність.

Я думаю, що той кандидат у Президенти, який зараз є Президентом України, мусить про це сказати: як він буде відповідати на ту реальну критику, на яку він не відповідав досить багато років?

Коли ті, кого називають «порохоботами», звинувачують когось у нелюбові до влади, я кажу: «Ви розумієте, ви довели до такої ситуації, що фактично більшість обирає ситуативну людину». Я не кажу, що її не можна обирати. Буде як буде – в даному випадку виступаю я демократ. Маю на увазі інше: саме беззаперечний захист від будь-якої критики теперішньої влади призвів до того, що сталося. Це провина всіх, кого називають «порохоботами».

Величезний недолік минулих п’яти років, не подоланий владою, – це недовершений діалог із громадянським суспільством. Антикорупціонери… Які, до речі, іноді дуже сильно маніпулюють, покладаючи провину за все, що робиться, на одну особу – найбільш центральну. Це ж маніпуляція. Хоча маніпуляція, можливо, вимушена. Щоб цього не трапилося, потрібно було реагувати, потрібен був діалог.

Діалог – це не означає виступити раз на рік на прес-конференції і щось сказати. Це не виступ з прекрасними промовами на святкові дні. Це повсякденна публічна комунікація, повсякденні зустрічі й вислуховування, висловлювання власних думок про те, що відбувається.

Візьмімо випадок із Насіровим. Я думаю, що очільники мусіли би висловити свою думку з цього приводу. Визнайте: є проблеми з митницею – треба щось робити.

Виникало дуже багато протестів. Протести – це ознака того, що публічна комунікація слабка.

Інший кандидат для себе вже все зробив. Він мовчить. Навколо нього здіймаються негаразди, всі позитиви приписуються йому.

Я не думаю, що ми втратимо Україну за будь-якого підсумку виборів. Але те, що будемо переживати складний період, знову період своєї адаптації, адаптації політики до поняття ідентичності – це дійсно так. Безумовно, будемо переживати.

Є кандидати, які кажуть, що ми перебуваємо в зачарованому порочному колі й нам треба його розірвати. Я, вибачте, трішки розбираюся в тому, що таке порочне коло і що таке «вічне повернення» у Ніцше. Вийти із порочного кола можна лише способом глибшого входженням у джерело, з якого походить небезпека. Як врятуватися від коловороту? Зануритися глибше у воду, відштовхнутися від ґрунту і виплисти вверх.

Це такий спосіб критики. Не можна руйнувати все, що збудовано, і будувати заново. Критикувати треба – але треба вміти критикувати. Це велике завдання для громадськості. І трохи пізно ми про все це говоримо.

Якщо кандидат, якого ми виберемо, буде негідний і в ньому відіб’ються всі ті недоліки, про які ми говорили, він не втримається довго.