Четвертого грудня, за декілька днів до Дня збройних сил України, в Лохвиці урочисто відкрили стелу Захисникам України, які віддали свої життя, боронячи нашу землю від агресора – Росії та підтримуваних нею сепаратистських угрупувань на Донбасі. Велелюдним виявився мітинг, на який запросили матерів загиблих воїнів, старшокласників лохвицьких шкіл, небайдужих громадян, а також, як ще до цього часу заведено – бюджетників. Фотогалерея

На урочистому заході присутні рідні загиблих: Ольга Войтер, Віра Матійчук, Надія Курбацька, Пелагія Лебеденко, Ніна Челленяк, В. Литвиненко, М. Радченко.

На фото: рідні загиблих лохвичан у війні з російським агресором

Уникнути холодного офіціозу цього разу ще не вдалося. Заступниця голови РДА Ольга Папірненко в заготовленій промові, зокрема чомусь говорила про боротьбу з нацизмом.

На фото: заступниця голови Лохвицької РДА Ольга Папірненко

Склалося враження, що чиновниця не розділила в своїй голові ще радянські кліше від понять, які після декомунізації якщо і варто згадувати, то у відповідному контексті. Українські захисники на цій війні, яка триває вже майже п’ять років, якщо і боряться з нацизмом, то іншого штибу, аніж нацизм, перемогу над яким було отримано у Другій світовій війні. Хіба що доречно вважати одним із проявів нацизму  повне заперечення нашим ворогом – путінською Росією загально прийнятих міжнародних норм, зневажання громадських прав і свобод, прагнення Росії панувати над усім світовим співтовариством, нав’язуючи примарливі унікальність і цінність «рускава міра».

Так само дивно було чути від голови районної ради Анатолія Храпаля про введений «надзвичайний стан». Людина, яка за посадою має розрізняти такі кардинально різні речі, як воєнний стан і надзвичайний стан, схоже, їх не відрізняє. Не дивно, що ні Ольга Папірненко, ні Анатолій Храпаль ще не відчувають, що співати гімн під час офіційних заходів – це не хизування, а поклик серця громадянина країни, чий гімн звучить.

На фото: зліва направо Анатолій Храпал і Ольга Папірненко під час виконання Гімну України

Щиро звучали слова ведучої,  слова міського голови Віктора Радька, мами загиблого на Донбасі 2014 року Олександра Матійчука — Віри Віталіївни, благочинного, протоієрея Михайла Горожинського, настоятеля Храму Іоанна Хрестителя ієрея Всеволода Бігуна.

На фото: мама загиблого Олександра Матійчука – Віра Матійчук

На фото: голова Лохвицької міської ради Віктор Радько

На фото: говорить настоятель Храму Іоана Хрестителя отець Всеволод Бігун

Була щирою і продумана, палка промова Володимира Зінченка, патріота, громадського діяча.

Символічно, що саме під час його промови, чорне полотно, яке покривало стелу, впало … саме. Наче пручаючись від того, щоб його символічно зняли чиновники в визначений момент, як того передбачав “сценарій”:

Володимир Степанович в кінці своєї промови запропонував від імені лохвицької громади звернутися зі словами підтримки до ув’язнених кремлівськими катами українських політв’язнів та військовополонених моряків, яких незаконно утримує агресор в російських в’язницях.

Українські священники відправили поминальну панахиду за загиблими, а потім присутні поклали квіти по підніжжя щойно відкритої стели нашим захисникам, нашим героям.

А поминання полеглих під «Пливе кача» заятрило жалем за обірваними життями молодих і дужих, які полягли, зокрема під час Революції гідності, і продовжують гинути й досьогодні.

… Сьогодні під стелою людяне і справжнє майже повністю витіснило офіційне і холодне. Лишається сподіватися, що радянські традиції відзначення “мєропріятій” поволі відійдуть у минуле. А у людей нарешті буде все більше підстав пишатися своїми справжніми героями, своєю країною і гідною владою.

Назавжди пам’ятатимемо імена наших героїв, як тих, хто боронив землю від загарбника в роки Другої світової війни, так і тих, хто своїми життями заступив дорогу ворогові в наші дні. Недаремно, дві стели, на яких закарбовані імена полеглих захисників України, поєднав український Тризуб.

