Частина 2.

(Закінчення. Початок інтерв’ю читайте Олег Лісняк: завжди й без мене вистачало тих, хто звик хвалити начальство).

– Олеже Семеновичу, давайте поговоримо про Вас, звідки Ви родом, ви лохвицький чи якісь життєві обставини Вас до лохвицького берега прибили свого часу?

– Я родом з півночі Чернігівщини, з села, яке стоїть прямо на Десні неподалік Мени. 1984-го року приїхав в тоді ще Червонозаводське  з Полтави. Ми тоді жили там, двоє діток, меншенька тільки народилася, перспектив з житлом в тодішній Полтаві не було, поки одна дитина була, ще якось ютилися в одній кімнатці, але коли народилося друге, довелося щось кардинально вирішувати. В Червонозаводському на той час вже декілька років мешкав мій шкільний товариш, однокласник, Анатолій Рековець. Ми з ним листувалися час від часу, тоді ж мобільних ще не було. Червонозаводське 80-их гриміло, працювали на той час заводи-гіганти, там була купа роботи. Лохвиця на той час нічого собою не уявляла. Це зараз все змінилося, стало навпаки. От і вирушили ми в Червонозаводське. Так ми відтоді з Анатолієм і крокуємо по життю разом. Там починав з дискотеки, молодіжного клубу «Сто друзів».

– То Ви разом з Рековцем (Рековець А.М. – засновник телекомпанії «Астра») дискотекою займалися? Пам’ятаю той заповітний підвал в новенькому будинку культури спиртокомбінату,  куди нам малим, 15-літнім, так кортіло потрапити.

– Аякже, дискотека вже мабуть рік працювала, як я туди прийшов. Взяли мене сценаристом. Потім я ще й виконував обов ’язки адміністратора. Тоді ж ще комуністичні часи були, перед танцювалкою були обов’язкові тематичні програми. Директором спиртокомбінату був Леонід Федорович Єременко, комуняка з комуняк. А ми ці наші тематичні програми робили тоді на основі віршів Євгєнія Євтушенка, Владіміра Висоцкого, Андрєя Вознєсєнского. Тоді вони ще майже були заборонені, або вкрай негативно сприймалися комуністами. Про українських наших замордованих геніїв (Михайла Семенка, Миколу Зерова, Миколу Хвильового, інших) тоді й гадки не було, про них ми взагалі нічого не знали, до речі. Як ти пропустиш в сценарій вірші, які засуджують сталінізм, репресії, коли Єременко, який нас приютив, поставив ще й парторга, щоб він наглядав за сценаріями. І тоді я прилаштувався. Взяв на той час модну книжку Горбачова про перебудову з його тезами. Беру цитату з Горбачова, а далі вірш Євтушенка, тезу про гласність і знову вірш. І хто ж міг прикопатись? Це ж сам Горбачов! Червонозаводська наша дискотека десь в 1986-1987 роках стала кращою дискотекою області. Нам навіть премію вручили 5 тисяч тодішніх рублів (на них тоді «Жигулі» тоді можна було придбати). І ми тоді так примудрилися, що змогли новою акустикою для дискотеки розжитись.

