- Жити гідно - https://nashavira.com.ua -

Повстанський рух 20-х–30-х рр ХХ століття на Полтавщині та Сумщині в архівних документах

Апатія, безвольність, байдужість, невміння думати, небажання втручатись, рабська психологія, готовність за гречку чи за грошову купюру голосувати на виборах. Звідки це у значної частини оспіваних в піснях волелюбних і гордих українців?

Відповіді значною частиною в тій трагічній історії, яка покалічила долі мільйонів людей, була довгий час навмисне замовчана, прихована. Не пережита, не усвідомлена суспільством та не проговорена – вона все ще водить по колу всіх нас.

Чим більше нас знатиме, що пережив народ не таких вже далеких 100 років тому, тим скоріше прийде усвідомлення, як схожі ті часи на сьогоднішні. І можливо це знання дозволить запобігти повторенню цих помилок тепер і на майбутнє.

Сьогодні ми розпочинаємо серію публікацій документального відтворення повстанського руху
20-х–30-х рр ХХ століття на нашій полтавській землі, а саме збірника документів Державного архіву Сумської області «Повстанський рух 20-х – 30-х рр. ХХ ст. на Сумщині», видавництва 2011 року, Автор-упорядник: Іванущенко Г.М.

Ця збірка документальних свідчень цікава передусім тим,  що напередодні революційних подій 1917 року Лохвицький повіт об’єднував 15 волостей – Андріяшівську, Білоусівську, Білоцерківську, Вороньківську, Гнідинську, Іваницьку, Лохвицьку, Луганську, Макіївську, Озерянську, Пісківську, Свиридівську, Сенчанську, Чорнухинську, Юсківську, тобто частково обіймав межі нинішньої Сумської області. 7 березня 1923 року був утворений Лохвицький район як окрема адміністративно-територіальна одиниця у складі 6 волостей. В квітні 1923 року було створено Роменську округу, яка складалася з Роменського, Гадяцького,  Лохвицького повітів, двох волостей з Прилуцького та Лебединського повітів. У 1927 році Роменська округа складалася вже з 13 повітів, найбільшим з яких був Лохвицький.

Радянська пропагандистська машина, включно з кінематографом, свого часу досить потужно попрацювала над створенням карикатурного образу українського отамана й повстанця, надовго відбивши бажання бачити в ньому щось інше, окрім грабунку й тупого насильства. Найвірогіднішою причиною замовчування розмаху повстанського руху, на думку архівістів, було прагнення приховати від народу його здатність до опору, збройної боротьби і взагалі до
протесту. І сьогодні, на шостому році війни українців з російським окупантом за незалежність тисячі так званих «ватників» намагаються маніпулювати історичною та суспільною свідомістю, щоб відібрати в українців героїчну складову їх минулого.

«Тому першочерговим завданням архівістів, у царині використання інформації, сьогодні вважаємо оприлюднення документів – свідків боротьби нашого народу за свої людські, національні, соціально-економічні права та духовні цінності», — пишуть автори збірника документів.

Що ж насправді творилося у 20-ті роки минулого століття – роки “будівництва соціалізму” в українських селах, хуторах та прилеглих до них лісових масивах?

Саме документи  тієї доби дають правдиві пояснення причин масової партизанської боротьби та повстанського руху та підтверджують масовість цього явища. Так за підрахунками П. Ісакова, у 1919-1923 рр. на території сучасної Сумської та прилеглих районах Чернігівської об-
ластей діяло 106 (!) антибільшовицьких повстанських загонів, загальна кількість партизанів у яких за різними оцінками доходила до 40 тисяч.

Із них тільки у Глухівському повіті відомо 56 таких загонів. Тут існувала ціла повстанська республіка, загони якої боронили рідну землю від загарбників.

Більшовицькі каральні експедиції і продовольчі загони помічали свій шлях розстрілами заручників, концтаборами, грабунком українських селян, нищенням духовних святинь. На території Роменщини, Глухівщи ни, та інших повітів були розташовані концтабори, куди відправляли заручників, захоплених у селах, часом неповнолітніх, віком 14-15 років, які
утримувались понад 3 місяці. Спеціальна інструкція за підписом голови “Совнаркома УССР” Х. Раковського повчала командирів каральних загонів як треба поводитися з непокірними селянами, передбачаючи повне знищення, спалення населених пунктів у разі підтримки повстанців:

У пересічного читача від поданої вище короткої інформації може виникнути сумнів: “каральні експедиції, концтабори, заручники, розстріли, знищення сіл” – чи укладачі, бува, чого не наплутали? Адже ці методи – з арсеналу “Третього рейху”! Ні, не наплутали… Тому й тримався так довго цей “останній бастіон” радянської історичної науки, бо оприлюднення документів неодмінно “виводило” на одне запитання: “Якщо не “десь там”, в Галичині чи на Волині, а тут, на Слобожанщині, Посуллі та Сіверщині прадіди і прапрадіди багатьох з нас були учасниками збройного руху Опору, підпілля або саботажних акцій, ставали добровільними помічниками та інформаторами партизанів, зазнаючи переслідувань від радянської влади тільки за те, що
любили свою землю і захищали її, то ким були прибулі з Півночі партійці й чекісти, бійці “частей особого назначения” і “продотрядов”? ” Ким були організатори комун та колгоспів, активісти, агітатори проти власності, Бога і традицій – всі ті, кого називають “борцами за советскую власть”,
кому і по цей день височать пам`ятники, а їх іменами названі вулиці і школи?

Далі буде.