Наводимо текст промови Володимира Зінченка:

«Шановні Лохвичани. Шановні Українці.
У всі віки захист своєї Вітчизни вважався та є священним обов’язком кожного дорослого громадянина. Кожного! Чи є названий лозунг пріоритетним у державній політиці – моя думка – ні. Цей скромний обеліск з прізвищами загиблим героям є і буде щоденним нагадуванням Лохвичанам , що в нашій державі іде війна. Гаряча, зі смертями на сході. Диверсійна , з жертвами в нашому тилу. Інформаційна в медійному просторі, де нам, українцям нав’язують вигідні ворожій пропаганді кліше зневіри і відчаю. І часто ми ведемося на це.
Душі загиблих воїнів з небес спостерігають за нами та просять забути чвари і об’єднатися для захисту держави. Сторіччями наші славні предки боролися за можливість створити власну країну. За цю ідею гинули сотні тисяч кращих її синів та дочок. Отримавши незалежність, ми недооцінили підлість та підступність східного сусіда – РФ. Та і в самих не вистачило суспільного розуму вибрати гідного лідера, який ,не вагаючись повів би нашу країну шляхом розвитку. Ми не проголосували за Чорновола, який пішов в тюрму за слово правди, а не за вкрадені шапки. Ми дозволили розвалити та розікрасти економіку, армію.  Ми й зараз толеруємо корупцію, яка знищує нас зсередини.

Ці десять воїнів загинули на Українсько – російській війні. І це треба, щоб чітко усвідомив кожен. Та практично ця війна іде сотні років. Вирізаний Батурин, знищена Хортиця, Валуївський трактат щодо мови. Мільйон загиблих українців у 1917-1922 рр, знищення кращих господарів під час колективізації, мільйони загиблих у голодоморі 32-33 рр. Окрема тема другої світової. Піднятися економіці гітлерівської Германії допоміг Сталін. В битві двох диктаторів Гітлера та Сталіна найбільше постраждав народ України. Більше 300 тисяч українців, яких без зброї загороджувальними загонами ватутін з жуковим погнали форсувати Дніпро навіки в цій річці знайшли собі могили. Десь там лежать мій дідусь Зінченко Мефодій Васильович та його рідний брат Микола Васильович. Їхні та імена імена інших лохвичан-воїнів висічені на стелі поруч з тією, що ми сьогодні відкриваємо. І наш герб – тризуб поєднує ці дві стели і не дасть нам забути свою історію.

Я хочу наголосити, що ми маємо підлого ворога, який до цих пір шанує сатану в людській подобі – Леніна, який досі лежить в мавзолеї . Ця особа та її поплічники руйнували церкви, знищували людей, займалися тероризмом, який вони називали експропріацією. Допоки його тіло не буде передано землі, не буде в Росії змін. В 1992 році на так званому Харківському архієрейському соборі завдяки зусиллям спецслужб Росії було заблоковано створення автокефальної Української православної церкви. Предстоятелем було поставлено Володимира Сабодана, який того часу ще не був представником Українського православ’я.
І його, Сабодана, наступник Онуфрій веде відверто проросійську політику. Уявіть ситуацію в Російській Думі при вшануванні полеглих росіян, коли б всі встали, а не піднявся Кирило Гундяєв. Та його на другий день заарештували б. А у нас в Верховній раді під час вшанування загиблих бійців – захисників Батьківщини Онуфрій не піднявся. І ми майже всі народом проковтнули такий відверто антиукраїнський крок. Частина продовжує ходити в московську церкву, і не задумуються , що своїми діями під керівництвом з РФ, руками самих українців гальмуємо розвиток своєї країни.

Проти нас уміло використовують метод – розділяй і володарюй. Нас ділили на східняків і західників, робочих та інтелігенцію…
Наш шлях лише один – в об’єднанні . Сьогодні ще є можливість згуртуватись. Разом ми – сила. Тоді ми вистоїмо у боротьбі з «руським миром», подолаємо внутрішню корупцію, побудуємо процвітаючу країну.Вірю, що наші захисники не марно віддали своє життя та здоров’я. Ми не маємо права втрачати нашу країну. Дуже дорогу ціну ми платимо за свою свободу.
Слава Україні! Слава нації!

І наостанок. Я хочу, щоб ми сьогодні від громади Лохвицького краю прийняли звернення на підтримку українських політв’язнів, арештованих у РФ, українських моряків, 24 чоловіки, які перебувають в тюрмі Росії. Щоб вони знали, що народ України слідкує та вболіває за їхню долю. Редагування такого звернення доручити виконкому Лохвицької ОТГ та всім, хто виявить бажання взяти в цьому участь»

Єлизавета Сачура.