Пригадую, був якийсь зліт, з’їхались директори будинків культури з усієї області, ми їм показали свою тематичну програму, потім дискотеку. Так і стали знаменитими (сміється). Та що там говорити. Приїжджали студенти на вихідні з Києва, Харкова й говорили, що хлопці, якби Ваша дискотека була в Києві чи в Харкові, ви б озолотилися. Хіба це коштує рубль, а тоді саме така ціна була… Ми тоді були перші в районі, хто організував кооператив. Був на той час завідувач районною мережею закладів громадського харчування Анатолій Лавріненко. Він одного разу відпочивав у нас, випили трохи. І він до нас з пропозицією (в них тоді була рознарядка утворити декілька кооперативів в різних галузях). Говорить, давайте створимо кооператив. «Та що ми, торгаші?», — відповідаємо. Тоді це не прийнято було. Та й, мовляв, чого ми туди лізти будемо, ми цим ніколи не займалися. Ми допоможемо, наполіг він. Одним словом, створили. Поставили ми свого директора, в нього досвіду ніякого, чи то звітність не здав, чи щось з фінансами напартачив, одним словом, закрили нас. Але вже ж процес пішов. Люди вже звикли, ходять до нас. Каву ми тоді єдині робили, якийсь бар функціонував. Куди ж закрити? Поїхали ми проситись. Рековець, Демочка і я. Тоді ще виконком був, його Гунька Іван Павлович очолював. Сидимо в приймальні, ось він заходить. «Що, хлопці, чого Вам треба?». Ми ж давай говорити, що, мовляв, закрили нас, але ми готові все виправити, вже бухгалтера найняли, розгребемо, наведемо порядок зі звітами.

–І що Гунька?

– Гунька подивився на нас і каже: «Знаєте що, хлопці, з такими пиками на стройку йдіть цеглу носити, а не барами ви займатись надумали» (сміється). Закрили той бар. А потім через деякий час  ми створили ТОВ.

– Тобто,  якби не оті «100 друзів»…

– Так, саме вони дали початок «Астрі». Саме в тому підвалі народилася ідея створити власне телебачення. На основі тих тематичних програм народилася впевненість, що ми щось можемо. А потім десять років ми робили «Астру», років сім вона гриміла, а потім пішла на спад, коли фінансувати її стало просто нікому.

– Тобто, якщо уточнити по роках, то десь з 1984 року Ви робили дискотеку, потім приблизно з  1996 по 2006 рік була «Астра» А далі з 2008 по теперішній час «Лохвицький край?»

– Так.

– Олеже Семеновичу!  Коли релігійна громада УПЦ КП Лохвиці намагалася отримати землю під будівництво Храму в центрі міста, мене вразило, скільки довелося докласти зусиль, скільки перепон подолати, щоб землю міська рада таки виділила. Ви ж самі були свідком цього майже детективу. А якби, не дай Боже, ворог поліз на цю землю,  скільки ж тут до кордону з Росією… Що було б, по-Вашому?

– Та нічого б не було, багато хто того ворога з короваєм зустрічав би…

– І от виявляється, що влада називає себе українською, але, коли доходить до справи, то якось українського в її діях малувато.

– Ти ж цю історію знаєш? (Сміється). Зараз влада стала мудрішою, обережнішою. Коли проводяться заходи пам’яті Небесної сотні чи річниці Майдану, вони відійшли від цього штампу, коли виходить голова РДА, або його заступник, голова райради, або його заступник і починають: «Слава Героям!» і так далі. Тепер вони цього вже не роблять, вони взагалі намагаються  не виступати. Пишеться певний  сценарій, дітки виступають. Воно може й краще. А сталося це після того, як років два-три тому сталася така історія, майже анекдотична. Був тут у нас перший рухівець, Юрій Ємаков, він вже давно емігрував до Ізраїлю. Але він часто сюди приїжджає. Він, до речі, 1 грудня 2013 року був на Майдані в Києві з нами. Ми тоді розділились на дві групи, я з Щуровим були безпосередньо на Майдані, так сталося, що прямо поруч з машиною, з якої виступали тодішні лідери Майдану, а Юра і ще хтось з ним пішли до будівлі уряду. І от зустрічаємось ввечері. А Юра за голову тримається.

– Що, попало йому від Беркута?

