Понеділок, 20 травня, 2019

Марина Лупашко: давати хабарі принизливо

Чому  їде молодь з України, якою буде Україна через десять років, чому давати хабарі принизливо, про Томос, книжки, політику і вибори говоримо з 21-літньою Мариною Лупашко.

Марина зростала на моїх очах. З маленької запальної  танцівниці  дитячого колективу до молодої щирої і харизматичної ведучої Дня села Гаївщина, Дня народження Степана Бандери, організованих,  зокрема її наставниками. Зараз Марина навчається в одному з полтавських вузів і водночас працює. А також з великим задоволенням у вільний час, якого майже немає, пише сценарії. В свої 21 років вже має абсолютно чіткий погляд на непрості питання. Саме тому, що Україну нашої мрії  будувати саме їм, сьогоднішнім двадцятирічним, цікава їхня думка.

Марино, з чого почалося твоє захоплення самодіяльністю і коли ти написала свій перший сценарій свята?

Почалося напевне давно, коли на один із шкільних заходів я з допомогою моєї мами вивчила і підготувалася декламувати «Утоплену» Тараса Шевченка. Певно сподобалося, тому що через деякий час я вже читала цей проникливий твір на всеукраїнському конкурсі в Полтаві. І тоді отримала одразу друге місце. Тобто можна сказати, що, напевне, з того й почалося, а можливо – вперше проявилося, бо мені здається, що воно завжди було. Я завжди з особливим теплом і вдячністю спілкуюсь зі своїми наставниками, які зокрема вчили мене танцювати, декламувати, триматися на сцені. А свій перший сценарій я писала, коли мене попросили допомогти в підготовці до святкового концерту в Хейлівщині. Тоді організатор не побоявся використати мій сценарій, і свято пройшло «на ура» і всім сподобалося.

На фото: Марина Лупашко – ведуча Дня села Гаївщина, фото з Фейсбук Петро Сеник

Ти згадала Шевченкову «Утоплену». Судячи з усього, цей твір зачепив тебе. А як взагалі з книжками? Адже існує думка, що у нинішніх молодих читати «не модно». Це вірна думка? Смартфони напевне не для любителів книг створювалися?

Мені часто доводиться їздити потягом, і завжди я бачу, як багато знайомих мені дівчат і хлопців читають книги, частіше за все – в смартфоні. Я ж більше люблю звичайну книгу. Мені подобається гортати паперові сторінки, люблю запах свіжої фарби, коли трапляється до рук нова книжка. Останнім часом, люблю навідуватись в майже непомітну книжкову крамницю в центрі Полтави. Там теж можна зустріти таких, як я, книголюбів (посміхається), «вловити», яку наступну книжку варто почитати. А ще, окрім книг, намагаюсь слідкувати і переглядати нові українські фільми. Останні, ті що «зачепили»: «Дике поле», «Позивний Бандерас». Ну і музика, звісно, куди ж без неї. От тільки часу катастрофічно на все не вистачає…

Сама болюча наразі тема для нас, батьків, що наші діти масово їдуть на заробітки до Польщі, Чехії, Німеччини. І далеко не всі повертаються. Марино, як ти і твої однолітки вирішуєте для себе їхати чи ні? Ти теж збираєшся їхати?

Це дуже індивідуально, і сказати, що от всі їдуть, я б так не сказала. Серед моїх знайомих зазвичай траплялися ситуаціі, коли є вже конкретна  пропозиція від роботодавця із-за кордону, і тоді кожен вирішує за себе. Хтось більш ризиковіший і сміливіший. Є й такі, які вважають, що життя пристойне можна побудувати, не шукаючи долі по світах. Для мене, приміром, вагомим аргументом є можливість бути поруч із людиною, яка для мене важлива. Тому їхати за кордон чи лишатись вирішуватимемо спільно. Але щось мені підказує, що й в Україні я зможу знайти себе і реалізувати.

Я знаю, що, окрім навчання, ти вже працюєш. Знайти роботу було важко? Зарплата тебе задовольняє?

Мені завжди хотілося бути незалежною від батьківських грошей, бути самостійною, тому пошук роботи мав на меті в першу саме це. А також можливість самореалізації, і якщо спочатку я шукала роботу, то потім робота «приходила» до мене. І навіть така робота, де багатьом кандидатам відмовляли, а я навіть не докладала зусиль, просто сумлінно виконувала свої обов’язки. Стосовно зарплати – переконана, що її ніколи не буває багато. Тобто на роботі – мені цікаво, стільки нового і корисного дізнаюся щодня. Ну і безперечно багато чому вчуся у спілкуванні з колегами, з відвідувачами.

Ти вже з покоління, яке народилося в Незалежній Україні. Вам її і будувати зрештою. Що для тебе особисто Україна?

Це місце, де мені затишно і комфортно. Це мій дім, моя школа, моя річка. Отой туман ранком над річкою. Де говорять зрозумілою для мене рідною українською мовою (хоча я не маю нічого проти інших мов, але моя рідна мова – особливо близька моєму серцю). Для мене це друзі, батьки, коханий, майбутнє.

Якою ти бачиш свою країну через 10 років і  що, на твій погляд, треба змінити вже сьогодні?

Для мене це країна, в якій немає війни. Сучасна і модерна, яка розвивається шаленими темпами, з якою рахуються в світі. Де люди поважають, допомагають і підтримують один одного. Де зрештою всі посміхаються. А ще я вірю, що через десять років набагато більше з нас вже відчуватимуть відповідальність перед своєю землею. Це треба було змінювати ще вчора, і безперечно – сьогодні. Ми не можемо допустити, щоб наша екологія перетворилася на суцільну катастрофу. А для цього вже сьогодні ми з друзями намагаємось самі сортувати сміття, організовувати якісь міні-толоки з прибирання парку, висадки дерев. Не хочу навіть думати, що у нас у всіх не вистачить розуму і сил, щоб зберегти чистими воду і повітря.

Марина, ти даєш хабарі?

Так, достатньо часто. Наприклад, коли тато сердиться. Намагаюся дати хабара у вигляді поцілунку (жартую).  Але був випадок, коли з мене вимагали хабар, внесок, який піде в кишеню чиновнику. Я відмовилася. І ціна не в 300 гривнах. а в системі. Для мене особисто це принизливо. Звісно, тут знову ж таки кожен вирішує сам для себе. Комусь простіше не напружуватись і купити залік, курсову чи екзамен. Я без цього поки що легко обходжусь. Мені навпаки завжди цікаво самій класно здати екзамен, без сторонньої допомоги.

Давай помріємо, яким ти бачиш майбутнє нашої Сули, на якій виросла, Посулля?

Річкою, по якій я зі своїми дітьми кататимусь, приміром на дошках з веслом або на байдарці. Над якою підніму квадрокоптер і побачу в чагарниках сімейство косуль, яке нікого не боїться. А ще обв’язково з чистою водою, облаштованими місцями відпочинку по обох берегах. Десь так. Але розумію, що для цього треба добряче попрацювати, передусім і нам самим.

Один знайомий хлопчина десь твого віку днями мене на повному серйозі запитав: «Хто такий Томос?». Не сумніваюсь, що ти про таке не питатимеш. Та все ж в кого чи в що, окрім себе самих, Ви, молоді,  вірите?

Вірю, що майбутнє країни стане прогнозованим і світлим, коли українці матимуть одну віру, одну церкву, і завдяки цьому будуть єдиними у прагненні жити добре.

Голосувати підеш? Що думаєш з приводу кандидатів в Президенти?

Обов’язково піду голосувати. Я Громадянка своєї країни, не хочу, щоб мій голос був втраченим. Стосовно кандидатів можу завважити, що всі обіцяють, а роблять – одиниці, тому варто думати. Не слухати готові відповіді різних «незалежних» експертів, а думати, і спираючись на власні роздуми – голосувати.

Розмовляла Єлизавета Сачура