– Попало. Він розказував, що коли Беркут почав бити людей, він в стороні стояв, руки підняв догори, мовляв, я мирне населення. Один беркутівець пройшов, не чіпав. Другий так само. А третій як почав по голові гамселить. І от Юра був тут, коли вшановували, здається, памп’ять Небесної сотні. Стояв з майданівцями, чоловік 15 їх було. Виступає голова райради Храпаль Анатолій Олександрович, читає по-писаному промову, славить героїв: «Вічна слава героям!» і так далі, ми, мовляв, ніколи не забудемо Майдан.  І от Юра підходить до мікрофона і голосно говорить йому в мікрофон: «А ти там був?». Той зніяковів, він не очікував такого нахабства, при всіх бюджетниках підійти до начальства і таке запитати. Ти ж уявляєш… І Храпаль від несподіванки не знайшовся, що відповісти, і випалив: «Ні, не був», і натовп вибухнув сміхом. І після того вони більше цих цирків не влаштовували.

– Олеже Семеновичу, так що, на Ваш погляд, на нас чекає? Ваш прогноз.

– От дивись, через 8 місяців будуть вибори, багато хто, правда, каже, що голосувати не піде, але не ходити не можна. Але якщо в другий тур вийде діючий президент і та ж Юлія Володимирівна, ну скажіть, будь-ласка, ну що мені робити на тих виборах?..

– А скажіть, як Ви оцінюєте шанси того ж Святослава Вакарчука чи Анатолія Гриценка?

– Гриценко, як на мене, це єдиний кандидат, за якого я в першому турі проголосую, але слухаючи знайомих багатьох, я розумію, що так зробить далеко не кожен. Тут бабусі і тіточки ніяк Юлю забути не можуть, хоч ти їм кілок на голові теши. Тут адмінресурс буде працювати. Тому оптимізму небагато. Щодо Вакарчука, це ще питання, чи сам Вакарчук цього хоче. Я подивився його виступ останній перед студентами в Могилянці. Все вірно, правильно. Але чи переламає він всіх цих кононенків-мартиненків, поки вони не за гратами? Чи вони його переламають?

– Але ж і Янукович думав, що він назавжди?

– Поживемо-побачимо. На кого я можу орієнтуватись? Я можу орієнтуватись на Гриценка, на Вакарчука. Це дві людини, які хоча б потенційно можуть змінити вектор. Всі решта давно присутні в політиці, вибачте, мені чомусь не підходять. А щодо того, як голосувала Лохвиця на минулих виборах, підійми списки, щоб переконатися, скільки Лохвиця дала голосів за Оппоблок. І навіть, не переходячи на персоналії, це ж факт, що сьогодні, після крові і вбивств, Оппоблок представлений і в районній раді, і в обох міських радах. Ти давно була в Заводі? Бачила паркан навколо церкви? Ти думаєш, його побудували, щоб прикрасити місто? Його побудували під те, що був проект для будівництва московського храму. Мер Віталій Сидоренко ходив там разом з Кременчуцьким архієпископом, вже примірялися, як той храм будувати. Там вже готовий був землячок, якийсь виходець з Брисів, дуже заможний, живе зараз чи то в Москві, одним словом, в Росії. Я прізвища не пам’ятаю. Вже питання на сесію готувалось. Але прийшли до мера місцеві хлопці АТО-вці. Зі свого боку, свободівець  Анатолій Ханко (заступник голови Полтавської облради, — ред.), він АТО-шник, начебто зателефонував Сидоренку і попередив, що приймайте, що хочете, але АТОвці у Вас запитають, за що ви проголосували. Їм поясните. І мер зрозумів, що не варто. І це його зупинило. А там, чи то були б гроші землячка, чи Путіна, піди розберись. Отак якось Бог і відводить біду поволі від нашого люду.

Хотілося б вірити у мудрість народу, громад, але я не такий оптиміст. Звичайно, ми маємо вирости, як суспільство, народ, і ми маємо самі наблизити своє нормальне завтра. Але ми ще не прийшли до цього, а десь ще тільки починаємо йти. Нам ще треба долати довгий шлях до розуміння своєї сили, своїх можливостей. Хотілося б вірити в якісь чудеса, але вже якось в моєму віці не дуже віриться.

Розмовляла Єлизавета Сачура.

Наш Храм